Суть консерватизму

17 квітня 1882 року народився В’ячеслав Казимирович Липинський – ідейний архітектор Гетьманату Павла Скоропадського і провідний теоретик українського консерватизму. Про те, як польський шляхтич-кресов’як став українським самостійником, написано більш ніж достатньо. Його праці, зокрема знамениті «Листи до братів-хліборобів», широко доступні, проте мало читані. Одним словом, типова історія наших часів, коли чергова видатна постать застрягає в напівзабутті й поволі бронзовіє, вкриваючись благородною патиною всенародної байдужості.

Так, у підручниках з історії української політичної/ соціологічної/ філософської думки ім’я Липинського присутнє завжди. Проте автори й упорядники зазвичай обтинають ширший контекст виникнення певних ідей та концепцій. Як наслідок, Липинський, разом з іншими героями академічної оповіді, ніби зависає в порожнечі, у статусі «оригінального мислителя» (підручниковий евфемізм для кустарних теоретиків). Не дивно, що мало кому спадає на думку сприймати його доробок якось інакше, ніж музейний артефакт, застосовний хіба що для написання дисертації.

Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття

Тимчасом В’ячеслав Липинський є представником однієї з найбільш впливових політичних течій Заходу – консерватизму. І за теорією, яку Липинський намагався застосувати в Україні 1918 року, стояла не лише його власна впевненість у своїй правоті, а й ціле століття хороших практичних результатів.

Філософія здорового глузду

А почалося все з революції у Франції. Криваве якобінське бузувірство справило на сучасників незгладне враження. Європа кінця XVIII століття вже бачила достатньо жорстокості, бунтів і навіть декілька революцій, проте намагання дощенту знищити традиційний лад задля утопії – це було щось нове. Інтелектуальна реакція на це неподобство змусила багатьох замислитися про підвалини цього самого ладу й шукати протиотруту для радикальної салонної філософії, котра зрушила французів до масового безумства.

Історія нікого й нічого не вчить, проте має непогане почуття гумору. Головним інтелектуальним противником Французької революції – і батьком-засновником консерватизму – всупереч законам жанру став не француз, а британець, до того ж іще й ліберал Едмунд Бьорк (1729–1797). Упродовж двох десятиліть своєї парламентської кар’єри цей невтомний віг (партія Вігів, із 1859 року – Ліберальна партія) затято боровся з дискримінацією ірландських католиків, жорстокістю Ост-Індської компанії, був адвокатом повсталих колоній в Америці. Проте коли у Франції почалася революція, Бьорк чітко побачив, що під гаслом «Свободи, Рівності і Братерства» суне варварство й тиранія. Та попри величезний полемічний запал, його критика Французької революції виходила далеко за межі політичного памфлетизму. Наприкінці свого життя Бьорк сформулював цілісну політичну філософію. Для подальшого формування консерватизму як окремої ідейної течії ключове значення мали три ідеї, викладені Бьорком:

1. Суспільний лад – надто складна система, яку неможливо просто взяти й перекроїти відповідно до певних абстрактних ідей, навіть якщо ті вважаються передовими. Головним критерієм надійності для Бьорка був практичний досвід, а не блиск теоретичних умовиводів. Звичайно, суспільство повсякчас змінюється, проте досвід минулих поколінь, історично сформовані традиції – це фундамент для розвитку, а не прикра перешкода на шляху прогресу. Тому реформи мають бути поступовими і зваженими, навіть якщо модні філософи чи вуличні демагоги закликають до протилежного.

2. Еліта – важлива складова суспільного механізму. Ключовою ознакою еліти є не герби та титули, а здатність виконувати свою місію – служити спільному благу. Перевагу традиційної аристократії Бьорк вбачав у тому, що вона, попри всі свої вади, мала за собою тяглість реального досвіду управління й відповідних знань. А ще наявність впливового та майновитого прошарку є запобіжником від узурпації й тиранії, оскільки дрібні власники не мають достатньо сил, щоб захистити себе, а незаможні маси легко піддаються маніпуляціям демагогів.

