Перш ніж аналізувати поточну ситуацію, потрібно розібратися в самому понятті тероризму. Брюс Гоффман, провідний американський дослідник феномену тероризму, пропонує визначати тероризм як свідоме провокування та використання страху через насилля або, що не менш важливо, загрозу насилля для досягнення політичних цілей. З огляду на це визначення можна виділити три основні характеристики, які чітко відрізняють терористичний акт від кримінального злочину чи, наприклад, військової диверсії, а саме:
– свідоме та сплановане використання насилля щодо інших;
– бажання та намір залякати своїми діями особу, групу чи ціле суспільство;
– наявність чіткої політичної мети.
Крім цих трьох головних характерних рис тероризму іноді використовують додаткові, як-от пріоритет цивільних як мішень атаки, орієнтація на довготривалий психологічний ефект від терактів, належність виконавців до певної організації та інші.
Читайте також: Терористи-смертники: хто вони й що ними керує
Приклади свідомого використання насилля для залякування інших заради політичної мети можна знайти ще в Старому Заповіті. Найвідомішою та однією з перших в історії людства організованою терористичною групою можна вважати сікаріїв — радикальне крило релігійної секти зелотів, члени якої в І столітті н. е. організували терористичну кампанію проти окупаційної влади Риму. Новий імпульс тероризм як явище дістав у часи Французької революції. «Правління терору», організоване якобінцями, виправдовувалося необхідністю у «швидкому, жорсткому та невідворотному правосудді» проти ворогів революції, які натомість слідом за англійським філософом Едмундом Берком охрестили революціонерів «терористами», а сам республіканський режим «терористичним», тобто таким, що «систематично використовує терор як політику».
Нову редакцію тероризм отримує наприкінці XIX століття з появою перших масових політичних рухів. У руках політичних радикалів переважно соціалістичних поглядів тероризм стає популярним інструментом пришвидшення народної революції. Вбивства очільників держав, напади на членів королівських родин, вибухи та постріли в політичних опонентів мали закласти фундамент для будівництва нового світу, але натомість спровокували початок першої в історії людства по-справжньому світової війни. Найактивніше тероризм використовували ліві радикали — від російських народників до європейських анархістів. Це дало змогу відомому американському дослідникові тероризму Девідові Рапопорту визначити цей період в історії розвитку тероризму як анархістський. Взагалі Рапопорт виділив чотири історичних періоди еволюції (у його інтерпретації чотири «хвилі») тероризму в сучасній світовій історії.
.jpg)
Треба наголосити на тому, що часові межі кожної хвилі умовні й тому, наприклад, анархістський тероризм дотепер актуальний для Греції, а найвідоміша терористична організація часів антиколоніальної хвилі — Ірландська республіканська армія — сьогодні залишається серед лідерів за кількістю терористичних атак у Європі. Але, використовуючи комбінації таких характеристик, як зброя, яку застосовують терористи, медіа-канали для поширення інформації про мету терактів, тактика терористів у протистоянні з державою, можна виділити певні етапи та часові межі в безперервному процесі розвитку феномену тероризму.
Хвиля анархістського тероризму (1880–1920)
Початок соціальних протестів наприкінці XIX століття та поширення революційних ідей в умовах жорсткої та жорстокої реакції з боку влади сформували умови появи радикальних прихильників «прямої дії» через насилля. Найвідомішими та найнебезпечнішими адептами такої тактики стали анархісти. Як зброю анархісти використовували здебільшого саморобні бомби. Газети стали головним джерелом поширення інформації про діяльність терористів. Жертвами тероризму були, як правило, представники державної влади, члени аристократичних династій, королівських родин, президенти республік. У часи анархістського тероризму найбільш яскравою організацією була «Народна воля» (неанархістська соціалістична організація, яка діяла в Російській імперії), членам якої вдалося вбити російського імператора.
Читайте також: Убивці з інвалідністю — резерв «ІДІЛ»
Не менш результативними були дії невеликих анархістських груп та одинаків. Вбивство в 1901 році анархістом Леоном Чолґошем президента США Маккінлі змушує політичні еліти шукати співпрацю для спільної боротьби з першими проявами міжнародного тероризму. Наступник Маккінлі на посаді президента США Теодор Рузвельт оголошує хрестовий похід проти анархістів, ініціюючи низку заходів, спрямованих на посилення внутрішньої безпеки в країні. Потреба в міжнародній кооперації проти тероризму змушує в 1904 році 10 європейських країн на певний час зменшити власні геополітичні претензії одна до одної та створити першу антитерористичну міжнародну коаліцію. І хоча активність терористів лівих поглядів тривала ще довгий час після завершення Першої та навіть Другої світових війн, все ж таки з початком революційних процесів у Європі на перший план вийшли вже інші сили та організації.
