Суомі на клавесині

Це начебто європейська окраїна, однак крім перфектного полювання й риболовлі – тут можна знайти чудову музику й архітектуру, а також потратити на фестиваль вина.

Потяг зупинився на кордоні Росії з Фінляндією. Прикордонники й митники зацікавлено дивляться мені в очі: чи не везу я ікони? Зрозуміло, я прихопив півлітру горілки з перцем, баночку червоної ікри й пляшку шампанського – рідного одеського, не найкращого у світі, але й не найгіршого.

 

Жінка в уніформі митника питає з підозрою, навіщо я їду до Фінляндії. «Щоб зміцнювати культурні зв’язки між фінами й українцями», – щиро сповідуюся. Ікон у моїй валізі, однак, немає. Її брови здивовано піднімаються вгору. Припиняючи подальші розпитування, дарую жінці свою книгу.

 

Презент таки справив враження: митна стражниця каже, що я міг би взяти ще якусь пляшку чи дві, адже алкоголь я, очевидно, везу дарувати, а не продавати цнотливим фінам. Промовляє вона це тихим і чемним голосом, мабуть, щоб її товариші по службі не почули.

 

 

На вокзалі в Куопіо мене зустрічає Наталя Садовнича – піаністка, педагог, громадянка Фінляндії: тут вона живе вже більше 12-ти років, до цього мешкала в Одесі, де й закінчила консерваторію (зараз це академія). Як вона опинилася в Куопіо – майже фантастика. В Одесі давав відкритий урок тодішній ректор Куопінської консерваторії Пекка Вапавуорі, відомий клавесиніст, лауреат численних музичних фестивалів і премій. Наталя досить нахабно підійшла до Вапавуорі й сказала: «Я хочу грати на клавесині, але у нас цьому не вчать. Що ж робити?» Небагатослівний Вапавуорі відповів: «Я надішлю вам виклик. Приїздіть у Куопіо. Гуртожитком ми вас забезпечимо». Наталя послухалася, й потім про це ніколи не шкодувала.

 

Зараз вона везе мене в просторий котедж Пеккі Вапавуорі, розташований за містом, у лісі. Будинок справді великий: блукаючи кімнатами, на стінах яких розвішані картини (малював їх брат музиканта), я нарахував три стародавні клавесини – гордість господаря. Фіни будують чудово – красиві й дуже зручні оселі. Й кожна чимось обов’язково відрізняється від сусідньої.

 

Колишній ректор Куопінської консерваторії й Гельсінської музичної академії частує нас чудовим обідом – він сам скомпонував його так, що відчувається рука музиканта, – й пивом власного приготування. Наталя вже вивчила фінську мову й виявилася чудовою перекладачкою. Я нерозумно запитую: «До якого соціального прошарку пан Вапавуорі себе зараховує: до багатіїв або ж до середнього класу?» Музикант сміється: «Інтелігенція ніде багатою не буває». Свій чудовий дім він зводив власноруч у бригаді з кількома професійними будівельниками.

 

 

 

 

Куопіо засноване 1775 року шведським королем Густавом III – у той час Фінляндія ще не була незалежною. Через сторіччя тут уже функціонувала залізниця.

 

Європейська провінція!.. Однак за кількістю культурних майданчиків невелике Куопіо, як мені здалося, не поступається Одесі. Втім, чи настільки воно мале? Сучасний центр науки, бізнесу й високих технологій, Куопіо – восьме за величиною місто Фінляндії.

 

Тут мешкає 88 тис. людей, є 8 музеїв, симфонічний оркестр, джаз-клуб, консерваторія, кілька театрів, 10 бібліотек і галерей. А також, наприклад, така чудасія, як «квартал Куопіо», де зібрано домашнє начиння 1700–1930 років, відтворені інтер’єри минулих сторіч, є шевська майстерня, кравецька лавка й старовинна аптека.

 

Але хіба ж рівень культури визначається кількістю театрів? У консерваторії я бачив розкішні пальта студенток, кинуті поспіхом на стільцях. І жіночі сумочки найкращих європейських брендів теж лежали без нагляду. Такої картини в Одесі я уявити, на жаль, не можу.

 

 

 

 

Куопіо – чудове, зелене й блакитне місто. Майже половину його території становлять лісові угіддя та парки, де миготить в очах від різноманітних лісових, лугових, лікарських і навіть отруйних рослин. Чималу площу міста й околиць займають водойми. Туристи люблять круїзи на пароплаві просторами озер. А можна просто стати й порибалити. Мені пощастило: я відбився в синіх водах озера Каллавесі й побував на кількох його острівцях.

