На фото: ПОРТ без призначення. Торговельний флот країни деградує, проте практично всі українські суднобудівні заводи відчувають брак замовлень
Якщо в авіабудуванні після жовтневих угод можна хоч від чогось відштовхуватися (створено юридичну одиницю у вигляді СП нехай і з не зовсім зрозумілими повноваженнями), то в суднобудуванні економіки немає взагалі. Підписаний 27 жовтня меморандум не накладає на сторони якихось зобов’язань. Згідно з цим документом Україна і Росія лише домовилися розробити спільні плани подальшого співробітництва й кооперації. Наприклад, про будівництво нових проектів кораблів, суден на повітряній подушці або екранопланів у меморандумі не йдеться.
Ідея інтегрувати суднобудівні потужності двох країн, що навіть через 20 років «одиночного плавання» зберегли деякі коопераційні зв’язки, з погляду економіки виглядає досить раціонально. Верфі України могли б розраховувати на замовлення на будівництво суден російської розробки. Росія в принципі зацікавлена у вільних виробничих потужностях України – її власні підприємства, перебуваючи в стагнації різного ступеня глибини, не можуть задовольнити запитів Кремля. Наприклад, оприлюднені плани поповнення Чорноморського флоту в Криму 15–18 кораблями до 2020 року без залучення іноземних кораблебудівних підприємств є нездійсненними. І це, не враховуючи експортних замовлень, яким Кремль традиційно надає пріоритет.
На сьогодні, однак, складається враження, що в самій Росії поки не визначилися, що їм потрібно від української суднобудівної галузі, а натяки щодо об’єднання/поглинання лунають більш обережно, ніж у випадку з авіапромом. Тут, певна річ, вельми цікавим є миколаївське держпідприємство «Зоря-Машпроект» – виробник газотурбінних установок для кораблів російського виробництва, що йдуть на експорт. Або феодосійський завод «Море» (до речі, доведений до банкрутства), що будує кораблі на повітряній подушці, які також мають неабиякий попит на світовому ринку. Проте є ще Чорноморський суднобудівний завод (ЧСЗ), що вже входить до російського «Смарт-Холдингу» Вадіма Новінского. Як бути з ним?
У будь-якому випадку об’єднувальні кроки в галузі суднобудування для України матимуть практичний сенс лише в разі завантаження українських верфей (незалежно від форми власності) конкретними замовленнями. Саме контракти мають бути головним козирем для апологетів об’єднання суднобудівних галузей. А з цим наразі важкувато.
На практиці поки що маємо призупинення на ЧСЗ реалізації українського проекту «корвет» на тлі ідеї росіян побудувати щось аналогічне на власних потужностях; Росія дедалі більше схиляється до закупівлі французького вертольотоносця Mistral, принаймні угоду з французькою корпорацією DCNS про створення спільного суднобудівного консорціуму (!) підписано зовсім нещодавно – 1 листопада. Натомість щодо українсько-російських проектів повна тиша, жодних натяків на практичні результати. Говорити про те, що зміна загального політичного фону в українсько-російських відносинах веде до прориву в кораблебудуванні, наразі немає жодних підстав.