Юридичний радник Amnesty International Ukraine, член постійного Форуму ООН з питань корінних народів Сулейман Мамутов розповів Тижню про основні виклики правозахисту в умовах колоніалізму, політику декомунізації та деколонізації, зокрема щодо Криму, а також про участь корінних народів у цих процесах. Детальніше про це йтиметься під час конференції 13 грудня 2024 року, яку Amnesty International Ukraine організовує спільно з Докторською школою і кафедрою філософії та релігієзнавства НаУКМА.
— Ключовими темами конференції стане деколонізація і вплив війни на права людини. Які виклики це підсвічує?
— Попри те що війну в Україні далеко не вперше розглядають саме як антиколоніальну, конференція стане першою на цю тему від міжнародних організації й руху. На моє переконання, те питання й такі обговорення не втрачатимуть своєї актуальності, адже насправді у світі — а, можливо, і в Україні — цю війну не до кінця характеризують чи сприймають як класичну антиколоніальну війну. Хоч це боротьба не просто за території чи політичний вплив, а саме за ідентичність, за право на самовизначення.
Як відомо, бувають різні форми колоніалізму. У нас цікава й дивна: агресор фактично заперечує саме існування того, на кого він нападає, і каже, що ось ви — лише частина нашого народу. Маю на увазі загальну риторику політичного керівництва Росії. Далеко ходити не треба: Владімір Путін дуже чітко й прямо окреслив її в статті про «історичну єдність» України та Росії ще в липні 2021-го, за трохи більше ніж пів року до початку повномасштабного вторгнення.
Тож війна як ніколи «підсвітила» проблему заперечення ідентичності українців. Крім того, вона підкреслила, що в цій ситуації, крім українців, однією з найвразливіших груп є корінні народи, які проживають здебільшого на тимчасово окупованій території. І це теж пов’язано якраз із антиколоніальною риторикою: йдеться не лише про території, а й про фактичну експлуатацію та бажання підкорити.
— Якими є основні виклики правозахисту в умовах колоніалізму?
— Один з викликів полягає в тому, що розуміння прав людини, про яке нам відомо сьогодні, сформувалося після початку Другої світової війни. І в цих межах, якщо ми візьмемо, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права чи Загальну декларацію прав людини, то вони теж у певний спосіб відображають колоніальне ставлення. У питання розуміння прав людини заклали певний дизайн: їх розглядали лише як індивідуальні, тоді як і колективні права, і корінних народів здебільшого ігнорували.
Концепція колективних прав почала розвиватися лише згодом. Це був доволі довгий шлях, якщо ми говоримо про корінні народи. Тож питання, які стосувалися колоніальних проявів, не були до кінця адресовані в тих межах, які стали основою і Конституції, і профільних законів про реалізацію тих чи інших прав.
Ще один виклик: варто розуміти, що антиколоніальна війна — це історія, яка почалася ще століттями тому й може тягтися набагато довше, ніж проміжок нашого життєвого шляху. У цьому якраз і полягає характер цієї боротьби. Тож визнання і Україною, і світом, що це — антиколоніальна війна, потребуватиме дуже багато зусиль та часу. Це не класична адвокація, яка може тривати два чи три роки.
Результати роботи, яку ми нині ведемо, щоб забезпечити справедливість і відновлення прав людей — не лише житлових чи майнових, а й на самовизначення чи визначення ідентичності — побачимо, найімовірніше, теж не одразу. Для правозахисників це дуже кропітка справа: і документування, і адвокація на світовому рівні для створення міжнародних механізмів, зокрема й судових.
Багатьом може здаватися: це те, що ніколи не відбудеться. Утім, послідовна, системна робота може принести ті результати, які можуть утілитися в життя набагато пізніше. І тут дуже важливо розуміти, що оскільки воєнні злочини не мають терміну давності, то треба бачити таку перспективу, йти до неї та все одно наближати цей час.
— Власне щодо міжнародних механізмів. Яка ситуація з ними сьогодні?
— Україна, хоч і з деякими застереженнями, ратифікувала Римський статут. Міжнародний кримінальний суд у Гаазі розслідує воєнні злочини на території України з подій 2014 року. Відомо про видання ордера на арешт політичного й військового керівництва РФ у справі про незаконну примусову депортацію населення, зокрема дітей, що в майбутньому може також свідчити про ознаки геноциду.
