Проте подія ця не лишилася непоміченою і резонує як усередині країни, так і поза її межами, серед низки сусідів. Міністрові освіти і науки Лілії Гриневич доведеться зустрітися найближчим часом із міністрами освіти Угорщини та Румунії саме через щойно підписаний Закон «Про освіту», а Болгарія та Греція висловили занепокоєння з приводу документа, і це щось новеньке на політичній мапі нашої країни, не надто звиклої до того, що питання шкільництва може збурювати міжнародні пристрасті. Пані Гриневич доведеться обстоювати українське бачення функціонування державної мови в освіті меншин, справу державної ваги, український інтерес. Досі такий виклик не стояв перед жодним із її попередників на міністерській посаді. Сепаратизм і мовне питання йдуть пліч-о-пліч, і це дуже добре засвідчує новітня історія нашої держави. Шкільництво українською — ще один немілітарний засіб оборони від цього лиха.
Власне, ніхто не казав, що реформи даватимуться Україні легко (стара система опиралася новаціям і робитиме це далі) й що вони не призведуть до появи нових, незвичних проблем, які треба буде вирішити. Принаймні цей досвід є корисним для сучасних керманичів нашої держави та їхніх наступників. Ідея навчання протягом життя, зокрема здобуття нового практичного досвіду на тій чи іншій посаді в ході вирішення нових, нестандартних завдань, не робить винятків ані для політиків, ані для решти. Для того їх і винаймав народ — обстоювати інтереси українського суспільства та держави.
«Той, хто думає на рік наперед, сіє пшеницю. Той, хто думає на десять років наперед, садить сад. Ті, хто зазирає на століття наперед, будують університет» — таке доводилося чути не раз. Я трохи спростила б: будують для початку сучасні школи, а далі вже університети й академії. Історія потужних цивілізацій, зокрема і європейської, — це розповідь також про те, яким чином пов’язані між собою підтримання стабільного існування та розвитку держави, загальне благо, політичний лад і мистецтво правління. У нас модно нині ні сіло ні впало в контексті протистояння згадувати про імперію Чинґісхана, навалу його армії. Китай вистояв перед монгольською експансією не силою власної зброї, а силою власної культури, освіти та науки завдяки механізму їх передавання різним генераціям суспільства, завдяки творенню їхньої ідентичності не монгольською, а китайською. Колонізатори приборкували підкорені народи своїми мовами та шкільництвом, вшивали їх у свою картину світу, асимілювали. Боротьба за відновлення незалежності включала в себе й боротьбу за національне шкільництво, й історія України є підтвердженням цього.
Освіта — царина соціальної інженерії, яка має велетенську силу, а школа — перший прототип ширшого суспільства, у якому дитині доведеться жити в майбутньому. Думаю, із цього варто було б починати. Згуртована спільнота творчих людей, відповідальних громадян, здорових, активних і підприємливих, тих, кого покликана готувати нова середня школа України, не сформується без зусиль нині дорослих. Необхідно змінити ставлення до теперішніх школярів — від наймолодших до юнацтва, що незабаром вступатиме до вишів. Ярослав Пелікан, професор-емерит Єльського університету, писав, що демократія починається в університетських аудиторіях.
Читайте також: "Холодна війна" через закон про освіту. Реакція України на рішення Угорщини блокувати зближення ЄС
Посперечаюся з ним: ні, демократія починається в шкільному класі, за партою. Бо мова про модель запропонованої індивідуальної та колективної поведінки, про практичні речі. Саме в школі закладається світогляд людини, формуються її особистість, громадянська позиція, а вже після цього всього й професійні якості. Навчитися дискутувати, висловлювати власну думку, працювати в групах, критично мислити, не боятися помилок чи стати машиною для механічного, некритичного запам’ятовування цифр і фактів — для школяра все залежить від того, чого від нього очікують у школі, а для школи — від запитів країни. Ну не здатна флешка в людській подобі створити нові технології чи домогтися суспільного прогресу, а від несамостійної, заляканої й затюканої молодої людини, яка знає, що всім довкола чхати на те, що вона відчуває, не варто очікувати сміливої, вдумливої, відповідальної громадянської позиції чи просто людяності.
Загальний рівень групи визначається за показниками найслабшого її члена. Саме тому нам варто прагнути до суспільства освіченого загалу. На ґрунті невігластва й неосвіченості не зросте прошарок української інтелектуально-політичної еліти, на появу якої так довго чекає Україна. Українські Джони Маккейни, Йошки Фішери, Мадлени Олбрайт і Саманти Павер — це питання доволі близького майбутнього, яке саме за такою елітою, а не за олігархами чи вихідцями з радянського комсомолу. Ухвалення Закону «Про освіту» — ще один крок у цьому напрямку. Так само як і на фронті проти російської агресії, потрібно боротися за те, щоб втілення його новацій відбувалося, попри всі зміни облич у владних кріслах.