Турки вороже налаштовані проти європейських партнерів. А ще купили зброю в росіян. Тепер ось президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган каже, що Дональд Трамп завдав йому удару в спину. Чи є взагалі якась цінність у зв’язках НАТО з Анкарою?
Дедалі більшає розмов про потребу виключити Туреччину з Альянсу. Проте в останньому не передбачено шляху, яким може бути призупинено чи припинено членство однієї з країн. А якби НАТО й вдалося до такого кроку, Ердоган одразу кинувся б до Росії та Китаю — вони сформують новий альянс, що може виявитися нищівним для безпеки Заходу. Останнім часом турецький президент ніби навмисне налаштовував проти себе військових союзників. Він підтримував ісламістські рухи на Близькому Сході. Подейкують, дав зелене світло на таємні поставки зброї через турецький кордон для озброєння ісламістських бойовиків. Відправив турецькі війська в Сирію, щоб ті воювали проти союзників США — курдських угруповань, які борються проти терористів «Ісламської держави».
До того ж Ердоган сприяв відносинам із РФ, попри підозріле ставлення НАТО до воєнних намірів росіян. Торік він підписав із Москвою угоду на придбання 400 зенітно-ракетних комплексів С-400, а потім долучився до пропозиції Росії та Ірану щодо мирного врегулювання в Сирії. Заявив про солідарність з Іраном після нових санкцій США та пообіцяв продовжити з ним торгівлю, а це провокація, щоб дошкулити Трампу.
Читайте також: Die Welt: криза мультилатералізму, соєві боби проти Трампа та перемога Ердогана
Нещодавно в Ердогана виникла особиста сварка з господарем Білого дому. Уже рік американці вимагають звільнити турецьких чиновників, які працювали в посольстві США й були заарештовані за шпигунство. Віднедавна Трамп вимагає також звільнити Ендрю Бренсона, американського пастора, який перебуває під арештом за звинуваченням у тероризмі та участі в спробі державного перевороту проти Ердогана 2016-го. Арешт видається помстою за відмову американців екстрадіювати Фетхуллаха Ґюлена — мусульманського теолога й Ердоганового затятого ворога. Нині Ґюлен мешкає у вигнанні в США, а президент Туреччини звинувачує його в організації перевороту, що провалився.
Для Трампа доля пастора — питання виборче, адже найлояльніший електорат нинішнього президента США зосереджений у так званому Біблійному поясі, тобто в південних штатах. Він відмовився продавати Туреччині нові винищувачі F-35 і нещодавно підняв мита на імпортовані з Туреччини сталь та алюміній — з 20% до 50%. Це була безпосередня відповідь на відмову Анкари звільнити пастора. Своєю чергою, Ердоган теж підвищив мита на імпорт товарів зі США.
Конфлікт наростає, і турецький автократичний лідер лютує. Він звинувачує американців у спробі принизити й поставити на коліна Туреччину. «З одного боку, ми разом входимо до НАТО, а з другого — ви завдаєте стратегічному партнеру удару в спину», — сказав Ердоган на нещодавній зустрічі. До того ж він звинуватив США та Захід у тому, що ті доклали рук до різкого падіння курсу турецької ліри, хоча західні економісти запевняють, що це пов’язано з відмовою Ердогана підняти відсоткові ставки, попри поради турецьких економістів.
Крах економіки Туреччини може спричинити рецесію у світовій економіці. Проте віднедавна ліра зміцнилася — здебільшого завдяки великій позиці від Катару обсягом $15 млрд.
Туреччина дуже посварилася також зі своїми європейськими союзниками в НАТО. Торік Ердоган звинуватив владу Німеччини й Нідерландів у пережитках нацизму, коли ці країни не пустили турецьких міністрів агітувати турецькі меншини напередодні конституційного референдуму в Туреччині. Анкара й Гаага відкликали одна в одної своїх послів — мало не безпрецедентний випад між двома членами НАТО.
Читайте також: Ердоган оголосив про початок бойкоту електроніки зі США
Ердоган погрожував розірвати угоду з Європейським Союзом, яка має зупиняти біженців, що перетинають турецький кордон і прямують до Греції. Він погрожував дозволити мігрантам, які нині перебувають у Туреччині, буквально штурмувати кордони Греції: такий крок розлютив би ЄС, особливо Німеччину. На тлі цих подій в американських виданнях активно закликають до виключення Туреччини з НАТО. Проте все складніше, ніж здається. Прецедентів таких не було, і це може штовхнути Туреччину просто в руки Росії, яка давно прагне послабити зв’язки Анкари зі США й Заходом.
