Святість «ізпрежди віка»

 

Різдво по праву вважається найбільшим християнським святом: народження Сина Божого у людській подобі стало свідченням величі і водночас ,[37]
благодушності Господа до рабів своїх. Було відомо, що маленький Ісус принесе себе в жертву і візьме на себе гріхи земні задля усіх сущих. Релігійний цикл починався Різдвом і ним же закінчувався, тому у сприйнятті звичайних вірян факт появи на світ спасителя переплітався з більшістю його чинів, а колядки як гімни народженню Христа виконували роль прославлення його особи, його діянь за життя. Від Різдва і до Великого Дня (Великодня) Воскресіння Христового у колядці міг бути зовсім невеликий проміжок, а могло його і не бути: наприклад, у виконуваній кіровоградським гуртом «Дике поле» колядці після того як Пречиста сповила свого сина, прилетіли три янголи й забрали Христа «аж на небеса». «Тут і казці кінець…» – хотілося б сказати. Але це ще не все.

 

Великодній аспект у колядках з’являється досить часто і в непередбачуваних місцях. Трансова колядка «Щасливая тая путь», сюжет якої показує шлях паломників до Христа через «Русалим і Херувим», у пізнішому варіанті перетворюється на похоронний кант, де уже «покойнички» від Сина Божого чують приблизно таке: «Поклонітеся мені, аж до самої землі, бо за вас я постраждав, і кров свою проливав».

 

Дослідники нерідко називають колядками також фактично великодні пісні, котрі з однаковим запалом виконуються народними співаками як взимку, так і навесні. Очевидно, ніде правди діти, дається взнаки значне переплетіння у народній інтерпретації ролі євреїв у розп’ятті Христа із спробою царя Ірода знищити нового пророка одразу після народження. Жодна колядка не згадує про те, що Христос, по суті, був сам з того роду, однак відчувається постійна акцентація: «А та жидова, за Сусом Христом в Єгипет біжала», а потім вона ж, «окаянна», «радила раду жидовую, ой як же нам Христа й уловити – уловити й умертвити». Те, що це таки вдалося, знаємо зі Святого Письма, але чому про це згадується саме у різдвяних творах, сучасникам важко пояснити. Історія з царем Іродом та його виною в убивстві 40 тисяч (в деяких українських колядках – 14 тисяч, або «сорок тисяч ше й чотири») немовлят («малих дітей») наш фольклор описує дуже детально: таке враження, що давні співаки смакували «горрор» старосвітських жахіть. Особливо душевно в контексті цієї трагедії звучить висновок «Ірод гордий засмутився, що Сус-Христос народився».

 

Оригінально виглядають у колядках діалоги між Богородицею і сином. Марія як заступниця усіх знедолених просить у новорожденого Христа ключі од пекла і раю (іноді тільки від раю), щоб повипускати грішні душі.

 

 

Так аргументує своє рішення Пречиста: відносини між батьками й дітьми у народному тлумаченні стояли вище рішення неба про ту чи іншу «дислокацію» душі. У колядках все виглядає просто і ясно: не варто зайвий раз про щось розпинатися, адже колядки черпали свою незаперечність безпосередньо з релігійного вчення. Інша справа, що церква не завжди толерувала «народні версії» діянь, і не всі колядки можна було заспівати у стінах храму.  

 

 

Коли уперше почуєте автентичну українську колядку, її сюжет, одразу уявіть вишитий червоним по білому рушник – ангели, дерева життя, жар-птиці – все це є як в колядках, так і на східноукраїнських рушниках. Недаремно ікони (образи) у селянських хатах прикрашалися саме широкими рушниковими діорамами. Згадана на початку колядка «про гроби» має продовження: над Марією цвіте ружа, з якої вилітають птахи й летять під небеса, де перед ними розступаються Царські Врата. Після цього чуда нічого не лишається як помолитися і поклонитися Господу. У варіанті цієї поліської колядки є ще й древо, з якого чомусь крапає срібло: зі срібла виростають церкви, де й знаходяться знайомі нам уже гроби. Лишень роль святого Василя виконує за сумісництвом святий Миколай, а в ролі Господа його Син. Уявити гроби на рушниках, звичайно важко, але все інше пасує до праукраїнського сприйняття заснування світового порядку.

