Грудень 2020 року запам’ятається гучним скандалом. Адже справу щодо заступника голови Офісу президента Олега Татарова вирішили забрати в Національного антикорупційного бюро й передати до Служби безпеки України. Про це стало відомо 24 грудня, напередодні судового засідання, на якому Татарову мали обрати запобіжний захід. Чоловіка, нагадаємо, підозрюють у корупції, пов’язаній із незаконними забудовами екс-депутата Максима Микитася. Цікаво також і те, що рішення про передачу справи ухвалили в Офісі генерального прокурора напередодні, 23 грудня, після 23:00.
Втім, такій роботі генпрокуратури передували інші події. 14 грудня суддя Печерського райсуду Києва Сергій Вовк вирішив, що розслідування, у якому фігурує пан Татаров, необхідно забрати в НАБУ й передати його до Державного бюро розслідувань. Щоправда, таке рішення судді суперечить українському законодавству. Адже справи, віднесені до підслідності НАБУ (тобто злочини, пов’язані з корупцією), може розслідувати лише НАБУ. Так само, як розглядати справи, пов’язані з корупцією, може лише спеціалізований суд, тобто Вищий антикорупційний суд.
За кілька місяців до того за подібною схемою в НАБУ намагалися забрати розслідування щодо очільника Окружного адмінсуду Києва Павла Вовка, справи щодо «ВіЕйБі Банку», $5 млн хабаря керівництву НАБУ та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, справу щодо підкупу експерта (в якій також нібито фігурує Татаров).
Раніше такі дії суддів можна було б кваліфікувати за ст. 375 Кримінального кодексу – винесення завідомо неправосудного рішення. Покарання за це – до 8 років тюрми. Втім з 12 грудня такого злочину в Україні не існує.
Злочин, який зник
В листопаді 2019 року до Конституційного Суду надійшло подання 55 народних депутатів щодо невідповідності Конституції ст. 375 Кримінального кодексу України. Серед підписантів, зокрема, були депутати від «Опозиційної платформи – За життя», серед яких Григорій Мамка, Віктор Медведчук, Ілля Кива та інші. Депутати зазначали, що норма про «завідомо неправосудне рішення» суперечить Основному закону. Зокрема, є «оціночною», а її зміст – незрозумілий.
Вже 11 червня 2020-го Конституційний Суд виніс рішення: ст. 375 не відповідає Конституції України. Цю норму судді назвали «невдалим наслідуванням практики радянської держави». Оскільки її запозичили з Кримінального кодексу Української РСР 1960 року. Конституційний Суд також зазначив, що у законодавстві немає чітких критеріїв «неправосудності», а сама стаття Кримінального кодексу не пояснює словосполучення «завідомо неправосудний». Таке формулювання, на думку КС, дозволяло правоохоронцям зловживати цією нормою закону й переслідувати людей у мантіях лише за сам факт рішення, який нібито міг не сподобатися слідчим.
Водночас, з рішення Конституційного суду випливає, що кримінальна відповідальність за такий злочин повинна бути. Адже КС хоч і скасував ст. 375 Кримінального кодексу, проте відтермінував її дію на півроку – до 12 грудня 2020-го. Цей час дали народним депутатам, аби внести уточнення в законодавство і пояснити термін «завідомо неправосудний».
Проте за півроку Верховна Рада так і не спромоглася напрацювати змін до законів. Відновлення дії ст. 375 Кримінального кодексу немає ані в проєкті судової реформи, ані в інших законодавчих актах, запланованих до розгляду.
«Так, ми знаємо про цю проблему. Але зареєструвати проєкт закону – це лише третина шляху. Потрібно мати більшість, аби вона ухвалювала рішення. Як ми розуміємо, нині профільний комітет з питань правової політики рішення генерувати не здатний. Наприклад, у нас минуло 2,5 місяці після рішення Венеційської комісії щодо проєкту судової реформи. Однак жодних просувань у парламенті досі немає. Також у нас немає більшості, яка може реагувати на негативні тенденції у сфері юстиції та боротьби з корупцією. Монобільшості також фактично немає. А важливі рішення в останні місяці президентська партія приймає за участі інших політсил», – пояснює у коментарі Тижню депутат фракції Голос Ярослав Юрчишин.