 

Острови мені показувала піаністка Анна Хоффрен. Вона наполовину шведка й наполовину фінка, просто як мама Мумітролів Туве Янссон. Один із предків Хоффрен був офіцером в армії Карла ХII. Він не покинув свого короля під Полтавою й був з ним у таборі під Бендерами, де помирав гетьман Мазепа. Анна запитує: «Напевно, незабаром в Україні з’явиться пам’ятник Карлові ХII? Адже не тільки Мазепа бився під Полтавою з Петром I?» На одному з острівців ми ввечері розпалили багаття, і раптом Анна заводить фінську народну пісню:

 

 

Цю чи схожу на неї мелодію про наречених я потім почув у Палаці культури у виконанні хору фінських бабусь. До цього Палацу пенсіонерки під і за 80 років хоробро під’їжджали, кермуючи своїми автомобілями. Хтось був на ретро-іномарках, мабуть, часів Штирліца, хтось – на зовсім новеньких саабах.

 

У перерві репетиції бабусі пили чай із булочками й жартували.

 

 

 

 

Молодь у Куопіо також не нудиться. В місті по-європейськи багато барів і кафе. У більшості зберігається інтер’єр середини минулого сторіччя. Старі шафи, чудернацькі архаїчні давно порожні пляшки, склянки й келихи досить грубої мануфактурної роботи.

 

Особливо багато відвідувачів у цих закладах, коли над Куопіо дощить, а це буває часто. Весело передражнюючи своїх викладачів, проводять каву-брейк молоденькі студентки, а за сусіднім столиком щось обговорюють два серйозні бізнесмени в модних краватках. Куопіо ідеально придатне для життя. Це, крім іншого, і православний центр Фінляндії. Тут розташовані єпархіальний собор Святого Миколая, резиденція архієпископа, а також православний музей. У ньому виставлені ікони, текстиль і сакральні предмети часів Івана Грозного з монастирів на островах Валаам і Коновець. Багато експонатів потрапили сюди під час Другої світової війни з Карельських парафій – із тих земель, якими фіни поступилися Радянському Союзові.

 

От тільки в місцеву картинну галерею я б нікому йти не радив – занадто там багато відверто слабких робіт. Натомість саме на часі щорічний фестиваль вина – його проводять у Куопіо в липні.

 

 

Якось я вирішив піти на екскурсію в найбільший супермаркет Куопіо – хотів роздивитися знамениті мисливські ножі. Вони у фінів чудові – відмінне лезо й ручка з карельської берези, чохол з міцної шкіри…

 

У цьому відділі нікого не було, крім продавця. Я примудрився порізати палець, і навколо мене відразу зібрався натовп, кожен із покупців-продавців сусідніх відділів намагалися першими надати мені допомогу. Така турбота чогось вартує, тож мені довелося розщедритися й викласти за ніж €30. Пекка Вапавуорі, коли я розповів йому про цей випадок, довго сміявся з моєї пригоди. Так я став гарячим фінським мачо.

 

Фіни – хочеться трохи про них – статечні, ґрунтовні, чуйні до чужих нещасть, готові радіти чужим успіхам і всі без винятку пишаються власною країною. Напевно, фінам після 1917 року, коли вони відокремилися від Росії, дуже щастило з президентами й главами урядів. Хоча й досі сільські райони вони іменують «комунами».

 

Пощастило їм – чи, може, й Бог допоміг – і в 1939 році, коли маленька Фінляндія відбила армаду Сталіна. Піаністка Ганна Хоффрен, як класичну партитуру, промовляє ім’я тодішнього командувача фінської армії: «Барон Карл Густав Єміль Маннергейм». Фіни полюбляють усе, зроблене власноруч. Пишаються створеними особисто кухнями, книжковими полицями, дитячими ліжками. Я дивувався, коли програміст і скрипаль Антті Меурман довго водив мене своєю квартирою, пояснюючи, скільки часу й натхнення він витратив на той або інший дерев’яний витвір, підкреслюючи: «Мій батько був теслею». Мабуть, недарма фінські меблі знамениті по всьому світі.

 

…На кордоні Фінляндії з Росією в купе зайшла та сама сувора жіночка з митниці. «Сподіваюся, що ви нічого недозволеного не везете? – поцікавилася вона з посмішкою давньої знайомої. Поруч зі мною лежала дерев’яна лялечка зі зворушливим написом «Вертайся в Куопіо». – Я вас навіть перевіряти не буду». Тут я бовкнув, що везу зброю, бо таки прихопив фінку. «В Одесі у вас усі такі гумористи!» – відмахнулася вона. Це ж треба – знають наших… Сперечатися в мене забракло аргументів.