Біля нас — темні силуети БТРів, вкритих маскувальними сітками, туди-сюди сновигали люди в тільняшках. Над нами було зоряне небо, ми курили подарункові сигари, які привезли волонтери, нечувана розкіш як для війни. Дивилися на темний горизонт. Там, зовсім близько, починався рідний для нас обох Крим. Тепер подивитися на нього ми могли тільки через оптику, навіть через простенькі приціли вже можна було добре побачити ненависні триколори та закопану військову техніку навпроти наших постів на Чонгарі.
Борис Рябуха народився в родині військових, тому традиційно ще в дитинстві накатався всім Радянським Союзом, аж поки сім’я не зупинилася в Криму. Вибір майбутньої професії був нескладний і зрозумілий: у 2003 році Борис пішов вчитися до Харківського військового ліцею, а потім поступив до Харківського університету Повітряних Сил. Після закінчення навчання молодого лейтенанта відправили служити додому — у 55-й зенітний ракетний полк, дислокований у Криму. Здавалося б, непоганий початок для військової кар’єри.
Читайте також: Друг героя
Утім, ці плани зруйнувалися з появою на півострові «зелених чоловічків». «Ми з першого дня знали, що це російські військові», — каже Борис. На його думку, операцію із захоплення Криму готували заздалегідь. Він наводить один факт на підтвердження: за рік до початку Майдану його полк та інші частини військ протиповітряної оборони на півострові зняли з бойового чергування. Наприкінці лютого 2014-го в АР Крим оголосили приведення військ у стан бойової готовності, але за кілька годин тодішній начальник Генерального штабу Юрій Ільїн скасував відповідний наказ. Війська мали повернутися до звичайного режиму. «Усі тоді зрозуміли, що просто так це не закінчиться. Всі до чогось готувалися. Я вирішив вивезти дружину та дітей із Криму до її батьків», — пригадує Борис.
Уже 28 лютого відбулися перші спроби захопити командний пункт полку, а 1 березня тодішній командир полку полковник Матвієнко впустив російських військових на територію військової частини. Росіяни казали відкритим текстом, що мають завдання 5 березня заступити на бойове чергування на техніці полку. Тоді Борис і ще півтора десятка активістів спробували організувати опір: почали чергування в казармі, охороняли зброю. У наступні дні «місцеве цивільне населення» здійснило кілька спроб штурму. Росіянам потрібна була певна картинка для ЗМІ, цивільних намагалися використати для провокації.
У найгірший момент, діставши наказ «До бою!», всі українські військові зайняли визначені місця й готувалися до оборони. Борис тоді встиг забігти до кабінету заступника командира дивізіону й забрати прапори України та Повітряних сил. Він зберігав їх у себе, тримав удома, щоб вони не дісталися окупантам. Пізніше ці прапори Борис подарував своєму другові, який тоді служив у Повітряних силах, а через п’ять років вони знову повернулися до нього. Окрім «викрадення» прапорів військові ще встигли спалити архівну документацію. За словами Бориса, під час оборони першими прийшли на допомогу місцеві кримські татари, передавали їжу. Потім допомога стала надходити з усієї країни, бо на той момент у частині практично не було жодного екіпірування чи, наприклад, рацій. Військовим вдалося обороняти частину ще кілька тижнів, до 21 березня. Далі почалася психологічна обробка: під частиною відбувалися мітинги «народу Криму», привозили ультиматуми від Аксьонова, росіяни показово возили перед частиною важку техніку й гармати. 11 квітня 2014 року Борис разом із кількома військовими покинув Крим, переїхавши на материкову частину України. Там почався новий етап у службі молодого офіцера.
