Не стало найвидатнішого українського історика останнього півсторіччя Ярослава Романовича Дашкевича. Походив він із легендарних священицьких родин Дашкевичів-Степанів. Батько – генерал-хорунжий війська УНР, командант артилерії окремого корпусу УСС, творець галицьких парамілітарних утворень «Січ», а після війни «Луг»; мати – найвідоміша жінка-військовик національних визвольних змагань 1917–1921 рр., хорунжа УГА. Ці люди вже сьогодні є знаковими постатями шкільної історії, на чиїх біографіях виховують нову генерацію.
На зміну борцям, що зброєю виборювали незалежність України, прийшла людина, яка українську окремішність виборювала на науковій ниві, силою інтелекту й пера. А робити це було куди важче, ніж у часи австрійської, польської та дореволюційної російської влади. Проти невблаганних обставин наважувалися йти одиниці. З радянських істориків разом із Дашкевичем відстоювали українську систему історичних цінностей лише Михайло Брайчевський та Ярослав Дзира. Героїв завжди одиниці, широкий загал пристосовується до спущених згори правил гри. Тим більше дивуєшся стійкості та силі волі людини, яка десятиріччями була вимушено безробітною, перебувала під безперервним недремним оком служб держбезпеки, але не виїхала з України, щоб обійняти посаду у Гарвардському університеті. Ярослав Дашкевич був завжди і повсякчас незламним прикладом служіння Батьківщині та народу.
Сходознавство, орієнталістика, вірменистика, історична географія, картографія, джерелознавство, архівістика, археографія, полоністика – це далеко не повний перелік тих рідкісних у нас спеціальностей, у яких Ярослав Романович був провідним дослідником і ерудитом. Він знав зниклі мови, читав кіпчакською і староєврейською. Що вже казати про українознавство. Його бібліографія праць – окрема грубенька книжка. Його ім’я знане у світі. Він найшановніша людина серед вірменських істориків, бо немає жодного іншого українського науковця, хто б стільки написав про середньовічних вірмен України. І при всьому тому ні академіком, ні навіть членом-кореспондентом НАНУ Ярослав Романович так і не став. І випадковістю це також не назвеш. Звісно ж, Національна академія наук України, а не Всеукраїнська академія наук, як це було у 1920-х рр., визначає наукову гідність своїх членів. А для НАНУ Дашкевич завжди був і буде «непевною» людиною, як і для тих органів, що переслідували десятиріччями його як «антисовєтчика».
Він написав мало книжок. Якщо не рахувати низку вірменістичних праць, що друкувалися переважно французькою, вийшла лише одна велика його книжка «Постаті» (два видання 2006 і 2007 років), де було зібрано до ста біографічних нарисів про князів, гетьманів, громадсько-політичних діячів та істориків від короля Данила до Омеляна Пріцака. Дуже важливо видати всю творчу спадщину Дашкевича, бо його студії цікаво читати й науковцеві, й пересічній людині. Вони цікаві за формою і стилістикою, написані блискучою мовою, літературно майстерні, філософськи узагальнені. В них закладене глибинне розуміння нашої історії.
Сьогодні неполітесною є теза української України (не в кровному, а в ідейному сенсі). Спокійніше й політкоректніше бути пострадянським космополітом. Але при цьому не береться до уваги, що Україна в модерних часах зазнала безпрецедентного культурного геноциду, і коли не буде людей, які постійно перебувають на сторожі національних цінностей, вона може так і залишитися провінційно російською за своєю культурною спрямованістю. А тому з часом перестане бути Україною. Ярослав Дашкевич завжди брав на себе непопулярний тягар відстоювати українське. За свого всесвітнього масштабу рівня наукових знань він постійно нагадував про колоніальне минуле нашої Вітчизни, про синдром поневоленої нації, про необхідність визнання України окупованою в 1920–1921 роках державою, а отже, про неминучий шлях державної підтримки відновлення національного світовідчуття широких верств української людності.
Він був, як і його батьки, переконаним соборником, який у часи перебудови їздив до Києва з лекціями, що піднімали інтелігенцію столиці України з колін. Згадаймо хоча б засідання культурологічного клубу «Спадщина» і переповнені народом зали, спраглі правди історії, яку відкривав із кафедри чоловік імпозантної артистичної зовнішності, один із останніх аристократів духу еліти з національною традицією.