Западають ранні осінні сутінки — наче все огортає сіра повсть. Скупо освітлений один із районів Києва: війна ж.
Ми всі, нині в Україні сущі, в столиці й поза нею, після трьох «повномасштабних» зим добре знаємо ціну електрики, води й тиші.
Я ледве розрізняю п’ятиповерхівки, що наче збилися в купу і не дають розгледіти саме ту, яка мені потрібна. З 2022-го багато де позамальовували чи й зовсім зняли таблички з назвами вулиць і номерами будинків. Це щоб ворога збити з пантелику? Однак поки збита з пантелику тільки я. Та не біда: рано чи пізно знаходжу «хрущовку» в районі, який будить у мені спогади не вельми комфортні. Неподалік має бути школа, де вчителювала з горем пополам. А тепер думаю: хіба то горе? Чи можна порівняти з тим, що нині переживаємо?
Бетонні східці в будинку добряче вичовгані, але освітлені — вже радість. На четвертому поверсі яскравіше світло вибивається з прочинених дверей: на мене вже чекають.
Потрапляю в тісний коридорчик. Він і справді невеличкий, а ще заставлений від підлоги майже до стелі різними коробками, ящиками, торбами, між якими треба проходити акуратно, щоб не зачепити. Це антураж, у якому роками живе ця дивовижна сім’я. Не всі витримали б навіть такі обставини — засилля упаковок і того, що всередині.
Проходжу в кімнату — вона ж вітальня, — так само заставлену ящиками і контейнерами.
Весна 2025
Вітаюся з господарями, пані Євгенією та паном Віктором Сизонтовими. Обоє привітні, у тихому вечірньому світлі. Тиша, без повітряних тривог — розкіш!
Помічаю: пані Євгенія нарешті може відпочити після цілоденної роботи, до якої її ніхто не змушував. Тільки власна совість. Господиня присіла на стільчику в теплому халаті: опалення ще не ввімкнули. А за рухами пана Віктора прискіпливо стежить розкішний білий кіт.
— Як його звати? — про цього гордого представника котячого племені не скажеш «кличка», а саме «ім’я». А ім’я нагадує про Париж: Монмартр.
Отак і розвіртуалилися: давненько спілкуюся з цими чудовими людьми лише через месенджер і… грошові «послання» з Приватбанку. Вкотре думаю: як же добре мати «своїх» волонтерів! Це ж майже родичі!
Цих «родичів» давно витісняють із власної квартири сухі борщі, супи, «набори альпіністів», крупи, сушені й живі яблука, чай, кава, лікарські трави.
Пан Віктор розповідає: «У нашій кухарській групі “Весна” сьогодні працює вже третє “покоління” ентузіастів. З 2014-го ми, випускники і співробітники фізичного факультету КНУ і 145-ї київської фізматшколи, базувалися у селі Гатному, під крилом та опікою Галини й Валерія Весен. Наші посилки спрямовували невеликим групам захисників — на блокпости, ВОПи, невеликим підрозділам морської піхоти, розвідникам тощо. Практично всі овочі сушили самі. Але у 2022 році все змінилося. У лютому Галина і Валерій переїхали до дітей, які живуть в Австрії».
— То ви фізики? — чомусь зі здивуванням перепитую.
— І фізики, і журналісти в кожній особі, — уточнюють обоє співрозмовників.
Згадалося протиставлення з совкових часів: фізики проти ліриків і навпаки. Любив же режим нацьковувати одне на одне посполитих.
— Як усе це почалося — ваше волонтерство? І досі, вже 11 років триває?
— Починали ще під час Майдану 2014-го в Гатному. А з початком повномасштабного нападу — точніше, з березня 2022-го — впродовж трьох місяців благодійний фонд Alive Ukraine за рекомендацією наших друзів орендував для нас сушильний цех у дарницькій промзоні. Тоді робоча ініціатива перейшла до фізиків-вечірників Наталії й Володі Непийвод, які живуть поблизу і приїздили працювати 4–5 разів на тиждень. Там була ціла велика збірна команда волонтерів. На жаль, зовсім нещодавно цей цех було зруйновано під час чергової ворожої атаки. З червня 2022-го і до сьогодні пакуємо супчики-борщики у маленькій «хрущовці» — ось тут, — пан Віктор обводить рукою вітальню і заразом маленьку кухню, так само заставлену продуктами. В кутку — «багатоповерхова» сушарка, яка натхненно працює, підсушуючи яблучні скибочки. Я подумки прикидаю, скільки набігає кіловат…
Весна 2019
Пані Євгенія підхоплює:
— До нас приєдналися троє журналісток — Алла Ковтун, Наталія Приступко і Наталія Гриценко, історикиня й журналістка Тетяна Хорунжа, колишня працівниця фінансової установи Аліса Блащук. Всього наша група налічує семеро киян. Ще маємо двох колег у Відні.
— О, то у вас уже міждержавна співпраця! — сміюся.