 

Багато хто знає, що українські колядки і щедрівки мають дохристиянські начала. Найвідоміший приклад – слова зі всесвітньо знаного «Щедрика»: вони відсилають нас до суто весняних подій – прилетіла ластівочка, овечки покотились, а ягнята народились. За твердженням дослідника давніх колядницьких пісень о. Ксенофонта Сосенка, котрий жив на поч. ХХ ст., «староукраїнські колядки мають в першій мірі всі характер культово-релігійний, з кількома відмінами релігійного шанування відповідно до культурно-історичного розвитку українського народу. Та основою цього шанування є ідея Почину Світа і його Творця. Для того [тому – прим. ред.] всі українські колядки можна визначити як міфи про Почин Світа і Первовічне людське життя. Тому то і традиції про первісне господарське й суспільне життя народу містяться в Колядках». Більшість збережених колядок подібного характеру записано на Західній Україні . Однак у 1994 році етномузикологу Ганні Коропниченко вдалося записати пісню «Ой як же було ізпрежди віка» на Київщині – у селі Грузьке Макарівського р-ну. Зі слів дослідниці, той запис став для неї абсолютною несподіванкою. Ця пісня після оприлюднення давно переросла рівень суто фольклорно-наукового надбання: її активно використовують у різноманітних обробках (найвідомішим став варіант у виконанні Олега Скрипки і Ані Лорак у «Вечорах на хуторі…»).

 

Сюжет цього шедевру простий: «ізпрежди віка» не було ні моря, ні землі, а було лиш синє море. За радою святих Петро спустився на дно й дістав жовтого піску, з якого святі засіяли небо (зорями) і землю (квітами). «До чого ж тут народження Христа», – запитають зацікавлені. Єдине, що об’єднує Різдво з Сотворенням світу – важливість події. Оскільки віки, проведені з православ’ям та греко-католицтвом привчили українців до однієї найважливішої дати – народження Сина Божого, попередні уявлення (у риториці Ганни Коропниченко – «космогонічні») мусили достосуватися до неї, і пізніше фактично трансформувалися в одне-єдине свято. Тому сьогодні пісня, у тексті якої, либонь, єдиним виразним представником християнського світу є святий Петро, без особливих протестів називається колядкою.

 

 

Культ Різдва в українській родині займав досить високі позиції, які вивели пошанування самого факту свята (а не, власне, народження Христа) на певний екзистенційний рівень. Колядки як вербальний свідок давноминулих понять і образів чудово передають дух Різдва, а також стосунку до нього наших предків. Нікого нині не здивує вислів «Різдво прийшло», так само як «Новий рік прийшов», чи «8 березня прийшло». Але як ми поставимося до низки словосполучень «Було єго взяти, Петре, на руки / Сюди принести, на стіл покласти / Зрадовали би ся всі Святиї, / Що перед ними Різдво сіло». Різдво також «приносить радість» (у буквальному розумінні), Різдвом величають. Образ Різдва як свята також перебирає ознаки подібних свят, суміжних календарно: «Рожество» виступає так, як святий Василь Кесарійський чи Іван Хреститель: стоїть у престолі, заходить на гостину. На думку Ксенофонта Сосенка, Різдво є прообразом самого Бога, а не лише його Сина: «Господонькови кладуть три колачі та три свічі, вино в келиху, – ідеально: так співають колядки, – або три келихи з трояким напитком, наколи [інколи – прим. ред.] є сподівані з Господом два товариші, Місяць та Сонце, або в їх місці християнські святі Петро й Никола. Чекають на Господа, наче на когось найближчого собі, найріднішого й найлюбішого та найбільше шанованого з рідні».

 

З Різдвом у колядках пов’язується також довгоочікуваний Страшний Суд та воскресіння з мертвих. У колядці з Кубані співається дослівно таке:

 

 

Фактично Різдво виконувало центральну і водночас узагальнювальну функцію християнського дискурсу. Народження Христа асоціювалося із головними постулатами: починаючи від чуда появи Господньої Дитини на землі, її праведницькою діяльністю серед людей та мученицькою смертю. «Триє Цари», котрі були свідками Різдва Христа, в українських колядках мовчазно споглядають і за його розп’яттям на Сіонській (Сиянській) горі. Христос народився, щоб померти і воскреснути, і про це нам нагадує чи не кожна друга коляда.[39][38]