Хвиля антиколоніального тероризму (1920–1960)
Перша світова війна, революція в Росії, а головне розпад багатонаціональних імперій викликали активізацію політичної боротьби за національні та культурні права народів. Стикаючись із політичними перешкодами, насамперед небажанням традиційних еліт поступатися частиною політичної влади, деякі члени націоналістичних, антиколоніальних організацій та рухів обрали тероризм як додатковий інструмент боротьби, нагородою в якій була незалежність. Боротьба ірландських республіканців проти британської влади в Ірландії резонувала з боротьбою євреїв проти британської влади в Палестині та антиколоніальними повстаннями у В’єтнамі, Алжирі, на Кіпрі. Не маючи сил та ресурсів відкрито воювати проти набагато сильнішого супротивника, слабші та агресивніші групи використовували тероризм як інструмент впливу на суспільство та противника.
Типовою для цього періоду організацією стала організація «Ірґун» під проводом Менахема Бегіна, яка вивела терористичні методи боротьби на новий рівень. Для Бегіна тероризм мав стати асиметричною відповіддю британській владі в Палестині. Тероризм для «Ірґун» — це засіб знищення не військової сили противника, а самого фундаменту влади британців.
Читайте також: Пентагон підтвердив ліквідацію трьох ватажків "Ісламської держави" у Сирії та Іраку
«Саме існування підпільних рухів має в підсумку підірвати престиж колоніального режиму, який тримається завдяки міфам про його всемогутність. Кожна атака, якій державі не вдається запобігти, завдає удару по репутації. Навіть якщо атака не буде успішною, вона залишить помітний слід у престижі уряду, який із часом переросте в тріщину, що зростає з кожної успішної атаки», — казав Бегін.
Крім вибухівки адепти тероризму другої хвилі використовували партизанські методи, засідки, рейди, снайперів тощо. Велику роль в інформаційному висвітленні діяльності терористів відігравало радіо. Суттєво розширюється спектр цілей для атак терористів. Крім політиків та чиновників жертвами терактів дедалі частіше стають військові та цивільні. Вибухи на ринках, у готелях, на площах тощо чітко відрізняють тероризм антиколоніальної хвилі від анархістського терору.
Хвиля лівого тероризму (1960–1990)
З початком війни у В’єтнамі в Європі та США активізувалися різні ліворадикальні групи та організації. Починаючи з ненасильницьких демонстрацій та мітингів, ці групи поступово перейшли до тероризму як до інструменту пропаганди через насилля власної позиції та поглядів. Малочисельність таких організацій, їхні закритість та обмеженість оперативного простору міськими кварталами відрізняла їх від масових, переважно сільських антиколоніальних рухів. Для груп на кшталт німецької «Фракції Червоної армії» чи італійських «Червоних бригад» метою боротьби була не політична перемога власного проекту, а завдавання максимально можливої шкоди державі та політичній еліті. І хоча в пропаганді ліві терористи зображували себе захисниками цілих соціальних груп та класів, які наближають революцію, фактична відірваність та ізольованість змушували такі групи звертатися до тероризму як до єдиного доступного засобу пропаганди та опору.
«Ми діємо заради тих, хто намагається звільнитися від терору та насильства. І якщо для них не залишається нічого іншого, то ми підтримуємо їхню війну», — казала Ульріка Майнгоф, ідеолог терористичної організації «Фракція Червоної армії» .
У цей період і ліві, і праві політичні терористи в Європі активно використовували різні комбінації з вибухівки, вогнепальної зброї, викрадень літаків. Замість війни в лісах та джунглях вони обрали міський простір як головне поле бою, що знайшло своє ідеологічне відображення в концепції «міської герильї» бразильського комуніста Карлуса Маріґелли.