Читайте також: Грибна рота
Уже через два тижні він опинився в легендарній 95-й десантній бригаді. Поки оформлював усі необхідні документи й проходив комісії, дружина шукала житло й намагалася налагодити побут для родини. Після призначення одразу полігон, навчання мобілізованих бійців. Борис пригадує дорогу з Житомира до Широкого Лану, яка тривала ніби вічність: техніка була стара й не підготовлена, машини постійно ламалися, колона більше часу стояла, ніж їхала. Дорогою траплялися негативні моменти, як-от прапорщик, що зливав бензин із машин, а потім запропонував його продати, коли одна з машин зупинилася, бо закінчилося пальне. Але був і позитив: готовність сусідніх підрозділів допомагати з ремонтом, незважаючи на втому, вихідні й брак запчастин.
У травні вже в складі 2-го батальйону 95-ї бригади Борис потрапив на Донбас. Спочатку Карачун, перші обстріли артилерією, перші бої, облаштування позицій. Там Бориса залучили до супроводження конвоїв. Він допомагав розвозити вантажі до найгарячіших на той момент ділянок фронту, де билися українські десантники. Посеред бойових буднів тоді трапилася приємна несподіванка: командир дозволив на кілька днів виїхати додому, привітати старшу доньку з днем народження. Після короткої відпустки Борис, що мав тепер позивний Вектор, повернувся до бригади, яка стала однією з основних під час літнього наступу ЗСУ. Попереду було звільнення Ясинуватої, Тельманового, а згодом оборона Донецького аеропорту.
Читайте також: Без української армії ніяк
Вектор і далі супроводжував конвої для кіборгів. Пригадує постійні артобстріли противника, як було вщент знищено сусідні до розташування десантників будинки, як майстерно відповідали наші «боги війни». Після цієї гарячої точки підрозділ перекинули допомагати українським силам у Дебальцеве. Тоді деякі підрозділи батальйону разом з іншими тримали коридори для виходу підрозділів з оточеного міста під безперервним цілодобовим обстрілом важкої артилерії. Далі був короткий відпочинок, який не назвеш відпусткою, радше відновленням боєздатності підрозділу, і дорога до Авдіївки. Там тривали бої. Знов артобстріли, тепер і по цивільних будинках, поранені й загиблі військові та місцеві.
Після Авдіївки чергова перерва від боїв. «Ведмежий» батальйон (через позивний комбата Павла Розлача — Ведмідь) відправили в Херсонську область тримати південний напрямок під Чонгаром. Це дало можливість дещо заспокоїтися, навести лад серед людей і техніки. Але було важко морально перебувати так близько до рідного Криму без можливості туди потрапити. «Тільки на БТРах», — жартували тоді десантники про відпустку в Криму.
Такий ритм життя з постійними відрядженнями й боями, коли місяцями не буваєш удома, витримати надзвичайно важко. Тому Борис із ваганнями прийняв складне рішення перевестися з бригади в спокійніше місце. Тепер він викладач однієї з кафедр у тепер уже рідному для нього Харківському національному університеті Повітряних Сил. Передає свої безцінні знання наступному поколінню українських офіцерів. Його вихованцям у цьому сенсі пощастило: не кожному у викладачі дістаються легендарні командири з бойовим досвідом, та ще й із такою принциповою позицією. Каже, що колектив університету його прийняв надзвичайно тепло й усіляко допомагає облаштовуватися, зокрема й із житлом. Квартирне питання завжди було критичним для офіцерів, а для Бориса та його родини воно ще важливіше: тепер у нього вже троє дітей.
Про кримчан-військових інколи кажуть, що це суцільні зрадники, які проміняли Батьківщину на обіцянки більших зарплат. Із цим важко сперечатися з огляду на те, скільки офіцерів і солдатів залишилося на півострові й перевдягнулося в російський однострій. Утім, після таких обвинувачень я завжди згадую історію Бориса Рябухи — офіцера, який не зрадив присязі, знайшов у собі сили залишити все й поринути в невідоме. Взяти участь у найгарячіших боях і вийти з них незламним оптимістом. Лишитися патріотом. А ще зразковим сім’янином і батьком, завзятим рибалкою і людиною, яка дуже сумує за кримським морем.