Жодний член НАТО ще не полишав військово-політичного блоку, що налічує 29 країн. Хоча Франція вийшла з об’єднаного військового командування 1966-го й не поверталася протягом 43 років. Однак Париж відійшов лише від основної функції Альянсу (щоб стримати радянський експансіонізм), але залишився в його політичній структурі та підтримував теплі відносини з іншими країнами-членами.
У штаб-квартирі НАТО в Брюсселі немає бажання прощатися з Туреччиною. 12 країн, які заснували Альянс 1949-го, прийняли її разом із Грецією 1952 року. Відтоді вона була його важливою стратегічною опорою на південно-східному фланзі. До того ж армія Туреччини є другою найбільшою в НАТО.
Протягом багатьох років Туреччина відігравала важливу роль у стримуванні Радянського Союзу. 1955-го вона разом з Іраком, Іраном, Пакистаном і Великою Британією стала однією із засновниць СЕНТО, або Багдадського пакту. Штаб-квартира цієї організації в Анкарі. Пакт створено за прикладом НАТО. Він мав блокувати радянський експансіонізм в Азію. Однак без участі США організація була неефективною. Першого удару завдав Ірак, вийшовши з пакту 1963 року, а після революції 1979-го в Ірані його розпустили.
Крім того, 1961 року Туреччина дозволила американцям розмістити на її території ракети, спрямовані проти СРСР. Це спонукало росіян розмістити радянські ракети на Кубі й призвело до Карибської кризи 1962-го.
Читайте також: Ердоган закликав громадян обмінювати долари і євро на турецьку ліру
Туреччина досі відіграє важливу роль для передової оборони НАТО, особливо багато важить велика авіабаза «Інджирлік» на півдні країни. Її американці використовували, щоб допомогти курдам втекти від Саддама Гусейна після першої війни в Перській затоці, а також в операціях проти «Ісламської держави». Туреччина обмежила використання бази Альянсом, але там досі розташовуються 5 тис. американських aвіаторів, а також багато тактичної ядерної зброї.
НАТО спершу не висувало вимог щодо демократії та прав людини для членства. Коли Туреччина вступила в Альянс, одна із його засновниць, Португалія, ще була фашистською диктатурою. Нові вимоги стосовно дотримання прав людини були запроваджені 1999 року, коли приймали колишні комуністичні держави. Якби Туреччина подавалася на членство тепер, то не дотягнула б до них. У країні сталося кілька воєнних переворотів, які придушили демократію, але членство в НАТО ніколи не ставилося під сумнів.
Однак Туреччина мало не вступила у воєнну конфронтацію з Грецією — своєю союзницею по Північноатлантичному Альянсу — через суперечку про суверенітет і суміжні права в акваторії Егейського моря. Вторгнення Туреччини на Кіпр 1974-го внаслідок фінансованого греками перевороту на острові спричинило кризу у відносинах між Грецією та іншими країнами-членами. Такі напруженості завжди долали заради солідарності проти Радянського Союзу. Тепер ідеологічного стимулу немає. Туреччина налагодила тісні економічні й політичні відносини з Москвою, попри те що турки 2015 року збили російський військовий літак.
Торік у серпні НАТО запевняло, що питання про ануляцію членства Туреччини не стоїть. Ця заява пролунала, коли Ердоган був у Москві на переговорах із Путіним. Проте виникає дедалі більше підозр, що турецький президент свідомо віддаляється від Заходу й прагне замінити членство в Альянсі тіснішими зв’язками з Росією та Китаєм. Конфлікт із НАТО здебільшого особистий. Ердоган обурився, вирішивши, що під час невдалого перевороту проти нього союзники надавали недостатньо підтримки. На його думку, Північноатлантичний блок хоче покласти край тому, що Туреччина підтримує ісламізм на Близькому Сході. Він обурений, що багато турецьких військових у штаб-квартирі НАТО попросили притулку на Заході, а ще кілька втекли до Греції після перевороту.
Турецька армія зберігає міцні зв’язки з Альянсом. Турецьке військове командування та влада країн Заходу сподіваються, що членство турків у ньому переживе політику Ердогана. Утім, саме керівництво НАТО цілком може казати: «Із такими союзниками, як Туреччина, і ворогів не треба!».
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com