Читайте також: Велика традиція

3. Власність недоторканна, проте вона зобов’язує. Хай яка приваблива ідея всезагальної рівності, вона залишатиметься недосяжною, а спроби реалізувати її за принципом «відняти й поділити» призведуть лише до загального зубожіння. Проте економіка також має працювати на спільне благо. Саме тому Бьорк вважав основою суспільства такі «заземлені» прошарки. Земельна аристократія, зроду-віку закорінена в певній території, змушена дбати про неї, інакше внаслідок занепаду спадкових володінь збанкротує весь рід. Натомість фінансова буржуазія, з огляду на специфіку свого промислу, має набагато більше можливостей нехтувати громадськими інтересами заради власної вигоди.

Інтелектуальний спадок Бьорка наклав відбиток не лише на британську політичну думку. Наприклад, його ідеями надихалися батьки-засновники Сполучених Штатів, а головне – ті, хто закладав підмурок європейського ладу в ХІХ столітті.

Від теорії до практики

Після того, як Французька революція зжерла сама себе, а європейські монархи приборкали Наполеона, на порядку денному постало питання про безпеку. Але йшлося не лише про запобігання війнам між провідними державами. Технологічний розвиток тягнув за собою економічні зрушення, а вони провокували тектонічні соціальні, а отже, політичні зсуви, котрі потенційно загрожували новими революціями. Заморозити ці тенденції було неможливо, а пустити їх на самоплив – лячно.

«Воркшопом» нового світового ладу став Віденський конгрес 1814–1815 років – так званий концерт Європи, головним диригентом котрого був австрійський дипломат князь Клемент фон Меттерніх (1773–1859). З Едмундом Бьорком він познайомився ще в юності, перейнявшись політичною філософією британця настільки глибоко, що «Роздуми про революцію у Франції» – Бьорковий opus magnum – стали настільною книгою Меттерніха. Стараннями австрійського дипломата та консервативно мислячих еліт «довге ХІХ століття» стало найбільш мирним і водночас найбільш динамічним періодом в історії Заходу. На 40 років Європа була позбавлена воєн за участі великих держав – за винятком Кримської війни на околиці цивілізованого світу, а після неї відносний мир запанував ще на шість десятиліть.

Читайте також: Американська модель успіху

Бурхливі соціально-економічні процеси також знайшли своє русло і, замість того, щоб рознести Європу на друзки, стали рушійною силою її поступу. Зміцніла буржуазія увійшла в синтез зі старою земельною аристократією, поєднавши дух капіталізму із залишками лицарського етосу. Завдяки реформаторам на кшталт Бенджаміна Дізраелі чи Отто фон Бісмарка багатомільйонний робітничий клас втрачав інтерес до революційних демагогів, а покрокова демократизація убезпечувала політичні системи від розбалансування й аварій. Єдиною силою, котру не вдалося приборкати, був націоналізм, але його детонацію вдалося відкласти більш як на пів століття (якщо рахувати від Весни народів наприкінці 1840-х). Завдяки всьому цьому ХІХ століття стало найбільш динамічним, але й найбільш мирним в історії Європи. Консерватизм працював і показував результати.

Консерватизм на службі націоналізму

А втім, жодна система не досконала. «Довге ХІХ століття» закінчилося катастрофою, котра розтягнулася майже на три десятиліття (1914–1945), котрі історик Норман Дейвіс влучно назвав «затьмаренням Європи». Однак усеєвропейська катастрофа ненадовго прочинила вікно можливостей для бездержавних націй, зокрема для українців. Тоді, в часи Перших визвольних змагань, ми розривалися між двома альтернативами – соціалістичною та консервативною. Недовге гетьманування Павла Скоропадського було нічим іншим, як спробою поставити робочу модель європейського консерватизму на службу нашій національній справі. І адаптацією цієї моделі під українські потреби займався В’ячеслав Липинський.

На жаль, у працях Липинського авторові цих рядків не вдалося знайти покликань на Едмунда Бьорка, проте зв’язок між ними очевидний – і це не випадкове перегукування окремих тез, а майже повний збіг систем мислення. Заглиблюватись у хащі компаративістики нині не час і не місце, тому обмежимося короткими тезами.

