Однієї ночі 2009 року Дженніфер Гоппер та її наречена Тереза Бутс прокинулися від того, що над ними стояв чоловік із ножем у руці. Він зґвалтував їх обох і вбив Бутс, загнавши лезо в серце. Гоппер вижила, але в неї залишилися шрами від порізів на горлі й руках. Душевні рани гоїлися повільніше. Вона кам’яніла від жаху в темряві, а вночі прокидалася від страшних снів: ніби хтось прокрадався в її дім. Навіть поплескування по плечу лякало жінку до нестями. Вона не могла сісти в машину: під час того нападу найбільше боялася, що вбивця завезе її і Терезу кудись, де їх ніколи не знайдуть.
Історії про непереборний страх після емоційного потрясіння відомі ще з часів Троянської війни. У ХІХ столітті вцілілим жертвам залізничних катастроф ставили діагноз «залізничний хребет»: лікарі вважали причиною істерики пацієнтів посттравматичне защемлення нервів у хребцях. Під час Першої світової війни цей стан був відомий під назвою «контузія», «солдатське серце» або «воєнний невроз». І тільки коли з тими самими симптомами (підвищена збудженість і чутливість, нав’язливі спогади й нічні жахіття) почали повертатися учасники війни у В’єтнамі, синдром стали сприймати серйозно. У 1980 році йому знайшли загальну назву:
посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
Зараз ставлення до нього дуже відрізняється від поширеного в роки Другої світової, коли американський генерал Джордж Паттон погрожував солдатам із симптомами бойового виснаження трибуналом. Наукові дослідження швидко йдуть уперед. Останнім часом науковці зробили надзвичайно багато відкриттів щодо причин ПТСР та методів його лікування. І це дуже добре, адже те, наскільки поширений розлад, теж стало відкриттям.
Читайте також: Без 1933-го не було б 2014-го
Вважається, що ПТСР зумовлений стресом, пережитим під час війни. Нещодавнє дослідження виявило, що на нього страждала чверть американських ветеранів в’єтнамської війни, а десята частина тих, які ще живуть, досі потерпає від сильних симптомів. Торішнє дослідження, проведене серед сирійських біженців у Туреччині, виявило, що на ПТСР страждає кожен третій. Розлад дуже поширений також серед мешканців бідних районів із великою криміногенністю: дослідження центральних районів Атланти показало, що рівень ПТСР серед тамтешніх мешканців
вищий, ніж серед ветеранів війни.
Глибоке коріння синдрому
ПТСР частіше спостерігається після повторюваних травм, ніж після одиничної події, і зазвичай більш поширений серед жертв, знайомих із насильником. Травма, отримана в ранньому дитинстві, коли мозок іще тільки накопичує знання про світ і те, чого в ньому потрібно боятися, робить людей уразливішими в дорослому віці. Тому діти, які зазнали насильства від членів родини, частіше страждають на ПТСР. Серед жінок розлад трапляється удвічі частіше, ніж серед чоловіків, почасти тому, що поширена причина повторюваної травми — насильство в сім’ї, і жінки набагато частіше зазнають його на сексуальному ґрунті, що особливо часто викликає ПТСР.
Усе, що буває після травматичної події, зокрема й підтримка чи скептицизм оточення, впливає на ймовірність появи розладу. Важливу роль відіграють і соціально-економічні обставини. Серед ветеранів в’єтнамської війни, які брали участь у бойових діях, синдром частіше розвивався в тих, хто свого часу не зміг закінчити школу. Колишній виконавчий директор Національного центру ПТСР Меттью Фрідман каже, що деякі ситуації справляють сильний вплив навіть на тих, у кого немає жодного фактору ризику: «Це трохи схоже на кімнату 101 у романі Джорджа Орвелла «1984». У кожного є своя точка зламу».
У людей із ПТСР значно вищий ризик появи інших проблем зі здоров’ям, зокрема діабету, серцевих захворювань, депресії та наркоманії. Вони частіше виявляються безробітними, мають проблеми у шлюбі або стають батьками в підлітковому віці. Як і у випадку з іншими психічними розладами, страждань додає той факт, що їхнє захворювання сприймається як вада характеру або не настільки серйозно, як фізична недуга.