Він також додає: депутати реагують лише на ті проблеми, які мають розголос у публічній площині. «Парламент погодився на роль веденого. Рада реагує лише на ті речі, які потрапляють у публічний дискурс. Наприклад, так було з рішенням Конституційного Суду щодо електронного декларування. Речі, які в публічну площину не потрапляють, лишаються поза увагою. Конституційний Суд може ставити певні норми законів під питання, давати парламенту час на вирішення проблеми. Але парламент цей час не використовує. І це не лише про кримінальну відповідальність для суддів за неправосудні рішення. Це, наприклад, історія з НАБУ. До 16 грудня мало бути рішення про те, хто повинен отримати повноваження президента щодо Бюро. І у депутатів немає жодного рішення: ані в парламенту загалом, ані в профільного комітету», – скаржиться Юрчишин.
Читайте також: Конституційна загроза
«Завідомо неправосудне рішення»
Попри те, що з Кримінального кодексу зникло поняття «завідомо неправосудного рішення», у ньому лишилися десятки згадок терміну «завідомо» у контексті різних злочинів. Наприклад, «завідомо створював загрозу», «завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження», «завідомо неправдиві показання», «завідомо незаконне затримання», «завідомо незаконний привід» і ще близько 50 згадок. За такою логікою, кожна норма Кримінального кодексу, в якій є слово «завідомо» може суперечити Конституції.
«Так, були певні нюанси з 375 статтею Кримінального кодексу. Вона мала би бути запобіжником від свавілля суддів. Але її, як і дисциплінарну відповідальність, використовували для того, аби тримати суддів на гачку. Наприклад: суддя міг ухвалити явно незаконне рішення, однак слідчі, які були підконтрольні тим чи іншим представникам влади, могли сказати: «Або ми судимо тебе, або ти ухвалюватимеш потрібні рішення». Я це пам’ятаю ще з часів роботи суддею. Питання юридичної визначеності неправосудності, завідомості – це деталі. Можна довго вдосконалювати норму закону. Але проблема не в тому, що існує кримінальна відповідальність. Проблема в тому, як її застосовують. Замість притягувати суддю до відповідальності – його вішали на гачок. Це приблизно те ж саме, як казати, що дисциплінарна відповідальність зло, бо її використовують проти незалежних суддів», – пояснює у коментарі Тижню один із засновників фундації DeJure, екс-суддя вінницького окружного адмінсуду, член Громадської ради доброчесності (ГРД) Михайло Жернаков.
Його колега з ГРД Роман Маселко додає: така норма в законодавстві існує близько сотні років. «Відповідальність за завідомо неправосудні рішення існувала 100 років. Її вперше ввели, якщо не помиляюся, 1922 року. І норма приблизно так і звучала. Адже судді можуть вчиняти і некорупційні злочини. Наприклад, з плівок НАБУ щодо Окружного адмінсуду ми знаємо, що Павло Вовк та його підлеглі вирішили заблокувати роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Це не хабар, не очевидна корупція, їм за це не платили. Але вони взяли і винесли рішення, яке заблокувало роботу ВККС. В теорії, тут можна інкримінувати перевищення повноважень, але, як ми пам’ятаємо, 2014 року в законодавство внесли правки, які говорять, що цей злочин має вимірюватися грошима. У випадку з ВККС – як це виміряти? Хто потерпілий? Що саме міряти грошима? В законодавстві лишається термін «завідомо». І його використовують. Але лише «завідомо неправосудне рішення» чомусь стало незрозумілим».
Детальніше про зміни до законодавства від 2014 року дивіться у матеріалі: Закони 16 січня. Чому не карають винних
Експерти-юристи, опитані Тижнем, у поясненні ст. 375 сходяться в одному: завідомо неправосудним може бути рішення, яке суддя ухвалював зумисно, розуміючи, що порушує закон. Один із прикладів – судді Майдану і їхні рішення щодо автопробігу до Межигір’я. Тоді, нагадаємо, низка суддів позбавляла людей права керувати автомобілями на підставі підроблених рапортів від Державної автомобільної інспекції. Показово, що водійські посвідчення відбирали в людей, які в день автопробігу були вдома або й узагалі за кордоном. Проте це не зупиняло людей у мантіях.