У Міжнародному суді ООН Україна також почала дуже нестандартну справу про геноцид. Вона не намагається довести, що Росія його вчиняє, а доводить, що її звинувачення України, наче вона влаштовувала винищення російськомовного населення, і повномасштабне вторгнення нібито на підставі цих звинувачень — це порушення Конвенції про геноцид. Крім того, 2024 року Міжнародний суд ООН видав рішення у справі про порушення РФ Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.
Україна також працює, щоб у майбутньому створити окремий трибунал, який розглядатиме злочин агресії саме як окремий злочин. Дослідники, юристи-міжнародники, певні українські державні органи працюють над тим, щоб воєнні злочини, які вчиняє РФ в Україні, визнали як геноцид. Для цього, можливо, теж буде потрібне створення окремого трибуналу.
— Одне з останніх опитувань Українського інституту національної пам’яті свідчить, що підтримка декомунізації та деколонізації серед українців зростає. Якою ця політика має бути стосовно Криму?
— На мій погляд, така політика має ґрунтуватися на визнанні того, що Крим, як і Україна, був колонізованою територією. А якщо відбувалися колонізація і масове порушення прав, зокрема колективних, то ми йдемо до рамки про права корінних народів. Саме на неї треба спиратися у визначенні будь-яких аспектів політики, яка стосується Криму.
Йдеться про принцип, який намагаються просувати в усьому світі: право на вільну, попередню й поінформовану згоду корінного народу щодо тих рішень і дій, що можуть вплинути на права, які стосуються не лише самого населення, а й тієї території, яка є його історично й традиційно.
Мені хотілося б, коли ми говоримо про деколонізацію Криму, щоб це була саме чітко артикульована згода, а не просто проведення консультацій, де «ми вас послухали», але, можливо, ухвалимо якесь інше рішення.
— Якщо говорити про роль корінних народів Криму в процесі деколонізації, то на які ще аспекти варто звернути увагу?
— Якщо йдеться про збереження корінних народів, то ми маємо вести розмову про їхнє право на самовизначення в межах української держави. Про це йдеться в Декларації ООН про права корінних народів, яку Україна підтримала ще 2014 року. Крім того, треба говорити й про захист його ідентичності та суб’єктності.
Усе, що стосується традиційної території корінних народів Криму, в ідеалі має відбуватися разом з ними за правилом: «нічого про Батьківщину корінних народів без корінних народів». Це той самий принцип, якого Україна та українці намагаються досягти на світовій арені, коли йдеться про долю й майбутнє країни.
— Серед основних дискусійних питань про Крим — його майбутній статус. Яким він має бути, на ваш погляд?
— Я переконаний, що Крим має стати автономією у складі української держави, але джерело цієї самостійності мусить знову ж таки базуватися на праві корінних народів на самовизначення. Бо ту самостійність, яку ми знаємо, відновили фактично комуністи за вказівкою Москви в січні 1991 року як нібито Автономну Кримську Соціалістичну Радянську Республіку, яку ліквідували 1945-го — через рік після вчинення геноциду кримськотатарського народу.
Я розумію, що за радянської доби навряд чи могло йтися про адекватну суб’єктність у цьому випадку. А втім, те, що ми сьогодні знаємо як Автономну Республіку Крим, яку вписали в Конституцію України, створювали, посилаючись саме на ту автономію. Єдине, що 1991-го вона стала автономією більшості, можна сказати, автономією кримських комуністів, які просунули її на рівні українського парламенту й зафіксували ці зміни в Конституції 1996 року.
Однак дуже важливо розуміти, що конституційний процес, який тривав від 1992-го до 1996-го, повністю виключив корінні народи. З ними не було жодних консультацій, жодну їхню думку не включили в розділ 10 Конституції України, який визначав, як функціонуватиме ця автономія. Можна навіть казати про те, що, на жаль, цей розділ фактично закріпив результати геноциду 1944 року. Це був повністю продукт комуністичної партії, який створили, щоб мати більше важелів у майбутньому для відторгнення Криму від України.
— Протягом останніх століть Крим зазнав масштабних перейменувань різних географічних назв, ця практика є і сьогодні. Як ми можемо повертати історичні назви й коли це варто робити?
— Після насильницького вигнання всіх кримських татар з Криму та скоєного геноциду на радянські назви перейменували не в демократичний спосіб. Тому я ставлю собі запитання, чи варто повертати їх такий само. Бо коли ми говоримо про деокупацію, то політичне керівництво й, мені здається, суспільство, здебільшого вважають, що вона не потребуватиме великих перехідних періодів чи тим паче референдумів. Проте мені хотілося б, щоб усе спиралося й витікало з волі корінного народу, права якого порушили під час цих перейменувань.