Але є одна основна відмінність ПТСР від більшості інших психічних хвороб: його можна змоделювати в інших ссавців, позаяк вони відчувають і виявляють страх в основному так само, як і люди. Налякати мишу ударом електричного струму просто; важче виробити в неї негативну самооцінку. Якщо таємницю багатьох афективних розладів усе ще не розгадано, то ПТСР стає дедалі зрозумілішим. На думку Чарльза Мармара, психіатра медичного центру Нью-Йоркського університету, це, можливо, перший психічний розлад, «де ми простежуємо зв’язки між розумом і мозком».
Дослідження нервової системи допомагає виявити, як люди потрапляють у замкнене коло страху. Мигдалевидні залози — парні утворення в глибині мозку, схожі за формою на мигдалини — відповідають за наші відчуття страху, реєструючи вхідні сигнали (запахи, звуки тощо) і збуджуючи інші ділянки мозку, які фільтрують ці сигнали, перш ніж відреагувати. У людини з ПТСР такі фільтри не завжди відрізняють справжню небезпеку від того, що спокійно можна проігнорувати.
Мозок здорової людини, яка відчула напад паніки, подає тілу команду на запуск різноманітних реакцій, зокрема й на виділення адреналіну. У людини прискорюється серцебиття, вона відчуває нагальну потребу оборонятись або втікати. У безпечному середовищі симптоми поступово зникають; залишається тільки неприємний спогад. Жінка, на яку напали в людному барі, може кілька тижнів лякатися дзеленчання склянок, але з часом (період «згасання страху») позитивні асоціації, як-от застілля із друзями, витіснять негативні. Що більше в людини накопичуватиметься позитивних спогадів, пов’язаних з відповідною обстановкою без пережиття чогось неприємного, то більша імовірність того, що страх розвіється. Саме тому так важливо не ховатися і не замикатися в собі після травми.
Гальма для мозку
Коли цей механізм не спрацьовує, виникає ПТСР. Повернувшись із війни, солдат може кам’яніти, тільки-но щось нагадає йому про бій. За словами одного колишнього військовослужбовця, він «до смерті лякався» щоразу, коли його дружина щось пекла. Виявляється, аромат мигдалю нагадував йому запах вибухівки Semtex. Жертви насильства, пережитого в дитинстві, можуть боятися темряви, бо нападники часто приходять до них уночі.
Читайте також: Чому українці не усміхаються
Дослідження організмів близнюків наводить на думку, що схильність до ПТСР приблизно на 30% зумовлена генетично. Учені, що працюють у новій галузі — епігенетиці (вивчає вплив зовнішніх чинників на прояв в організмах генетично закодованої інформації), дістали докази того, що стрес може передаватися нащадкам.
Нещодавно науковці зробили цікаве відкриття: маркери відмінностей між мозком, генами й навіть кров’ю людей із ПТСР та без нього. Коли людина, яка має посттравматичний синдром, бачить зображення переляканого обличчя, мигдалина посилає інтенсивніший сигнал. Але активність префронтальної кори, що відповідає за відчуття страху, одночасно притлумлюється. «Нині вчені активно шукають хімічні речовини, які зможуть виявляти ознаки ПТСР через аналіз крові», — розповідає Керрі Реслер, молекулярний біолог і психіатр госпіталю Маклін при Гарвардському медичному факультеті.
Лікування здебільшого полягає в тому, щоб навчити мозок по-новому реагувати на страх. Багатьом пацієнтам призначають когнітивну терапію, під час якої їх учать інакше сприймати все, що відбулось, і контролювати подразники. За словами Дебри Кейсен, професора психіатрії Вашингтонського університету, у чотирьох із п’яти пацієнтів після десятка-півтора занять особливо сильні симптоми ПТСР зникають. Іншим призначають експозиційну терапію: їм доводиться стикатися з подразниками, які викликають у них страх. Дорослих можуть просити описувати травматичну подію в усіх жахливих подробицях, доки ті не перестануть перейматися настільки сильно; діти можуть «побавитися» в неї за допомогою іграшок. Для військових застосовується віртуальна симуляція реальності. Один лікар порівняв це з лікуванням опіку: шар за шаром.
