З радянських часів ми поволі звикали до буденних ідеологем, породжених гаслами, штибу: «В житті завжди є місце для подвигу!» Освітні програми були сповнені історіями про героїв-воїнів або піонерів-героїв і нагадували агіографії святих. Сфера мирної праці теж передбачала неймовірні виклики: самовіддані трудівники, виконуючи складні замовлення державних керівників, ставали героями праці. Геройство закріплялося навіть за дітонародженням, адже були й матері-героїні. Напевно, звання героя країни ми запозичили саме з тих часів, позаяк і досі ніяк не можемо позбутися колишньої матриці мислення.
Всі ці «панфіловці», «комсомольці-добровольці», «павліки морозови» чи «стаханівці» завжди виглядають органічно, коли за ними стоять животрепетні міфологічні наративи. Втім, уявімо собі героя Одіссея, який підступом осліпляє одноокого гіганта лише за його обурення, що хтось внадився до нього в обійстя. В епічних оповідях про ратоборства цей ахеєць не завжди постає кришталево-моральною істотою. Геракла, котрий очистив Авгієві стайні, теж важкувато визнати «героєм праці». Навряд заслуговує й Гея звання «матері-героїні» за те, що народила силу-силенну божеств, титанів, циклопів і всіляких велетів.
Зрештою, героїзм дозволено вважати феноменом, який постає в ситуації, коли наростає переконання, що традиційний світовий порядок суттєво порушено. В результаті, створюється почування несправедливості, прикрості, зовнішньої злонавмисності, в крайньому разі – потреба власного випробування. І все це конче необхідно здолати.
Читайте також: Традиція популярної культури
Що ми можемо зарахувати до ознак героїзму? Передовсім, велич. Бо герой не подібний на пересічну людину. В якийсь момент він виходить із тіняви повсякдення. Не тільки могутність і дерзновенність, але й неабиякий досвід дозволяє йому вирізнятися серед інших. Його унікальність забезпечується безперестанним покликом до звитяжності. Прадавній міфологічний герой не може існувати без подвигів, адже дошукує пригод і йде на ризик. У якомусь сенсі він – жертва. Точніше, він довершує самозречення.
Та нащо звитяжцю безугавно наражати себе на небезпеку? Передовсім, аби безперестану себе випробовувати. Щоби бути героєм, потрібно цілковито присвятити себе подвигам. Той, хто припиняє їх здійснювати, знову переходить у розряд ординарних людей. Отже, героєві доводиться постійно вправляти владу над собою та іншими. Проте влада забезпечується доланням не менш дужого противника. Він має відповідати героєві й не бути слабшим. Тож герой випробовується інакшим героєм або небезпечними викликами, що постають перед ним.
Для звитяжця не існує легких шляхів. Він не може пересилити легкодухів і називатися героєм. Сила, вправність і винахідливість є способами його кшталтування. Разом із тим, хоча він і застосовує дивовижні властивості, все ж таки, вони є людськими. Тобто, герой безперервно набуває стадії божества, але так її ніколи остаточно не досягає.
Сакраментальні моральні якості героєві геть не пасують. Немислимо, щоби він раптом змилостився чи вдався до жалості в двобої. Годі собі уявити, за яких умов він ішов би на будь-які поступки. Виглядає, що його веде доля. Та іноді він кидає виклик і самому провидінню, хоч і може знати, що неминуче програє. Йому ж бо кортить опинитися в обіймах безсмертності.
Читайте також: Культура спротиву
Герой довершує зобов’язання лише перед собою. В цьому самостановленні він аніскільки не жалує й себе. Смерть його не зупинить. З нею його доблесть тільки увічнюється. Божественність і смерть для нього збігаються. Тому героїчне поривання годі вгамувати. Звитяжцеві не встановиш жодних обмежень. Він завжди воліє вийти за будь-які перешкоди.
Та чи припустимо героєві «давати слабину»? Чи дозволено зойкати від ураз? І як йому бути, коли його серце завмирає від жаху, що невпинно насувається? Може тоді він більше не герой? Хай там як, а всі людські прояви йому сповна притаманні. Втім, лише доти, допоки звитяжець не врівноважить їх своєю заповзятістю. Бо герой не може бути без перемоги: нехай то над всемогутнім ворогом або над самим собою.
Досі йшлося про геройство фізичної сили. А чи існує доблесть мудрості? Чи можна вважати звитяжцем Сократа, який погоджується прийняти смерть, замість утечі з рідного міста, де йому висунули звинувачення, що заслуговують смертної кари? Чи допустимо називати геройською відчайдушність стоїків, ладних прийняти смерть у будь-яку мить? А страдників, які йшли на смерть за власну віру? Безсумнівно, якщо мислити життя неважливим, то смерть – тільки збавителька. Втім, героїзм набуває значущості для живих, а не мертвих.
Читайте також: Публіка та громадська думка
Та чи потрібно героєві щось і комусь доводити? Звісно, героїзм – це не спорт. Це лише античний герой знає про свою звитяжність. Інша справа сучасність, коли часом у герої можуть «призначити». Теперішній герой за життя може й не дізнатися, що він герой. Інакше це нагадуватиме спробу вибороти собі це звання.
Героїзм не нагорода, а обмежений у часі стан звитяжності. Крім того, героєві не потрібні ордени та медалі. Йому достатньо пафосу звитяги. Малоймовірно, щоб цей стан піддавався рефлексії з боку того, хто вчиняє по-геройськи. Герой, це не той, хто все прораховує, потрапивши в скрутний момент. І навряд чи сподівається стати героєм.