Нині із п’яти священиків УГКЦ, котрі більш ніж десятиліття прожили в АРК зі своїми сім’ями, туди повернувся лише один. Іще двоє отців монашого чину стали служити в Криму вже після «референдуму». Тиждень поспілкувався з кількома священиками про події, які їм довелося пережити на півострові, та про майбутнє кримських парафій.
Отець Микола Квич (служив у Севастополі)
Наступного ж дня після викрадення (16 березня. – Ред.) я виїхав із Криму. Повертатися туди мені заборонено. Неофіційно я там персона нон ґрата. З мене зробили «шпигуна-бандерівця», якогось диверсанта. Наразі не можу сказати, де перебуваю, з міркувань безпеки, бо ще й досі на моїй малій батьківщині про мене розпитують невідомі. А нещодавно в Севастополі провели обшук у парафіян, котрі допомогли мені виїхати з півострова. Із підозрою, що вони мене переховують. Вочевидь, десь засвітилися чи хтось вистежив. Це вже другі мої парафіяни, в яких провели обшук. У перших – іще до «референдуму».
Крім того в Севастополі почали цікавитись і земельною ділянкою, яку виділили під будівництво нашого храму. Він уже наполовину готовий. Там по сусідству – православна церква Московського патріархату. Збудували тільки дзвіницю й отримати їм цей храм було б дуже добре. Тому наполягатиму, щоб на парафію відправили священика. Мені важко було стільки років її згуртовувати. А тепер що? Не хочеться, щоб усі розбіглися.
Чиатйте також: Священик УГКЦ в Севастополі Микола Квич: З мене зробили там «шпигуна-бандерівця»
На Великдень буду, швидше за все, з родиною. Мене запрошували як капелана для обслуговування військових частин, однак я не можу залишити сім’ю без служби Божої в цей день. Тому насамперед потрібно вирішити питання мого дальшого перебування.
Відверто кажучи, Крим – це «важка» територія. Хоча тішуся, що познайомився з багатьма хорошими людьми, з якими переживали скрутні моменти, і мав можливість їм духовно допомогти. А решта – я нічого там не нажив. Хоча це й так другорядне. Звичайно, для моєї дружини та чотирьох дітей – це важливо. Вони по-іншому розуміють певні духовні чи патріотичні речі, але якось, може, переб’ємося…
Отець Ігор Гаврилів (служив у Ялті)
Я переїхав із Криму відразу після викрадення отця Миколи (Квича. – Ред.). Все сталося досить спонтанно. Не дуже хотів покидати півострів, однак служити там для одруженого священика річ практично неможлива. Траплялися різні ситуації впливу на мене через мою сім’ю в 2007–2008 роках, коли й дитину викрадали, й був тиск СБУ. Тоді мене не залякали, бо ситуація була дещо інша. А нині, коли там присутнє російське ФСБ, чекати від них можна чого завгодно. Тому прийняв рішення поїхати звідти. Тим паче дружина працювала державним службовцем. Потрібно було приймати російське громадянство, чого ми робити не збираємося.
Наразі перебуваємо в Івано-Франківську – у батьків дружини, де й Великдень святкуватимемо. Побут іще не облаштований, думаю, на це піде багато часу. Ні я, ні дружина поки що не працюємо, лише діти вже ходять у садочок і школу. Питання мого переведення наразі не вирішене, сподіваюся, скоро отримаю від владики відпускну грамоту й десь прилаштуюсь. Ми зареєструвались у міграційній службі й отримуємо там певну допомогу продуктами чи предметами побуту. Допомагають часом і місцеві парафії.
Читайте також: Релігійна палітра України
Днями був у Ялті, їздив вирішувати певні питання. Мав нагоду відслужити там службу Божу на Квітну неділю й попрощався з парафіянами. Там уже двоє нових священиків – редемптористів (монаший чин. – Ред.) зі Львова. На парафії все спокійно, хоча люди хвилюються, чого чекати далі. Важко з усіма прощатися, все-таки 14 років там прожив.
Отець Богдан Костецький (повернувся до Євпаторії)
Після викрадення отця Миколи ми змушені були виїхати з Криму. Однак тиждень тому повернувся. Присягав Богові й повинен бути тут, із людьми. У цьому мене підтримала і дружина. Ми вирішили залишити дорослих дітей у батьків на Тернопільщині, а сюди привезли зовсім маленьку нашу дитину. Зараз молимося в римо-католицькому костелі, де нас радо приймають. Поки невідомо, чи продовжать нам оренду приміщення, де ми раніше служили, – в бібліотеці однієї курортної поліклініки.
Поки складені графіки богослужінь. У нас – свій, у римо-католиків – свій. Традиційне богослужіння заплановано й на Великдень. Після святкової літургії поїду по Криму, де є наші парафії, освячувати паски. У цьому мені також допомагатимуть двоє священиків-редемптористів.
До речі, наша парафія будувала собі церкву, купила для того землю. Хоча назвали це будинком священика, не афішували. Фактично збудовано вже половину, але зараз процес у підвішеному стані.
Щодо майбутнього церкви я звертався у відповідні служби. Повідомили, що інструкцій зверху поки не отримували (щодо діяльності УГКЦ. – Ред.), сказали «ждітє».
Ситуація в місті напружена, люди схвильовані, особливо вихідці з материкової України. Не вирішене питання і громадянства, хоча, на щастя, нас не змушували ставати росіянами за паспортом. Наскільки мені відомо, зараз займаються державними службовцями. Втім, як буде далі, не знаю.
Нині не відчуваю прямого тиску, але він простежується в усьому – в поведінці простих людей у громадському транспорті, на вулиці. Відчуваєш, що ти вже не вдома, не свій.