Дженніфер Гоппер невдовзі після пережитих жахіть почала проходити когнітивну терапію. Перше завдання полягало в тому, щоб допомогти їй знову сісти в машину. Психіатр навчав її підходити до авто й таким чином витісняти нав’язливі думки (про те, що всередині міг хтось зачаїтися) безпечними спогадами (я паркуюсь тут уже не один рік, і жодних проблем). Десь із десятої спроби їй вдалося-таки сісти до автівки. До перемоги над страхом темряви довелось іти набагато довше, але зрештою «одного дня мій мозок і тіло просто наздогнали мої думки», — розповіла вона.
Більшість дослідників ПТСР орієнтуються на жертви в багатих країнах, зокрема у США. Але емоційні травми поширені скрізь. Професор Кейсен пристосувала терапію, розроблену в багатих країнах, до потреб людей, що пережили тортури в Іраку і зґвалтування в Конго. Результати свідчать, що цей розлад має однакові характеристики в різних місцевостях та культурах і лікується подібними прийомами, навіть у непростих середовищах таборів для біженців.
Читайте також: У світі страху
Зараз нові методи терапії розробляються через досліди над тваринами. В одному експерименті пацюків привчали боятися певного запаху: його розприскували одночасно з ударом електричним струмом. Якщо після того запах кілька разів розпилювали без електрошоку, синдроми ПТСР (неконтрольований страх, який у тварин проявлявся через завмирання або пришвидшене серцебиття) не з’являлися. Тоді вчені вирішили з’ясувати, чи є подібне вікно можливостей у людей, які зазнали травми. У пілотній програмі 2010 року деяким пацієнтам станції швидкої допомоги при Меморіальному госпіталі Ґрейді в Атланті, які стали жертвами зґвалтування, автокатастрофи або ж отримали вогнепальне поранення, пропонували «образну експозиційну терапію»: вони повинні були в деталях пригадати все, що трапилося. Через три місяці практики ПТСР проявлявся в цій групі вдвічі рідше, ніж у контрольній, яка терапії не проходила. Щоб довести, що детальні описування травматичних обставин відразу після них справді допомагають, потрібні наступні досліди.
В іншому експерименті Керрі Реслер знерухомлював мишей на дві години. Тоді в них частіше виникали подібні до ПТСР симптоми після нової травми. Під час розтину мозку цих мишей вдалося виявити зміну експресії гена, яка, на думку вчених, могла зумовити вразливість тваринок. Далі на інших мишах використали експериментальний препарат, що діяв на цей ген і блокував утворення страшних спогадів. Розрахунок виправдався: у тварин, які спочатку переживали неприємні відчуття, а згодом діставали препарат, у наступній стресовій ситуації не проявлялися симптоми ПТСР. Психіатр Аміт Еткін та його колеги зі Стенфордського університету досліджують, як можна модифікувати рефлекторні дуги в мозку, що «відповідають» за страх, за допомогою селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (SSRI) — класу препаратів, котрі використовуються в лікуванні депресії або тривожних станів, — і транскраніальної магнітної стимуляції, під час якої електричний магніт, розташований безпосередньо близько до шкіри голови, передає магнітні імпульси до мозку. Вчені з’ясували, що стимуляція частини лобової частки кори головного мозку може знизити активність мигдалин, що, своєю чергою, пом’якшить симптоми ПТСР. На думку Еткіна, через п’ять років з’являться нові методи лікування, зокрема застосування стимуляторів мозку або медикаменти для посилення ефекту психотерапії. А тоді можуть з’явитися ефективніші методики лікування інших розладів і тривожних станів, від яких потерпає третина американців. Навіть якщо на розробку нової терапії для лікування ПТСР знадобиться більше часу, ніж очікується, прийняття того факту, що ПТСР має фізичну природу, може спонукати пацієнтів раніше звертатися по допомогу. Жертви зґвалтування, які лікуються в доктора Кейсен, зазвичай зверталися до неї аж через 20 років після інциденту; доктор Мармар лікував ветеранів Другої світової, які намагалися позбутися нічних жахіть 40 років.
У морозильній камері в Бостоні зберігаються 50 зразків тканин мозку, пожертвуваних першому в світі банкові мозку для вивчення ПТСР, який заснував Департамент США у справах ветеранів. Сьогодні щораз більше учасників війни та цивільних, із синдромом і без нього, заповнюють медичні анкети й зобов’язуються пожертвувати свої тканини мозку після смерті. Ті, для кого немає лікування сьогодні, здатні допомогти в пошуку ліків від цієї недуги наступним поколінням. А то й узагалі захистити їх від неї.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com