— Головне — не зійти з дистанції, — продовжує пані Євгенія. — Донедавна з нами працювали також дві однокласниці Галини Весни, Олена Перевертун і Вікторія Горохоцька. Понад два роки сушили картоплю, моркву та яблука для борщів і «наборів альпініста». Зараз у них вимушена перерва.
Тут довідуюся, що найбільше мороки — це посушити картоплю. Її треба відварити до певної кондиції (не до готовності), потім охолодити, натерти, далі — тривалий процес сушіння. Все це — результат кількарічного досвіду, по суті, виготовлення сухих харчових концентратів у домашніх умовах. Можна вже після перемоги заснувати свій бізнес, підсумовую подумки. Пані Євгенія наче почула:
— Ми у своїй волонтерській групі вирішили: працюємо до перемоги, тож марку тримаємо міцно. Звісно, допомагають наші спонсори і благодійники.
— Але ж із донатами стає все сутужніше — чимало волонтерів бідкаються. Та й фрукти, овочі, загалом продукти дуже подорожчали…
— Ми час від часу волаємо у фейсбучному просторі: допомагайте!
— Так, кошти дуже швидко тануть. Бачу, ви постійно звітуєте за всі витрати: на що пішли кошти, скільки куплено, спаковано, надіслано. Усе — це з фотографіями чеків, відгуками захисників. Дякуєте жертводавцям поіменно, як і добродійній програмі «Нової пошти».
— А як інакше? Наші посилки з гарячими стравами швидкого приготування, енергетиками, лікувальними сумішами і трав’яними чаями майже щодня їдуть на схід і південь України. Ми розсилаємо їх захисникам до прифронтових міст і сіл, волонтерам, які особисто завозять харчі нашим бійцям, а також батькам і родичам військових, які передають гостинці їм особисто. Але й назустріч надходить чималий потік безцінних «напівфабрикатів». Нам присилають крупи і сушені овочі, лікарські трави для лікувальних чаїв, мед для вітамінних сумішей, варення, солоні огірки для розсольників і багато різних смаколиків і «дрібничок», які хоч якось урізноманітнюють харчування захисників.
— А головне — дають знати, що про них не забувають, дбають, роблять для них, що можуть. Чи долучаються нові донатери чи то — мені здається, це точніше слово — жертводавці?
— Є добродії, зокрема і за кордоном, які організовують збори на чаї й каву, які ми потім розсилаємо на фронт. Наша «віденська філія» — Галина Весна і Надія Ляшенко — все літо й осінь плетуть теплі рукавички, які взимку сотнями пар пересилаємо захисникам.
Весна 2023
Пан Віктор додає:
— І хоча нам із дружиною доводиться жити серед масивів мішків і коробок, хвиля допомоги, яку свого часу ініціювала група «Весна», не стихає. Тож дякуємо всім, хто нам допомагає! Ми цінуємо кожну гривню і кожне надходження від колег, друзів і команд волонтерів, з якими підтримуємо постійний зв’язок.
Особисто я не раз зверталася до кухарської групи «Весна», щоб надіслали сухих борщів і супів туди, де їх особливо потребують. І відгуки були — суцільне захоплення!
Особливо про борщі. Додають відео: на цілий бойовий гурт у казані кипить червоний — так і хочеться сказати — запашний, рідний борщ!
Ось і я сама незабаром спробую такий польовий варіант борщу і супу — щоправда, в умовах своєї київської кухоньки: Євгенія та Віктор Сизонтові подарували мені два набори. Кожен пакет — на 12 і 10 порцій. Треба врахувати.
Виходячи в тривожний вогкий простір київського воєнного вечора, дякую господарям за подарунок. А головне — за одинадцятирічне волонтерство, від якого вони начебто й не стомилися саме тому, що це — їхній особистий вибір, воля і відповідальність. Це справді тихий подвиг, щоденна рутинна праця, дуже важлива, — приклад нам усім.
Як мовиться, в розвиток теми подумала: а скільки таких тихих подвигів маємо від самого початку війни Росії проти України — в бібліотеках, клубах, інших затишних кутках, де плетуть маскувальні сітки! Можна сказати, виник новий жанр: я бачила дивовижні витвори зокрема в одному з музеїв Трускавця. Це довготривале сидіння, руки, пучки пальців працюють безперестанно, напружена спина. Може, хтось і напише про це рукомесло воєнного часу…
Донеччина
P.S. Щойно написала цей текст, у соцмережах — чергове волання волонтерів і бійців: «Сухі харчі виходять у топ, бо люди місяцями на позиціях, і це єдине, що можна доставити дронами й що не псується (бо не факт, що дроном харчі відправлять у той же день і в той же день усе поїдять)». Фронту треба: «Маскувальні сітки… суха їжа та консерви під скиди». «Сітки всілякі, особливо маскувальні великі у великій кількості… порційна суха їжа», «Сухі продукти швидкого та миттєвого приготування («просто додай окріп!»).