Відомий у 1990-ті роки регіон «червоного» поясу пережив навалу донецьких «управлінців», власну студентську революцію і зрештою, як засвідчили останні місцеві вибори, став доволі різноманітним за своїми електоральними уподобаннями.
Червона і ще червоніша
Так само як перебудова дійшла до замороженого Києва значно пізніше, ніж до Москви, так і Суми довго були осторонь подій у країні. У Прибалтиці вже вирували мітинги, у Львові створювалися патріотичні сили, а в Сумах, як і раніше, відбувалися жовтневі й травневі демонстрації, ніби застій і не закінчився. Бодай якісь рухи почалися тільки наприкінці 1980-х, коли місцеві націоналістичні активісти, здебільшого з-поміж студентської молоді, провели кілька гучних акцій. Про них у місті говорили, але чисельність прибічників патріотичних рухів це не дуже збільшило. Та й самі вони не були готові брати владу на місцевому рівні. Тож із проголошенням незалежності керівні посади в регіоні обійняли представники партійно-господарської номенклатури, які встигли вчасно перефарбуватися. У 1992 році область очолив колишній будівельник Анатолій Єпіфанов, призначений представником президента. У 1995-му він же став головою Сумської облдержадміністрації. А тут ще й розпочалася потужна економічна криза, пов’язана з руйнуванням колишньої радянської економіки, і всім стало не до політики.
Читайте також: У міжвибор’ї
Таке-сяке оживлення політичного життя спостерігалося лише в другій половині 1990-х, коли Сумщина була зразковим регіоном так званого червоного поясу. Влада ще не налагодила механізмів впливу через застосування адмінресурсу, тож вибори відбувалися більш-менш чесно і в області голоси набирали комуністи, у сільській місцевості були досить популярними соціалісти. Понад те, Сумщина стала базовим регіоном для такої політичної сили, як Прогресивна соціалістична партія на чолі з Наталею Вітренко, що сповідувала ліворадикальні ідеї. В області накопичувався досить серйозний протестний потенціал, але на поверхню він виходив лише у формі голосування за ліві політичні сили. При цьому патріотичні сили були малопомітними, і їхні результати на виборах були близькі до статистичної похибки.
А загалом наприкінці 1990-х Сумщина за своїми політичними вподобаннями була типовим східним регіоном України, червонішим за сусідню Харківщину. Не виключено, що так усе лишилося б досі й зараз там виграв би Опоблок чи партія «Відродження», а півтора року тому справа могла дійти й до такого жаху, як «Сумська народна республіка». Та в 1999-му сталася подія, яка цілковито змінила
політичні вподобання Сумщини, перетворивши її з типово «східного» на типово «західний» регіон.
Сумщина — це я У березні 1999 року тодішній президент України Леонід Кучма поставив головою Сумської ОДА Володимира Щербаня. Для колишнього очільника Донеччини це призначення було радше засланням, нехай і почесним. Бо ще за кілька років до того в пана Щербаня були президентські амбіції як у керівника найпотужнішого в економічному сенсі регіону України. Однак далекоглядні плани Щербаня зазнали поразки у двобої з новим володарем Донбасу Рінатом Ахметовим, який виграв битву за регіон. Тож Щербаню довелося переїхати на Сумщину, причому не самому, а зі значною частиною своєї команди.
У Сумській області призначення нового керівника не викликало якихось емоцій. Попередній її очільник Анатолій Єпіфанов буз знятий із посади ще в 1998-му, але зберігав усю повноту влади в регіоні. Та вже невдовзі після призначення Володимир Щербань розпочав масштабну зачистку команди свого попередника. Сам Анатолій Єпіфанов був знятий із посади голови Сумської облради, частина його людей перебігла на бік нового керівника, а частина була замінена кадрами з Донбасу. Щербань показував, що прийшов у регіон надовго, тож намагався привести своїх людей не тільки в органи обласної влади, а й у силові підрозділи. Невдовзі Сумщина вже мала донецьких голів УВС та СБУ, прокурора області та голову податкової служби, керівників багатьох інших структур. Донецький десант налічував десятки чиновників, доходило до того, що донецькі обіймали й посади
начальників райвідділів міліції та управлінь ОДА.
