Вихід Вільної демократичної партії (ВДП) з німецького Бундестагу ставить під серйозну загрозу подальше існування політичного лібералізму в Німеччині. Хоча це не перша екзистенційна криза в історії ліберальної партії, цього разу існує особливо високий ризик того, що вона надовго зникне з політичної арени Німеччини як релевантна сила.
Це пов’язано не лише з плачевним станом самої ВДП, яка останнім часом сама ж підірвала довіру до себе. Приєднавшись у 2021 році до «світлофорної» коаліції (Коаліція у складі СДПН, Зелених та лібералів, названа так через їхній колір – червоний, зелений та жовтий — Ред.) з соціал-демократами та Зеленими і продемонструвавши цим готовність провадити міжпартійну політику реформ та модернізації, вона невдовзі вдалася до блокування та торпедування резолюцій урядового альянсу. При цьому вона знову звузила свій програмний профіль до закликів до зниження податків і скорочення державних витрат.
На тлі такого розвитку подій риторична радикалізація ВДП у бік «лібертаріанської» ворожості до держави значно посилилася. Кульмінацією стала заява голови ВДП Крістіана Лінднера про те, що ми повинні «наважитися на більше, ніж Мілей і Маск». Популістський прем’єр-міністр Аргентини Хав’єр Мілей прийшов до влади з войовничою заявою про те, що він зменшить розмір державного апарату за допомогою «бензопили». А Ілон Маск за дорученням Дональда Трампа посилено і подекуди з використанням незаконних методів «зачищає» державні органи від неугодних держслужбовців, а також відбирає державне фінансування у наукових установ, які не хочуть слідувати божевільним ідеям трампістів.
Хитання ВДП між прихильністю до політичної відповідальності та заграванням з правим «лібертаріанським» принципом «підриву» втілює спокусу, яка може виявитися фатальною для ліберального руху. Після відставки Лінднера, який керував партією в стилі недоторканного самодержця, ВДП муситиме переглянути свою програму. Назріває конфлікт між двома протилежними, по суті непримиренними світоглядними підходами.
Одна з течій, яку представляє багаторічний заступник голови партії Вольфґанґ Кубіцкі, хоче наблизити ВДП до правого популізму. Протягом багатьох років Кубіцкі був одним з найбільш безсоромних підспівувачів російської пропаганди в німецькій політичній еліті. Після анексії Криму в 2014 році він рішуче виступав проти санкцій проти Росії і вбачав у подіях на Майдані змову США. Однак навіть після 24 лютого 2022 року йому дозволили не лише зберегти свій високий партійний пост, але й обійняти посаду віцепрезидента німецького Бундестагу. Саме він, людина, яка давно зарекомендувала себе як апологет путінського деспотизму, вдає із себе безстрашного борця за індивідуальні свободи.
Але і для німецького, і для європейського лібералізму в цілому будь-яке зближення з «лібертаріанськими» правими було б рівнозначним його ідеологічному самогубству. Тому що ідеологія, яку пропагують в Європі американські техноолігархи, як-от Ілон Маск та його глашатаї, є не радикалізованою версією лібералізму, а його повним запереченням. Під «свободою» ці гравці розуміють усунення всіх конституційних бар’єрів, що стоять на шляху їхніх фантазій про світове панування, а за їхнім наполяганням на нерегульованих ринках криється прагнення до безперешкодного створення монополій. В їхніх устах заклик до більшої свободи перетворюється на бойовий клич до встановлення нового авторитарного правління. Пропаганда Маска на користь праворадикальних, прокремлівських партій в Європі, таких як німецька АдН (Альтернатива для Німеччини), говорить сама за себе.
Натомість для справжніх лібералів стабільна, функціональна конституційна держава і живий соціальний плюралізм є неодмінними передумовами для розвитку індивідуальної свободи і доброчесної економічної конкуренції. Намагаючись зруйнувати ці передумови, праві лібертаріанці також дискредитують політичну філософію лібералізму, центральні поняття якої вони узурпують та спотворюють. Тому ліберали повинні бути в авангарді захисту від цієї атаки на інтелектуальні основи ліберальної демократії, щоб зберегти свою політичну ідентичність.
Справжні ліберали повинні всіма силами протистояти праволібертаріанській спробі зробити так, щоб різниця між фактом і вигадкою, брехнею і правдою зникла в ім’я “свободи думки”. Як дитя Просвітництва, лібералізм зобов’язаний рішуче відстоювати чітке розмежування між мисленням, що спирається на розум і знання, і неприборканою ірраціональністю, що поширюється під гаслом «свободи думки».
Одна справа — відповідно до ліберальних принципів верховенства права відстоювати свободу публічно висловлювати навіть найбільш химерні думки, якщо вони не містять підбурювання до насильства, наклепу, вбивства або інших злочинів, за які передбачено покарання. Однак зовсім інша справа — надавати однакову вагу явно абсурдним думкам, заснованим на неправдивих фактах або вигадках, і аргументам, які базуються на фактах, що піддаються перевірці, і є раціонально обґрунтованими.
Тепер, коли правому популізму вдалося дискредитувати ліберальну демократію та її принципи в значній частині західних суспільств як інструмент влади «відчуженої еліти» проти «народу», «лібертаріанський» авторитаризм зловживає ключовими максимами лібералізму, щоб обернути їх проти ліберальної демократії. Тому сьогодні, як ніколи, ліберали повинні прислухатися до слів французького політичного філософа Реймона Арона, одного з найвидатніших ліберальних мислителів XX століття: «Людство не має іншої надії на виживання, окрім розуму і науки». Це твердження повною мірою стосується і лібералізму.