З вокзалу мене повезли додому, в район Лукá, околицю міста, по суті, приміське село, з трьох боків оточене річкою Псел. До Другої світової на Луці було три колгоспи і тільки після війни Лука стала частиною міста. Райське місце для дитинства. Влітку річка з великою кількістю різноманітних пляжів, у назвах яких звучала забута історія: Казбани, Куток, Кушнірі, Коноплинник. А ще на річці було багато човнів: саморобних дерев’яних, зварених на заводах зі сталі, нарешті, найкрутіших, дюралюмінієвих, на які можна було встановлювати двигуни, що перетворювало човен на «моторку» − предмет мрій всіх лучанських дітей. Човни були припнуті до дерев чи стовпів, то плавати на них без дозволу господарів не виходило, але можна було сидіти і уявляти, що пливеш, грати в карти, опускати ноги в воду, лазити з човна на човен.
Окремою розвагою були велосипеди, на яких було досліджено всі навколишні вулиці: Полярну (там жило багато п’яниць), Червоних партизан (тут жили браконьєри), Чехова (там був однойменний музей та бібліотека) і головну лучанську вулицю – Орджонікідзе (колись зробив в цій назві одразу чотири помилки!). А ще були дачні кооперативи і великий луг за колією. Їзди і їзди. Я уявляв себе автобусом (тролейбуси на Луку не ходять і досі), їздив розробленим маршрутом, уявляв, як відчиняються двері, заходять і виходять пасажири.
Головним місцем сили був Водогін, луг біля Лучанського водозабору. Час від часу територію водозабору огороджували і забороняли доступ, але невдовзі огорожу руйнували і шлях на луг прокладали — як дорослі (вони випивали у привітних хащах Водогіну), так і діти, які там гралися і збирали пляшки. Саме пляшки були першими джерелами чесного заробітку. Найбільше тоді пили міцні плодово-ягідні вина у пляшках по 0,7 літра (горілка була задорога, а пиво заслабке). За одну пляшку давали 20 копійок, а в хороший день можна було назбирати і до десятка пляшок. В такому випадку їх здавали у Пункт прийому склотари, а гроші тут же витрачали на солодощі (халва, щербет, зефір). Також купували ситро «на місці», коли пляшку ситра купували, тут же випивали і тару здавали.
Десь класі у другому я записався в Лучанську бібліотеку і за кілька років прочитав там eсе найцікавіше. Домашня бібліотека теж була здолана, тож мене записали в обласну бібліотеку, яка тоді мала назву «імені Крупської». Вона мала досить багаті фонди, але по книжки треба було їхати в центр, або, як ми казали «у місто». Так само «у місто» треба було їхати в кіно. Найкрутішим кінотеатром того часу вважалася «Дружба» на проспекті Карла Маркса (зараз проспект Шевченка), далі йшли «Комсомол», «Шевченко» та «Космос», а найгіршими вважалися периферійні «Псел», «Жовтень» та «Сучасник» (зараз з усього цього розмаїтті кінотеатрами залишилися лише «Дружба» та «Космос»). «Псел» був поруч із Лукою, за Пслом, у районі БаранОвка (обов’язково наголос на «о»). Там жила і живе велика громада ромів, то в «Пслі» часто показували індійські фільми: «Джімі! Джімі! Ачі! Ачі!» та інший Мітхун Чакроборті.
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Школи на Луці не було, але на Барановці (не забуваємо про правильний наголос) була школа № 5, а поруч, біля рафінадного заводу, школа № 19. Але вони вважалися посередніми, бо після їх закінчення мало хто вступав до вишів. Мене відправили до школи № 10 у центрі. Суми тих років поділялися на райони, в кожному з яких було своє молодіжне угруповання. Десята школа була на кордоні між Дворцом та Проспектом, але ці райони здебільшого товаришували, тож якісь бійки траплялися не часто. Інша справа, молодіжний центр «Романтика», де відбувалися найбільші в місті дискотеки. Потрапити туди було круто і водночас небезпечно, бо часто спалахували бійки між районами. Можливо, вплинула ця руйнівна енергетика, але невдовзі по «Романтиці», яка була одним з символів нових, комуністичних Сум, пішла тріщина і центр закрився. Зараз його почали ремонтувати.
Не менш хвилюючим, аніж відвідування «Романтики», могли стати подорожі в нові сумські спальні райони, так звані 8-12 мікрорайони, а також Курська. Квартали панельних будинків, побудовані на засипаних піском заплавах, — вони завжди були притрушені пилюкою і бідні на зелень, що досить нехарактерно для Сум. Ситуацію трохи рятувала наявність озера Чеха, на яке у спекотні дні збиралося людей не менше, аніж на найпопулярніших пляжах Криму. Маса відпочивальників так каламутила воду, що після купання в озері і висихання, ти бачив тоненький шар піску на шкірі.
Значно чистішою була вода на Голубих озерах (назва не має відношення до ЛГБТ-спільноти), найбільшому водоймищі Сум, славному своїми потужними джерелами, завдяки яким і в найбільшу спеку озеро не прогрівалася більше, ніж на метр. То всі охочі могли пірнути у холодну, наче в колодязі, воду. На Голубих озерах я спіймав першу і останню свою рибу, а ще багато ночував із наметами.