Читайте також: Донбас. Без принципових змін
Створивши власну команду та здобувши всю владу на Сумщині, Володимир Щербань взявся за масштабний перерозподіл власності в регіоні. Головною ціллю при цьому був середній бізнес, здебільшого підприємства продовольчої та переробної галузі. М’ясокомбінати, молочні та сирні заводи, хлібокомбінати були найбільш ласими шматками. Здебільшого ці об’єкти контролювали їхні керівники, які під час приватизації змогли отримати контрольні пакети й стати фактичними власниками. Тепер же їм доводилося тієї власності позбуватися. Дії нової влади при цьому були однаковими: підконтрольні очільникові області силові та контролюючі органи починали атаку на підприємство, фактично паралізуючи його роботу. Так чи інакше буквально за кілька років значна частина середнього бізнесу Сумщини змінила своїх власників, опинившись під контролем структур, близьких до голови облдержадміністрації. Лише в поодиноких випадках бізнесменам вдавалося встояти й зберегти свої активи. Цікаво, що новий очільник області не чіпав великого бізнесу.
Найбільше підприємство Сум — НВО ім. Фрунзе — належало російському олігархові Константіну Ґріґорішину, який тоді товаришував із лідерами СДПУ(о), що гарантувало надійний захист цьому активу. Державою в державі була й Укрнафта, що добувала на Сумщині більш як половину чорного золота й велику частину газу. Її вже контролював Ігор Коломойський, тож Володимир Щербань завбачливо не намагався атакувати цей актив. Окрім великого перерозподілу бізнесу Володимир Щербань затіяв і масштабну зміну місцевої влади. Мери міст області висловлювали йому свою лояльність, але цього було замало. Щербань хотів всюди поставити перевірені донецькі кадри. Показова історія сталася з міським головою Сум Олександром Андроновим. Спочатку Щербань підтримав його опонента на виборах. Однак сумчани проголосували за свого мера. Тоді на нього стали тиснути. Справа дійшла до затримання одного із заступників мера, і Андронов пішов у відставку, діставши посаду заступника голови ОДА як втішний приз. Невдовзі були проведені вибори, на які Щербань виставив свого помічника Володимира Омельченка. Перед самим голосуванням рішенням суду з виборів був знятий найрейтинговіший кандидат сумчанин Сергій Клочко. У результаті цих махінацій Щербань отримав у Сумах свого мера. В інших великих містах області ситуація була приблизно така сама.
Антидонецьке щеплення
За кілька років свого перебування в області Щербань зміг побудувати потужну політичну та економічну вертикаль і вважав себе одноосібним її господарем. Однак він не врахував того, що громадськість у регіоні була налаштована проти нього. Підприємці боялися втратити свій бізнес, чиновникам не подобалося засилля донецьких кадрів, простих громадян дратували виступи керівника Сумщини, який любив розповідати, що прийшов у дикий регіон і цивілізував його. В області поступово формувалася неорганізована, але досить потужна опозиція до Щербаня.
І перший тривожний дзвінок для губернатора пролунав улітку 2004 року, коли на Сумщині почалися студентські протести як реакція на спроби зухвало й нахабно об’єднати всі сумські виші в єдиний Сумський національний університет, який мав очолити харизматичний Олександр Царенко, член СДПУ(о). Об’єднання, вочевидь, планувалося під майбутні президентські вибори, щоб полегшити контроль за голосами тисяч студентів і викладачів. Однак несподівано для влади студенти повстали. Вони розбили в центрі міста наметове містечко, проводили мітинги, привертали до проблем Сумщини увагу центральної преси. Це був потужний удар по іміджу Щербаня як керівника, що тримав регіон у кулаці. На протестувальників чинився тиск. Влаштовувалися провокації, лунали погрози, була розпочата брудна інформаційна кампанія. Але студенти стояли. Понад те, їх досить активно почали підтримувати сумчани. Далі вони організували пішу ходу на Київ. То був справжній виклик Щербаню. На межі Сумської області учасників ходи розігнала міліція, але це тільки підклало дров у багаття. Скандал набував загальнодержавного масштабу, на нього звернули увагу за кордоном, і сталося небувале. Президент Кучма скасував свій указ про створення єдиного університету в Сумах, фактично підтвердивши перемогу студентів.