1. Нація для Липинського була не результатом політичної декларації з наступними формальними наслідками, а органічною спільнотою, витвореною протягом історії. Тож фундамент нації – не кров чи політична орієнтація, а історична традиція, тобто уклад життя, що сформувався на певній території. Як і для Бьорка, монархія не була для Липинського самоціллю – у Гетьманаті він бачив надійну точку збирання української державності. Такий вибір був цілком раціональний: на початок Першої світової війни з-поміж держав Європи не були монархіями лише Франція, Швейцарія й Сан-Марино. Тому, писав Липинський, «будуючи монархію, ми знаємо, що будуємо, а будуючи республіку, ми творимо невідоме».

Читайте також: У пошуках хліборобів

2. Приділяючи величезну увагу питанню еліти, Липинський послуговувався суто бьорківською логікою. У «дідичах» він вбачав стабілізаційну силу, котра може стати опорою державності, а також організатором господарського життя. До того ж для Липинського-історика було очевидно, що саме еліти, а зовсім не політизована інтелігенція, були реальним носієм української традиції, пам’яті про втрачену державність і старі вольності. Звідси походить його неприйняття соціалістичного проєкту Центральної Ради, і звідси ж – його заклики до старих українських еліт узяти на себе історичну відповідальність і працювати заради «добра цілої Української Землі і цілого народу, що на ній мешкає».

3. Так само, суголосно з Бьорком, Липинський наголошував на суперечності між «законом землі і законом капіталу». Опорою держави для Липинського був «прикутий до землі» господар-продуцент, а не «інтернаціональна фінансова буржуазія». Але в цих міркуваннях не було жодного хуторянського романтизму, який приписували Липинському опоненти. Навпаки, він був дуже раціональним, аж на межі цинізму. Господар, де-факто прикутий до землі, на якій розташовані його маєтності (угіддя, фабрики тощо), примушений самою долею захищати цю землю і дбати про її процвітання. Натомість «біржовий ігрець» – це зовсім інший тип, потенційний кочівник, не обтяжений відповідальністю ані перед державою, ані перед суспільством.

Читайте також: 1917-1922: Український націоналізм між соціалізмом та консерватизмом

У часи Перших визвольних змагань побудувати державу – ані консервативну, ані соціалістичну – нам не вдалося. Непереборні зовнішні обставини склалися тоді проти нас. Проте залишається питання: а чи не був Липинський разом із його теоріями відламком епохи, котра назавжди пішла в небуття?

Християнсько-демократичне відродження

Відчуття тектонічного розламу історії запанувало в Європі ще після Першої світової війни. Багатьом здавалося, що світ ХІХ століття безповоротно загинув. Але не так сталося, як гадалося. Загальновідомо, що провідну роль у відбудові континентальної Європи після 1945 року відіграли християнські демократи, і вони-таки заклали основи для її об’єднання. Конрад Аденауер, Альчіде де Ґаспері і Робер Шуман відомі на наших теренах хіба як батьки-засновники Європейського Союзу. Але вони були ще й представниками консервативної політичної традиції ХІХ століття, котра насправді пережила лихоліття 1914–1945 років і знову дала плоди.

Цей історичний сюжет вартий окремої уваги. Попервах консерватизм існував переважно на рівні свідомості правлячих еліт і певного прошарку інтелектуалів. Але займатися політикою за дверима високих кабінетів було дедалі важче – у політику сунули широкі маси, ідеї перетворювалися на ідеології. З часом «пішов у народ» і консерватизм – і не останню роль у цьому відіграла Католицька Церква. Під кінець ХІХ століття у Ватикані вже добре розуміли, що Трон і Вівтар більше не підпирають один одного, а тому треба вчитися грати за правилами нових часів. Протягом 1890-х років папа Лев XIII енергійно попрацював над розробкою соціальної доктрини церкви, а потім передав її на озброєння католикам, котрі на той час втомилися від власної аполітичності. Так виник християнсько-демократичний рух,  що опонував як соціалістам, так і лібералам, і став швидко набирати ваги в католицьких країнах Європи. І так, це був той самий класичний консерватизм, приправлений теологією і пристосований до порядку денного тих часів.