Це все варто розглядати в комплексі: радянська влада не просто виселила корінний народ, де він утратив майже половину своїх людей, не просто скасувала автономію, яка була останньою краплею суб’єктності, а повністю зачищала будь-яку згадку про нього. Це все і формує те, що кримськотатарський народ вважає винищенням себе.
Якщо ми визнаємо, а Україна визнає, що це геноцид, то я не бачу жодної різниці, коли ми маємо відновлювати справедливість — сьогодні чи після деокупації. Що раніше, то краще.
— Щодо законодавства про Крим: як Україна має його трансформувати? Зокрема, чи достатньо в нас законодавчих передумов для перейменування нині?
— На сьогодні є передумови, бо ухвалене законодавство щодо питань десовєтизації та деколонізації, однак його можна застосовувати доволі обмежено. У нього інкорпорували певні умови, зокрема змінювати можна лише назви, пов’язані з іменами чи прізвищами осіб, які колись доклалися до колонізації Криму. Однак після перейменувань радянською владою на півострові з’явилося багато назв, які взагалі не пов’язані із жодною історичною особистістю.
На моє переконання, це лише питання політичної волі й, напевно, потреби інформування з боку корінних народів про те, що вони постали перед такою проблемою, з її колоніальним характером.
— Якщо аналізувати законодавство щодо Криму ширше: які ще аспекти варто трансформувати?
— Ключова мета кримськотатарського народу полягає в зміні 10-го розділу Конституції про Автономну Республіку Крим. Ще 2017 року при Конституційній комісії створили робочу групу, яка почала проєкт оновлення цього розділу, який спирався б саме на принципи поваги до реалізації прав корінних народів. Нині в нас воєнний стан та очікувати змін до Конституції тут і зараз — це навряд чи щось близьке до реальності. Однак вести цю адвокацію корінні народи і мають право, і можуть, і навіть мусять.
До того ж якщо почитати архівні документи й листування Конституційної комісії, то чимало правознавців, учених, дослідників, поважних суддів з української діаспори вказували на проблеми в українській Конституції. Це не лише про 10 розділ, а й про надвеликий контроль держави над життям людей, надмірну соціальну спрямованість і те, що коли країна не може забезпечити так багато соціальних благ, то можуть виникнути недовіра й розчарування. Тому проблема стосується не лише корінних народів, а й того, наскільки якісною є Конституція України.
— Меджліс кримськотатарського народу досі не визнали представницьким органом кримських татар. Бракує політичної волі або річ в іншому?
— Україна 2014 року визнала кримських татар як корінне населення, підтримала Декларацію ООН про права корінних народів. У 2021-му ВРУ ухвалила закон «Про корінні народи України», в одній зі статей якого якраз і йдеться про закріплення правового статусу їхніх представницьких органів. Уже трохи пізніше на підзаконному рівні Кабінет міністрів урегулював порядок, що саме представницький орган корінного народу має зробити, щоб закріпити свій правовий статус.
Меджліс кримськотатарського народу пройшов через усі потрібні кроки, останнім мало стати розпорядження про надання йому правового статусу. Однак процедура триває вже понад року. Я можу лише здогадуватися, чому така велика затримка. Чи то йдеться про інші пріоритети, що не дуже добре, бо це класична ситуація, коли простежується певне ігнорування проблем тих, хто в меншості. Чи то пов’язано з доволі частими змінами в самому Кабінеті міністрів, чи просто йдеться про певні застереження щодо того, а що це означатиме?
Після закріплення правового статусу Меджліс зможе офіційно ініціювати консультації з державними органами щодо питань, які стосуються його прав та інтересів, наприклад питання перейменувань. Крім того, Меджліс щонайменше стане більш суб’єктним. Протягом останніх десяти років в ООН відбуваються процеси, покликані посилити участь корінних народів у діяльності окремих органів організації: йдеться і про Генасамблею, і про Раду ООН з прав людини. Ці дискусії фактично фіналізували й, звісно, пріоритетом будуть ті представницькі органи корінних народів, які визнані у своїх державах. Тож це могло б посилити не тільки Меджліс чи кримських татар, а й Україну, яка здобула б союзника в усіх цих органах.