Влітку Суми, що і так не вражають багатолюдністю, принаймні у порівнянні з тим же Києвом, пустішають іще більше. Тисячі студентів їдуть додому, сумчани масово виїжджають на дачі, які займають майже всі мальовничі місцини навколо. Якщо у вихідний день літа плисти байдаркою Пслом, то гарантовано побачиш більше людей, аніж у центрі міста.
Читайте також: Меджибіж. Перехрестя культур та епох
Центр оживає лише у свята, коли кожен сумчанин вважає своїм обов’язком пройтися Сотнею (офіційна назва – Соборна), головною пішохідною вулицею Сум. Якщо сісти на Сотні і почекати годину, починаєш упізнавати людей, які циркулюють вулицею. Справа в тому, що з історичним центром у Сумах не склалося. І справа не у війнах, які, на щастя, оминали місто, а в комуністичних очільниках Сум, які хотіли позбавити його провінційності. Для цього частина історичного центру була знесена і побудований початок вулиці Леніна, який складався з будівлі обкому, пам’ятника Іллічу, найвищої будівлі міста готелю «Суми» (зараз покинутий) і площі, на якій відбувались демонстрації. Ця площа, як зараз стала площею Незалежності, — це досі тавро, випалене на обличчі міста. Леніна давно знесли, але там завжди вітряно, ніде сховатися від спеки, це одне з найнезатишніших місць Сум. Багато разів говорилося про перебудову Майдану, але поки що все закінчилося нічим.
Те саме трапилося і з планами побудувати Палац шлюбу та родини. Не побудували, то більшість сумчан досі розписується на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Але там черга і потрібен блат, що записатися у хороші дні. То ми з дружиною розписувалися у маловідомому раґсі на Роменській. На вході до раґсу мирно спали дві собаки, жодних черг і можливість відмовитися від монструозної урочистої церемонії, коли жінка з високою зачіскою буде прибацаним голосом пояснювати про важливість шлюбу і запускати марш Мендельсона. Ну і біля цього раґсу можна було випити у затишному сквері, поруч із церквою.
Сумська традиція весіль (яку ми теж порушили) вимагає після раґсу їхати містом і фотографуватися. Наречена тримає жениха на руці, фото біля березок, фото біля фонтанів, годування голубів на Соборній, головній вулиці міста. З вулиці краще не сходити, бо у дворах чекають сюрпризи у вигляді руїн та вигрібних туалетів. Бо те, що не знесли у центрі, комуністи припинили ремонтувати, то за десятиріччя значна частина історичного центру перетворилася на руїни. До цього можна додати більше десяти сумських храмів, зруйнованих за радянської влади. У підсумку маємо, що головними пам’ятками Сум залишилися ті кілька соборів, які дивом не зруйнували.
Читайте також: Ромни. Доміки мрій
У часи Незалежності в Сумах, фактично, був побудований лише один великий об’єкт: стадіон «Ювілейний». Хвора фантазія тодішнього губернатора Щербаня, задля втілення в життя якої гроші збирала вся область. У результаті був побудований стадіон на 24 тисячі місць. Аншлаг на стадіоні був лише один раз: під час урочистого відкриття, коли мав приїхати президент Кучма, але не доїхав, заморившись після зустрічі з ветеранами у Путивлі. Футбол на стадіоні збирає стабільно менше тисячі глядачів, то можна сказати, що «Ювілейний» був побудований, аби «Океан Ельзи» мав де давати свій щорічний сумський концерт (повести на нього свою дівчину має кожен сумський джентльмен).
Хвилинах у п’яти пішки від «Ювілейного» в тихенькому закутку за колишньою музичною школою є невеличка одноповерхова будівля, де колись розміщувалася редакція газети «Данкор», з якої вийшла купа цікавого люду: соліст групи ХЗВ Володимир Пахоляк, зірка сайту «Наші гроші» Юрій Ніколов, кінокритик Наталя Серебрякова, один із найкращих шрифтових дизайнерів України Дмитро Растворцев. З талантами там було густо, я пропрацював у редакції 15 років, то для мене це найголовніше місце Сум після рідного дому. Дивовижне суміщення центру й околиці. П’ятдесят метрів — і ти вже на заповненій машинами та людьми Петропавлівський, але у дворі тихо, у дворі яблуневий садочок і тіняві каштани. Тут можна палити багаття, випивати, не ризикуючи привернути увагу міліції. Час наче зупинився. З цим місцем пов’язано стільки спогадів, що зараз, коли проходжу поруч, то відвертаюся, щоб не заїла ностальгія.
Поки що останнім моїм місцем Сум стала колишня вулиця Кірова, зараз названа на честь засновника Сум, козацького отамана Герасима Кондратьєва. Коли мені був рік, я ганяв тут горобців у супроводі діда та баби. Тепер пташок ганяє моя донька. Райський район з розвинутою інфраструктурою, з річкою і парком поблизу, тихий і зелений, це − Суми здорової людини, Суми, до яких я звик і які люблю.