Політичні катаклізми, які охопили Європу після Першої світової війни і спричинили до Другої, здавалося б, змели християнську демократію на узбіччя історії. Проте після 1945 року вона відродилася, остаточно позбувшись внутрішніх конфесійних обмежень. Як виявилося, ідеї відповідального управління, міжкласової солідарності й соціального капіталізму не просто працюють, а працюють дуже добре – достатньо подивитися на «економічне диво» у ФРН, творцями котрого були Конрад Аденауер і Людвіґ Ерхард. Ідея об’єднання Європи також народилася в консервативному середовищі. Коли у вересні 1946 року британський прем’єр-міністр (теж, до речі, консерватор) Вінстон Черчилль виголошував свою знамениту промову про необхідність створення Сполучених Штатів Європи, він повторював основні тези маніфесту «Пан-Європа» Ріхарда Куденгофе-Калерґі, написаного ще 1923 року.

В Україні, а саме в Галичині, наприкінці ХІХ століття також з’явилися паростки християнської демократії – йдеться про рух християнських суспільників на чолі з Олександром Барвінським. Із низки об’єктивних та суб’єктивних причин цей політичний проєкт не виявився успішним, але поки нам достатньо зафіксувати факт: і Барвінський, і Липинський були представниками могутньої політичної традиції, котра створила той Захід, частиною котрого ми сьогодні так прагнемо стати.

Читайте також: Звивисті шляхи українського консерватизму в Галичині (продовження)

«Ну гаразд, – спитає читач, – консерватизм відіграв непересічну роль у ХІХ та ХХ століттях, але чи застосовна ця філософія сьогодні, у столітті ХХІ?» Дійсно, питання слушне та актуальне. Розгорнута відповідь на нього потребувала б чимало шпальт, тому пройдімося лише по ключових пунктах.

Опора на традиції

Міркування Едмунда Бьорка чи В’ячеслава Липинського про те, що здорове суспільство стоїть на фундаменті традиції, часом викликають скептицизм. Якщо британцям вдалося зберегти навіть свою монархію, то про які традиції може йтися в нашому посттоталітарному, посткомуністичному, постгеноцидному суспільстві? Існує велика спокуса відчути себе «молодою нацією», котра вибудовує сама себе з чистого аркуша. Але якщо придивитися до себе прискіпливіше, то стає очевидно, що фундамент українського світу залягає набагато глибше, ніж ми звикли думати.

Читайте також: Доба Бароко: коріння нашої самобутності

Революція на граніті, акція «Україна без Кучми», Помаранчева революція і врешті другий Майдан – це славні епізоди нашої боротьби за демократію. Але наша нехіть до авторитаризму має значно давніше коріння, ніж здається на перший погляд. Виборність влади на наших теренах існувала з часів Рюрика, відтворюючись у різних інституційних формах: «січовій демократії», елекції королів у Речі Посполитій, у Гетьманщині. Деспотію нам завжди приносили на московитських багнетах, але щойно випадала історична нагода, ми поверталися до своєї цивілізаційної нормальності. Традиція? Так!

Наша новочасна боротьба за судову реформу – також не витвір «соросят». Уявлення про те, що воля права вища за сваволю державця, існувало на цих землях завжди. Так звана конституція Пилипа Орлика 1710 року була не прецедентом, а типовим продуктом значно давнішої правової традиції, віхами котрої були і «Руська правда» (ХІ століття), І Віслицький (XIV століття) та Литовські (XVI століття) статути, і ціла низка пізніших документів. Ця традиція жила й у Гетьманщині, і після неї. Одним словом, недоторканність писаних прав і можливість захищати їх у суді – це також одна з підвалин українського світу.

Ми маємо всі підстави пишатися своїм громадянським суспільством, проте й воно має своє коріння. Самоврядність на підставі маґдебурзького права, ремісничі цехи, церковні братства й усе розмаїття інших форм горизонтальної самоорганізації існувало тут надто довго, аби все це безповоротно відмерло протягом 70 років тоталітаризму. Щойно з’явилась історична нагода, ця традиція ожила і втілилась у притаманних нинішньому часу формах.

Читайте також: Витоки українського консерватизму

Врешті, наша здатність співжити з Іншими також народилася не в результаті тренінгів із толерантності. Перші татарські анклави з’явилися в Київському князівстві ще в часи Олельковичів, а коли в Західній Європі починалися гоніння на євреїв, вони тікали саме на наші терени. Так, без трагедій і катастроф не минало. Проте навіть після страшного погрому євреїв, що супроводжував повстання Богдана Хмельницького, юдеї доволі швидко реінтегрувалися в соціум Гетьманщини. Аж так, що коли імператриця Анна Іоанівна спробувала виселити звідси євреїв, гетьман Данило Апостол разом зі старшиною стали на їхній захист. А ще поряд із нами протягом століть мешкали німці, вірмени, греки. Тому, коли радянська політика «дружби народів», що слугувала прикриттям для асиміляції, припинилась, Україна просто повернулася до своєї історичної нормальності.