«Так, є складність у доведені «завідомості». Що таке завідомо неправосудне рішення? Це очевидно умисна дія, коли суддя усвідомлює, що порушує закон. Так, може бути суддівська помилка. Наприклад, коли суддя хибно оцінив факти, не врахував окремі докази тощо. Від цього ніхто не застрахований. Але є умисні дії, які тяжко доводити, адже ти не залізеш судді в голову. Проте існує сукупність обставин і доказів, які й доводять навмисність. Наприклад, судді Майдану. Ми знаємо, що було втручання в автоматизовану систему розподілу справ. Скажімо, було сім суддів, які могли розглядати справи щодо Автомайдану, але їх отримали судді Віктор Кицюк та Оксана Царевич. Як це відбулося? Сестра Кицюка займалася розподілом. Чи знав про це Кицюк? Далі. Печерський суд завантажений і зазвичай такі справи там розглядають до трьох місяців. Однак у випадку з автопробігом до Межигір’я більшість рішень судді ухвалили за тиждень. Тобто маємо нетипову швидкість», – пояснює Маселко.
Він також додає: докази, які подавала ДАІ, були доволі сумнівними. Наприклад, у рапортах згадувалися лише автомобілі, а не люди, яких судили. Не було доказів, як і що саме вони порушили. Більше того: були свідки, які доводили невинуватість людей, однак судді на це не зважали.
«Були докази, що люди не винні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад судді Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Чоловіка позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я. Але того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були люди, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували», – говорить Маселко.
Він зауважує: якщо суддя з досвідом і стажем роботи виносить багато «помилкових рішень», є факти, які свідчать про можливий вплив на суддю або його свідомі дії – тоді йдеться про умисле. За який повинна існувати кримінальна відповідальність.
«Неправосудне рішення – це коли ти як суддя розумієш, що ухвалюєш явно незаконне рішення. Але все одно ухвалюєш його. І це злочин. Наприклад, коли суддя Вовк з Печерського райсуду вирішує віддати справу, підслідну НАБУ, до іншого правоохоронного органу. Хоча КПК каже, що це неможливо», – додає Жернаков.
Читайте також Коло оновлень та очищень
Наслідки
Станом на 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних справ за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити. Адже норми Кримінального кодексу, за який судять людей, фактично не існує. Теоретично, прокуратура може спробувати додати до кваліфікації їхніх злочинів ст. 340 Кримінального кодексу – перешкоджання мирним зібранням. Однак і за цим злочином нікого до відповідальності притягти не вийде, адже строки давності спливли. Можна було б сподіватися, що недоброчесних суддів відсіють під час кваліфікаційного оцінювання, однак і тут виникають сумніви. Для прикладу, не так давно суддю Кицюка рекомендували призначити суддею довічно. Попри те, що у Громадської ради доброчесності, яка також мала б впливати на добір суддівського корпусу, були питання щодо законності майна цього судді та його ухвал. Так само Вища рада правосуддя, яка відповідає за призначення і звільнення суддів, не побачила підстав для звільнення судді Павла Вовка, який фігурує у щонайменше двох корупційних розслідуваннях НАБУ.
Фактично країна опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. І Верховній Раді варто було б звернути увагу на цю проблему.
«Кримінальна відповідальність за завідомо неправосудні рішення однозначно повинна існувати. У нас проблема з підзвітністю суддів. Вони – як закрита каста. Донедавна Нацагенція із запобігання корупції не могла навіть їхні статки перевірити. Бо так вирішив Конституційний Суд. І тоді взагалі жодної відповідальності для суддів не було: дисциплінарне покарання не працює, ст. 375 Кримінального кодексу з 12 грудня немає, протокол НАЗК вручити не може», – говорить Жернаков.
Водночас, потрібно повернути не лише кримінальну відповідальність за незаконні рішення, але й забезпечити невідворотність покарання. «Важливо говорити не лише про суворість покарання. Але і про його невідворотність. Можна в новому законі прописати хоч 10 діб безперервного розстрілу, але справа не потрапить до суду. А якщо потрапить, то рішення в ній не буде, бо одна з ком стоїть не на своєму місці. Тому це комплексне питання, зокрема й щодо судової реформи загалом», – зазначає Жернаков.
Проте наразі говорити про оперативну реакцію парламенту не доводиться: депутати, як згадувалося вище, мали півроку на те, аби внести уточнення в українське законодавство. Однак не зробили цього. Зважаючи на те, як парламент реагував на Конституційну кризу – у кращому разі кримінальну відповідальність за неправосудні рішення відновлять з 2021 року. Якщо народні депутати взагалі побачать цю проблему.