Судний тиждень Судану

«Під час уроку в наш клас увірвалася група озброєних арабів і схопила вчителя. Вони його кудись потягли – і той зник безвісти. Після того ми нашого вчителя ніколи не бачили», – це уривок із розповіді молодої африканки з Судану. Спогади дитинства. Після закінчення університету вона працювала в представництві ООН у своїй країні, це рятувало їй життя: як спеціаліст цієї організації, суданка мала право на охорону, з якою ходила мало не всюди.

Починаючи з 1956 року Судан майже безперервно горів і тлів у вогні громадянських воєн між мусульманами арабського походження та темношкірими африканцями з Південного Судану, які сповідують або християнство, або свої племінні політеїстичні вірування. Перша громадянська тривала до 1972 року. Друга громадянська – це ще два десятиліття (1983–2005) насильства та смертей мільйонів людей. За різними даними, за цей час на території Судану кількість загиблих сягнула 2–2,5 млн осіб, близько 4 млн мусили покинули свої домівки. Професор Ерік Рівс, відомий американський експерт із Судану, який побував у найбільш проблемних суданських регіонах, намагається звернути сьогодні увагу людей по всьому світу на те, що в цій країні впродовж останніх двох десятиліть відбувалося масове винищення людей, що має бути розцінено як геноцид.

Він виокремлює три різні геноциди в межах однієї країни: геноцид щодо населення Нубійських гір у 1992–2000 роках, геноцид племен, які проживають у Південному Судані в районах нафтових родовищ, здійснений у 1998–2003 роках, та геноцид темношкірого населення у Дарфурі, внаслідок якого загинуло щонайменше 400 тис. африканських фермерів та членів їхніх родин. Донині в деяких владних кабінетах у Хартумі, столиці Судану, в теплих кріслах залишаються представники Національного ісламського фронту, політичної організації, що проголошувала свого часу курс на ісламізацію всього Судану.

Однак з 9 січня цього року жителі Південного Судану протягом тижня голосуватимуть на референдумі щодо своєї державної незалежності, провести який уряд у Хартумі й Армія (Рух) народного визволення Судану домовились ще 2005-го, що мало ознаменувати кінець чергового кровопролиття. Сторони спромоглися також вирішити кілька принципових питань щодо референдуму: для того щоб він відбувся, потрібна явка не менше 60% зареєстрованих виборців, а його результат – «так» чи «ні» південносуданській незалежності – визначить проста більшість голосів.

При цьому проміжні варіанти між єдиною державою та повним суверенітетом, як конфедерація, наднаціональні спі­ль­­ні органи на кшталт установ ЄС, федерація тощо – не розглядаються. Або єдність, або незалежність. Уряд Південного Судану на чолі із Сальвою Кіїром закликав свій народ голосувати за власну державність. Ще до референдуму південносудансь­­кі можновладці були впевнені в позитивному результаті голосування. Вони почали перейменовувати диппредставництва, над владними установами в Південному Судані замайорів новий стяг; для країни з величезною територією та мізерною кількістю прийнятних доріг розробили план, як допомогти людям із хащів і бездоріжжя дістатися дільниць.

Усі референдуми щодо незалежності дуже умовно можна було б поділити на дві категорії: референдуми, організовані метрополією для того, щоб начебто легітимно залишити при собі сепаратистський чи бунтівний регіон, у цьому випадку центр не гребує ні залякуванням, ні примусом (такий референдум щодо Конституції проходив у Чечні в березні 2003-го); і референдуми, які  активно лобіює міжнародна спільнота, особливо США, і де рушієм є сильне бажання потенційно нової держави відокремитися від остогидлого центру (косовський сценарій). В останньому випадку цей центр ситуацію до кінця не контролює. Події у Південному Судані розгортаються за другим сценарієм. За кілька тижнів, як обіцяють, будуть оприлюднені офіційні результати.