Головним рупором терористів стає телебачення. Роль журналістів для терористів так зростає, що останні готові були йти на зміну власних планів заради гарної телевізійної картинки. Наприклад, горезвісний терорист Карлос Шакал (Іліч Рамірес Санчес) навмисно затримався разом зі своєю групою в захопленому в 1975 році штабі ОПЕК у Відні, щоб журналісти встигли сфотографувати вихід терористів із будівлі .
Хвиля релігійного тероризму (1979-й — перше десятиріччя 2000-х)
І хоча ліворадикальні організації й далі тероризували Європу тривалий час, 1979 року відбувається кілька подій, які надають інший поштовх еволюції тероризму у світі. Революція в Ірані та прихід до влади ісламістів на чолі з аятолою Хомейні створює нечуваний до цього претендент. Перемога в революції проти шаха та оголошення про створення суто релігійної держави надихають десятки релігійних груп по всьому світу на активну політичну боротьбу. Радянські війська вторгаються в Афганістан, спровокувавши таким чином початок опору під релігійними знаменами, втягуючи в конфлікт сотні та тисячі фанатиків.
Як і в попередніх періодах, відносна слабкість у поєднанні з радикальністю поглядів та переважаючими силами противника формують у радикалів запит на доступний, яскравий та ефективний інструмент впливу на владу й суспільство. Вибір знову падає на тероризм.
Військові конфлікти в країнах, де релігія відіграє важливе значення в житті людини, формують умови появи міжнародних терористичних релігійних організацій. Війна в Афганістані проти місцевих комуністів та радянської армії породжує «Аль-Каїду». Війна в Іраку проти режиму Саддама Гусейна породжує «Ісламську державу Іраку та Леванту». Війна в Лівані проти іноземних миротворчих контингентів породжує «Хезболлу». Релігійні мотиви як виправдання атаки нервово-паралітичним газом метрополітену в Токіо озвучують терористи з японської секти «Аум Сінрікьо». Тероризм використовують християни (члени «християнських міліцій» у США), індуїсти («Тигри визволення Таміл-Іламу») та буддисти («Боду Бала Сена» із Шрі-Ланки). Атаки смертників стають новою зброєю, яку використовують терористи четвертої хвилі. Телебачення як основний медіа-канал поступово витісняє інтернет, що дає в руки терористам потужні комунікаційні інструменти.
Читайте також: Терор. Штормове попередження
На перший план виходять мережеві структури, які складаються з ядра чи бази (так з арабської перекладається сумнозвісна «Аль-Каїда») та автономних осередків і груп, об’єднаних лише спільною метою.
П’ята хвиля тероризму
Девід Рапопорт написав свій матеріал у 2002 році. З того часу обличчя світового тероризму вкотре змінилося, що дало змогу говорити про нову, вже п’яту поспіль хвилю світового тероризму. Насамперед змінилися самі терористи.
Якщо поглянути на кількість терактів у світі, то видно, що починаючи з 2011 року вона різко зросла. Наприклад, якщо 2008-го у світі було скоєно 4795 атак, 2010-го — 4785, то 2011-го вже 5013, а 2012-го — 8500 атак. У піковий 2014 рік у світі було скоєно 16 860 терактів.
Світовим лідером за кількістю терористичних атак у 2016 році є «Ісламська держава» (1132 атак, у яких загинуло 9132 людини, поранення дістало 7723 людини), далі «Ісламський Емірат Афганістан» або «таліби» (848 атак, загинуло 3583, поранено 3550 осіб), «Аль-Каїда» зі своїми філіалами (539 атак, загинуло 1349, поранено 2201 особу) та нігерійська «Боко харам» (192 атаки, загинуло 1079, поранено 1119 осіб).
Усі ці терористичні організації позиціонують себе як релігійні. Однак водночас вони мають чіткі політичні цілі, головна з яких — створити власну державу «тут і зараз». Організації на кшталт «Ісламської держави» чи «Ісламського Емірату Афганістан» використовують тероризм не тільки для «пропаганди дією» чи послаблення держави. Тероризм для них — це лише один з інструментів захоплення та утримання контролю над певною територією і подальшого формування на ній власної держави. Цей політичний феномен у середовищі західних дослідників дістав назву «терористична напівдержава» (Terrorist Semi-States, або TSS). Терористична напівдержава — це організація, яка, з одного боку, контролює частину існуючої держави, а з другого — продовжує терористичні напади як на громадян цієї держави, так і на громадян інших держав. Головною причиною появи феномену терористичної напівдержави є ослаблення з різних причин (війна, революція, екологічна катастрофа) влади наявного державного апарату над певною територією чи соціальною/етнічною/релігійною групою, яка є носієм власного політичного проекту.