Читайте також: Олігархи знову поділили Україну
Студентські протести дуже вплинули на хід голосування восени 2004 року. Сумщина, східний регіон, несподівано дружно проголосувала за Віктора Ющенка. І справа тут була не так у підтримці земляка, як у висловленні протесту донецькій команді Володимира Щербаня. Саме тоді на Сумщині стала популярною фраза: «Пережили німецьких, переживемо й донецьких», яка порівнювала нацистських окупантів із зайдами з Донбасу. І в другому, і в третьому турі результат Ющенка зростав, а Щербань, попри всю свою владу та гроші, нічого не міг із цим вдіяти. Чинилися провокації, здійснювалися напади на виборчі дільниці, активістам трощили голови, але влада не змогла змінити помаранчевий колір регіону. Отже, лише чотири роки влади Володимира Щербаня перетворили регіон «червоного» поясу з приблизно харківськими політичними вподобаннями на регіон, який на виборах голосував
приблизно як Волинь.
Край неляканих юлефілів
Після перемоги Помаранчевої революції імперія Щербаня була швидко знищена. Більша частина активів перейшла до нових господарів (подейкують, що неабияк сприяв цьому тоді голова РНБО, а нині президент Петро Порошенко), підконтрольні мери були відправлені у відставку, більшість донецького кадрового десанту теж відправлена додому. Сам Щербань втік до США, там був затриманий, пережив суд, але покараний так і не був, лише назавжди полишив політичну кар’єру. Тим часом на Сумщині прийшли до влади помаранчеві сили. Та вже на наступних місцевих виборах пропрезидентська «Наша Україна» програла «Батьківщині», причому на рівні й області, й Сум. Віктор Ющенко швидко втратив підтримку рідного регіону, який став голосувати за Юлію Тимошенко. На президентських виборах 2010 року Сумщина підтримала саме лідерку БЮТ, а не Віктора Януковича, якому не пробачили донецького походження.
Та переміг саме Янукович, який призначив головою Сумської ОДА Юрія Чмиря, уродженця Горлівки. Той зміг створити в облраді прорегіональську більшість, банально перетягнувши частину колишніх бютівців. Спроби регіоналів провести свого мера Сум зазнали поразки, і тоді вони примусили переможця виборів Геннадія Мінаєва до коаліції з ними. Юрій Чмирь обійшовся без масованого залучення донецьких кадрів, спираючись на місцевих колаборантів. Узагалі під час свого другого пришестя на Сумщину донецька влада діяла значно стриманіше, намагаючись не так залякувати, як сподобатися. Регіонали, здавалося, досить швидко відновили свої позиції, але цей реванш був нетривалий. Вже на парламентських виборах 2012 року Сумщина віддала більшість голосів опонентам Віктора Януковича, а в чотирьох із шести округів перемогли представники опозиції. І це при тому, що в руках регіоналів був адмінресурс і вони мали велику перевагу в грошах. Однак мешканці Сумщини все одно підтримали об’єднану опозицію, яку уособлювала Юлія Тимошенко.
Україна в мініатюрі
Політичні вподобання на Сумщині мають великі регіональні відмінності, дуже схожі з тими, що загалом в Україні. Там є свій умовний Донбас: проросійські регіони на півночі області, почасти населені етнічними росіянами, де традиційно голосували за політичні сили голубого спектра. До того північ Сумщини була під багаторічним впливом нардепа Андрія Деркача, який цілком може зійти за місцевого Ахметова. Промислові центри Конотоп і Шостка схожі на Дніпропетровськ та Одесу. З одного боку, позиції голубих тут потужні, з другого — мають вплив і патріотичні сили. Суми в області відіграють ту саму роль, що Київ в Україні. Тобто російськомовний центр, який завжди був в опозиції до голубих політсил. Галичиною Сумщини є Ромни, де завжди перемагали проукраїнські сили з рекордними результатами. Південні райони зі столицею в Охтирці можна порівняти з Миколаївщиною та Херсонщиною. І ось результати місцевих перегонів на Сумщині видалися на диво суголосними з результатами по Україні. У Сумах перемогу здобув (поки що лише в першому турі, але з таким відривом, який дає підстави бути впевненим у результатах другого) нинішній мер Олександр Лисенко, висунутий «Батьківщиною». Ця сама політична сила виграла з великим відривом і вибори до міськради, де легко сформує більшість. Потужна перемога стала можливою не завдяки популярності мера чи його соратників. На останніх президентських виборах сумчани проігнорували Юлію Тимошенко й місцеві партійці нічого вдіяти не змогли. А зараз рейтинг Тимошенко пішов угору, і чимало сумчан голосували за мера з «Батьківщини», тому що хотіли скрутити дулю президентові Порошенку, який не виправдав їхніх очікувань. Тобто багато виборців так і не зрозуміли, що 25 жовтня вони обирали місцеву владу, а не оцінювали владу центральну. Як результат — мер, який за півтора року перебування у владі відзначився провалами в спробах вирішення всіх основних проблем міста, ледь не виграв у першому турі, набравши 45% голосів. Друге місце із 13% несподівано посів Анатолій Єпіфанов, керівник Сумщини часів Кравчука — Кучми. Він зміг перемогти кандидата від партії «За Україну» Андрія Кармченкова (7%) та висуванця БПП Дмитра Лантушенка (7%). З такими результатами другий тур перетворюється на формальність.