Але над Південним Суданом нависає таке дамоклове гроно проблем, що референдум сам по собі – це лише епіграф до нової складної історії державо­творення. «Референдум – це крок уперед, проте водночас має бути зроблено багато інших кроків, – наголошує Рівс. – Це тільки самісінький початок тривалого та складного процесу. І все ще не зрозуміло, чи Хартум визнав ідею незалежності Південного Судану. Є дуже багато передумов для переростання цього процесу знову у війну. Це можливо, якщо суданський режим цього захоче».

У разі нової ескалації конфлікту суданські чорні ескадрони (так зване арабське ополчення джанджавід, підтримуване урядом у Хартумі) можуть почати нові каральні напади. Найзагрозливішим, на думку Еріка Рівса, є становище в Дарфурі (регіон у Західному Судані) та в Нубійських горах. Про Дарфур, де в 2000-х відбувалися постійні сутички між африканськими фермерами та арабськими бандами, сьогодні всі майже забули. Мешканці ж Нубійських гір почуваються відірваними від Півдня країни й покинутими сам-на-сам із режимом у Хартумі. Цей регіон, а також регіони Абьєй та Блакитного Нілу є спірними територіями між Суданом та Південним Суданом, чиї долі вирішуватимуться окремо від референдуму. Особливо багато уваги прикуто сьогодні до Абьєй, де на відносно невеликому клаптику землі зосереджена більшість розроблених нафтових родовищ Судану. Проблема кордонів ускладнюється ще й тим, що якраз на межі між Півднем і Північчю проживають кочові племена, які сезонно мігрують. І вони готові взятися за зброю, якщо їм одного дня заявлять, що перед традиційними пасовиськами опуститься завіса державного кордону. 

Окрім того, в цій геополітичній грі на кону чорне золото Судану. За величиною підтверджених нафтових запасів він посідає п’яте місце серед африканських країн. За даними адміністрації енергетичної інформації США, ці запаси сягають 5 млрд барелів нафти. Для порівняння: у Лівії, що перебуває на першому місці, підтверджено 44,3 млрд барелів. Усі великі родовища залягають якраз у Південному Судані (80–85 % родовищ країни). Але нафтогони від родовищ ведуть на Північ й закінчуються в Порті-Судан. Нині, за спеціальною домовленістю, Хартум і Джуба ділять між собою доходи від продажу нафти навпіл. Але чи готовий режим президента Судану Омара аль-Башира втратити контроль над нафтовими запасами? До того ж через постійні війни нові родовища не розроблялися, й інвестори в таку країну не поспішали, крім… Китаю. Китайські енергетичні компанії демонструють дивовижну спроможність адаптовуватися до некерованих умов роботи. Сьогодні на нафтовому ринку Судану працюють дві компанії з Піднебесної: CNPC і Sinopec. Китай є також найбільшим торговельним партнером і основним постачальником зброї для уряду в Хартумі. Зброя в обмін на нафтові преференції без претензії на якусь демократичність та без риторики щодо прав людини – такий мезальянс між Хартумом і Пекіном.

Бідність, відсутність базової соціальної інфраструктури в Південному Судані – це ще один виклик, з яким у разі здобуття незалежності уряд не впорається без масивної міжнародної допомоги. «Я бував у Південному Судані й можу запевнити, що це один із найбідніших та найнещасніших регіонів у сві­­ті, – ділиться враженнями проффесор Рівс. – Так склалося, бо він перебував майже безперервно в стані війни. До того ж однією з причин є також колоніальне правління Великої Британії». І, зрештою, дуже й дуже багато залежатиме від південносуданського правлячого кла­­су. «Тільки-но людина в бідній африканській країні допадається до влади й грошей, вона перетворюється на сви­­ню», – так неполіткоректно висловилась одна з експертів ООН, що працює в Африці й щодня має справи з місцевими чиновниками. 

Ідея перегляду постколоніальних кордонів, які в XIX та XX століттях часто дуже приблизно й недбало креслили колонізатори, може мати майбутнє. Південний Судан створює прецедент: недолугі кордо­­ни в Африці, які поєднують непоєднуване й задушують мільйони людей, можна переглянути. Але  які наслідки це матиме?