Ознаками TSS є:
– наявність чіткого політичного проекту зі створення власної держави, його пропаганда всередині організації та зовні;
– позиціювання себе як держави;
– повний на нероздільний з іншими організаціями військовий контроль над певною територією;
– надання населенню, яке проживає на цій території, таких типових державних послуг, як безпека, правосуддя, соціальний захист, освіта, та інших (необов’язково всіх та повною мірою);
– фінансування коштом внутрішніх ресурсів (оподаткування населення на підконтрольній території, конфіскації);
– терористичні атаки на громадян інших держав;
– відсутність офіційного визнання з боку міжнародної спільноти та деяких держав .
Одним із перших свою увагу на новий феномен «держави всередині держави» звернув гуру американської дипломатії Генрі Кіссінджер, описавши це нове явище на прикладі ліванської «Хезболли» як «недержавне утворення на ґрунті держави, що має всі атрибути держави та підтримується основною регіональною владою» . Обмежена підтримка з боку інших держав, наявність тривалого конфлікту з існуючою владою, радикалізм у поглядах сприяли еволюції таких «недержавних утворень» у терористичні напівдержаві — явище набагато складніше за звичні терористичні організації.
Характерними прикладами TSS є «Ісламська держава», «Боко харам» (Нігерія), рух «Талібан» (Афганістан), «Техрік-е-Талібан» (Пакистан), «Аль-Каїда» на Арабському півострові та інші. Нерелігійним прикладом можна вважати Робітничу партію Курдистану, яка не тільки контролює території в гірських районах Туреччини, а й тісно пов’язана із Сирійським Курдистаном.
Читайте також: Терор без прикрас. Італійські «червонобригадники»
Терористи п’ятої хвилі — це вже не окремі групи чи мережеві структури, які час від часу атакують цивільних, щоб привернути увагу до власних політичних вимог. Це вже складні структури, що контролюють сотні й тисячі квадратних кілометрів території з населенням, інфраструктурою, природними ресурсами. Для них тероризм лише одна з тактик поруч із партизанською війною та соціальним забезпеченням населення заради збереження та розширення власної «держави». Смертники для цих організацій стають не просто інструментом терору, а повноцінною зброєю, насамперед проти військових та поліції. Вони не орієнтуються на традиційні ЗМІ, всю увагу приділяють побудові власних медійних систем, з акцентом на соціальні мережі як головний інструмент рекрутингу.
Орієнтація на захист та збереження території позбавляє такі організації класичних переваг терористів, а саме анонімності, скритості, гнучкості та мобільності. Лідери терористичних організацій п’ятої хвилі публічні, що часто коштує їм життя. Штаби, важливі інституції та об’єкти локалізовані, що суттєво спрошує їх знищення. Бажання захистити столицю своєї «держави» виснажує та знекровлює сили терористів у боротьбі проти сильнішого супротивника (приклади з іракським Мосулом та сирійською Раккою для «Ісламської держави»).
Перевагою терористичних напівдержав перед терористами минулого є потенціал, який отримує така структура завдяки контролю над територією. Підконтрольна TSS територія стає тренувальним табором для сотень і тисяч нових терористів, оперативною базою для організації та координації атак в інших частинах світу. Навіть нетривалий приклад існування власної «держави» дає поштовх появи нових, більш радикальних та рішучих терористів та організацій. Народжується міф про ефективність та непереможність політичного проекту терористів. Поразка та втрата території пояснюється не слабкістю самої ідеї, а панівною силою противників. Переосмислення досвіду формує умови для появи ще радикальніших терористичних організацій, які виступають за ще більш жорстоке та безкомпромісне впровадження ідеї на практиці.
П’ята хвиля світового тероризму, свідками якої ми є, має всі умови для того, щоб стати наймасштабнішою та найжорстокішою в історії. Новітні інформаційні технології, приватизація війни, доступність зброї в поєднанні з мільйонами біженців та мільярдами бідних, замішані на до примітивності простій ідеології ненависті та радикалізму — все це створює родючий ґрунт для нових терористів. Для того щоб ефективно протистояти цій небезпеці, потрібно насамперед усвідомити складність та масштаби проблеми, а не ховатися від неї.