Читайте також: Небезпечні стереотипи
У міськраді «Батьківщина» отримала 18 із 42 мандатів. Також до міськради пройшли БПП — 9 депутатів, «За Україну» (політична сила, орієнтована на нардепа від Сум Олега Медуницю), «Солідарність» та Опоблок — по 4, «Свобода» — 3. Щоб здобути більшість, «Батьківщині» достатньо отримати голоси будь-якої іншої політичної сили.
Значно цікавішими виявилися результати в інших містах Сумщини. Головною сенсацією стала впевнена перемога в Глухові Мішеля Терещенка, який набрав 66% голосів. Глухів завжди вважався вотчиною Андрія Деркача, без підтримки якого там нічого не відбувалося. Аж ось Терещенко, проукраїнський кандидат, виграв вибори, обійшовши Деркача, якому традиційно закидали проросійські вподобання. Щоб зрозуміти сенсаційність перемоги Терещенка, треба уявити, що проукраїнський кандидат здобув першість у Слов’янську чи Краматорську.
Ще однією сенсацією місцевих перегонів стала перемога в Конотопі висуванця «Свободи» Артема Семеніхіна. Тут можна провести паралель із виходом у другий тур виборів у Дніпропетровську Бориса Філатова з УКРОПу. У сусідньому Кролевці перемогу здобув представник УКРОПу Олександр Бобровицький. Ці три перемоги свідчать про рішучий наступ проукраїнських сил на північ Сумщини.
Однак є і протилежні приклади. У Бурині мером став Віталій Мельник, представник «Волі народу», яку пов’язують з Андрієм Деркачем. У Шостці чергову перемогу здобув багаторічний керманич міста Микола Нога з «Нашого краю». У Тростянці переміг багаторічний мер Юрій Бова із «Сили людей». В Охтирці, єдиному з міст Сумщини, перемогу здобув представник БПП Ігор Алексєєв. Мером Лебедина став представник «Громадянської позиції» Олександр Бакликов.
Результати виборів до Сумської облради такі: БПП «Солідарність» та «Батьківщина» набрали приблизно однакову кількість голосів — понад 17% кожна. На другому місці «Відроження» на чолі з екс-регіоналом та екс-головою ОДА Юрієм Чмирем, яка отримала 10,37%. Далі йдуть радикали Ляшка з 8,7% та деркачівська «Воля народу» з 7,5%. Дещо більше ніж по 6% отримали Опоблок та УКРОП. Подолала прохідний бар’єр і «Свобода». Якщо порахувати, то сили помаранчевого спектра набрали 53% голосів проти 24% у блакитних. Перевага серйозна, і вже зараз лунають заклики формувати коаліцію без участі блакитних, однак чи буде це зроблено, покаже час. А загалом результати виборів на Сумщині схожі на всеукраїнські. Є суттєві позитивні зрушення, проукраїнські сили виграли кілька нових міст, ні про який реванш регіоналів не може бути й мови. Воночас проросійські сили мають свій стабільний електорат і проходять до рад, де можуть стати впливовими гравцями завдяки конфліктамі між проукраїнськими силами. Так є загалом по Україні, так є і в Сумській області.