Еволюція еліт

Консервативні погляди на роль еліт також не втратили актуальності. Так, суспільний лад дуже змінився – нема вже ані аристократії, до котрої звертався Бьорк, ані дідичів, яких намагався розбудити Липинський. Проте їхні заклики можна без особливих коректур переадресувати новим елітам. Український олігархічний плюралізм не раз допомагав нам впоратись із загрозою авторитаризму, проте ця модель уже остаточно вичерпала себе. Нині, у розпал великої війни, очевидно, що турбота про спільне благо – це імператив нашого колективного виживання.

Читайте також: Олексій Гарань: «Я скептично ставлюся, коли в нас говорять про партії певної соціальної страти»

Епоха безтурботного паразитування в надії на спокійну старість у Монако скінчилася раніше, ніж наші еліти встигли це усвідомити, але еволюція – річ безжальна і зрештою примусова. За свою недалекоглядність старий олігархат уже поплатився власними статками (Bloomberg не дасть збрехати). Грати за старими правилами після війни вже не вдасться. Або еліти почнуть виконувати свою історичну місію – служити спільному благу, або Україна в той чи той спосіб їх позбудеться. І не тому, що цього хотітиме МВФ, а з почуття самозбереження. Із 24 лютого 2022 року українське суспільство виробляє антитіла з небаченою інтенсивністю, тому не спрацюють ані «гречка» для електорату, ані «меценатські» хабарі для інтелігенції.

Ліміти неолібералізму

Консервативні погляди на економіку довгий час було прийнято вважати атавістичними забобонами. Проте епоха неоліберального тріумфалізму давно закінчилася. Те, що для когось це звучить сенсаційно, – проблема винятково нашої інформаційної бульбашки, тим часом західні економісти пишуть про це вже не перше десятиліття. Віра в те, що «невидима рука ринку» автоматично вирішить усі проблеми окремих націй і цілого людства – варто лише усунути бар’єри на шляху фінансових потоків, – сама вже стала атавізмом. Аби звільнити себе й читача від довгого екскурсу в сучасну економічну теорію, наведу лише одну розлогу цитату з листопадового випуску Foreign Affairs:

«Замість того, щоб припускати, що дерегуляція, фінансіалізація та гіперглобалізація є неминучими, політики та бізнес-лідери США повинні прийняти прийдешню еру регіоналізації та локалізації та працювати над створенням продуктивних економічних можливостей для всіх сегментів робочої сили. Вони повинні робити акцент на виробництві та інвестиціях, а не на борговому фінансуванні. Вони повинні думати про людей як про активи, а не про пасиви на балансі. І вони повинні вчитися на успіхах і невдачах інших країн і регіонів, витягуючи уроки з досвіду конкретного місця. Занадто довго американці використовували застарілі економічні моделі, щоб спробувати зрозуміти свій світ, що швидко змінюється. Це не спрацювало на піку неоліберальної манії в 1990-х, і точно не спрацює сьогодні. Місце завжди мало значення, коли справа стосується ринків, і ось-ось воно матиме більше значення, ніж будь-коли».

Отож В’ячеслав Липинський був ким завгодно, проте не «оригінальним мислителем», загубленим у власних фантазіях про майбутню Україну. Це був дуже раціональний теоретик і водночас енергійний практик, який більше покладався на досвід, ніж на схоластичні умовиводи. Так, в інтелектуальному й духовному сенсі Липинський був дитиною ХІХ століття, але філософія здорового глузду, яку він намагався поставити на службу українській національній справі, актуальна й дотепер. Внаслідок трагічних історичних обставин українці не мали шансу застосувати її у ХХ столітті, але тепер, після струсу великої війни, ми можемо знову звернутися до неї – не як до чергового «всесильного вчення», а як до методики думання й діяння, ефективність якої вже доведена.