Минулого тижня, як раз напередодні ганебних київських виборів, ми зупинилися на тому, що всі політики – діти, до того ж іще сучі діти. І це стосується не лише наших, рідних депутатів усіх рівнів, чиновників вищих ланок, партійних функ ціонерів, вони скрізь у світі такі.
Не маю й не можу мати нічого проти однієї окремо взятої категорії людей – ані міліціонерів, ані операторів машинного доїння, ані стома тологів. Тим більше – політиків.
Просто ця, як комусь може здатися, образлива дефініція відповідає людській природі.
Політик ще більше схильний до імпульсивних рішень, ніж «середньо-зважена» людина, він ще частіше діє під впливом емоцій (здебільшого не гативних – агресії, образи, заздрості), він ще більше залежить від чужої думки, він ще менше схильний раху ватися з реальними перешкодами. Діти є діти, різниця лише у вихованні. Вихована дитина відрізнається від не чемної не способом освоєння дій сності, а тим, що звикла вітатися, дякувати й не колупатися в носі, хоча б на людях. Це головна відмінність між, скажімо, Уґо Чавесом і Джорджем Бушем. Із Берлусконі, мабуть, від носно приємніше спілкуватися, ніж із Лукашенком, але це не означає, що перший передбачуваніший за другого.
Що більше знайомишся з подро бицями життя «небожителів» – зде більшого це відбувається через багато років після того, як герой залишає Олімп, – то більше переконуєшся: політик, який перебуває в полоні пристрастей, не здатен себе контролю вати за визначенням. Ідеться навіть не про брудну білизну, що її ворушать дослідники та автори мемуарів, хоча цього теж не бракує. Джон Кеннеді, виявляється, під час Карибської кризи діяв під впливом ам фетамінів, які понад усяку міру колов йому особистий лікар (у такий спосіб президент наймогутнішої держави світу долав наслідки ко- лишньої травми). Щодо врівноваженості його vis- -vis, нашого земляка Микити Хрущова взагалі нема питань, досить згадати його черевик на трибуні ООН (у мене десь зберігається вирізка з Life із фотографією з місця події – ну й пика в першого секретаря, я вам скажу!) І ось двійко цих пацанів мало не спалили світ у штучній термоядерній реакції. Пронесло…
Навіть якщо не заглиблюватися в давню історію з Генріхом VIII та Іва ном Грозним, а обмежитися XX століттям, таке враження, що нормаль них політиків у світі не було. Той зло вживав оковитою, той кокаїном, в того було кепсько з печінкою, той страждав на параною, той на деменцію, той на депресію, про походи «на ліво» взагалі не варто говорити – всі пам’ятають про розваги в «Оральному кабінеті» у Вашингтоні та купання в річці у Підмосков’ї. І це я тільки перших осіб згадую.
Що ж стосується другого ешелону, то там і поготів бачимо суціль ний дитсадок. Подивіться на наших депутатів, як вони хизуються один перед одним своїм годинником, мо білкою, мисливською рушницею, автом, віллою, коханкою-моделлю – таке враження, що восьмикласники після уроку фізкультури в роздягальні «міряються членами», й на віть психоаналітик-початківець на вряд чи утримається від діагнозу.
Зачекайте, якщо описана вище клінічна картина така універсальна, якщо насправді ці сучі діти скрізь од накові, чому ж саме Україна виборює сумнівну першість у світовому цирку політичного безладу, безвідповідаль ності та несмаку? Припустімо, наше лідерство ніхто не довів, за нього ще слід позмагатися, дивіться хоча б ті ж таки польські газети – гарантую су цільне déjà-vu. Якщо ж наші шанси на призове місце справді такі високі, то лише з однієї причини.
Що може стримати підлітка? Тільки страх перед дорослими. Хто може слугувати за дорослого для по літиків? Виборець, великий і жахливий. Він недовірливий і невблаган ний, він вередливий і непередбачу ваний, йому все треба пояснювати, його неможливо купити за порожні обіцянки, тим більше – за гречку. Там, де він саме такий, політики мусять дбати про людське обличчя. Я отримую, перепрошую, майже підліткове задоволення, спостерігаючи, як виправдовуються після од ногоєдиного невдалого слова Гіларі Клінтон та Барак Обама. Мовляв, ви мене не так зрозуміли, я не расист, я не проти геїв, я проти забруднення, я проти нових податків… Бояться
На моє глибоке переконання, драма поточного моменту (саме драма, я наполягаю на слові) поля гає в тому, що після київських виборів політики в Україні отримали яс ний і прозорий сигнал: дорослого можна не боятися, його легко наду рити, він повірив – гайда в кіно
Що сказати? Самі винні. Розбес тили. Та все ж я сподіваюся, що це ненадовго. Ми просто виходу іншого не маємо, як наступного разу сказати: годі, сучі діти, марш додому, сідайте за уроки!