Український завсідник книгарень добре знає серію книжок нобеліантів із літератури, а також кілька серій різних видавництв, куди входять перекладні твори… за, скажемо прямо, хаотичним принципом «лауреат», «автор бестселера», «продаватиметься», «є переклад і є грант».
Судячи з оформлення та цінової політики, нова серія «Темпори» покликана заповнити одну з численних напівпорожніх ніш вітчизняного ринку: допомогти якомога ширшому колу прочитати хорошу перекладну літературу. Назва – «Сучасна проза» – дає можливість оперувати значною кількістю текстів. У доборі творів для перекладу куратори проекту керуються аж ніяк не розпіареністю авторів: поки що ці письменники в Україні не надто відомі, хоча, безперечно, видання їхнього доробку здатне автоматично змінити ситуацію. П’ять свіжоперекладених книжок у білих палітурках дуже різні, але їх об’єднують універсальність та актуальність.
Чотири з п’яти авторів – із Центральної Європи. У передмові до книжки відомого болгарського письменника Ґеорґі Ґосподинова перекладач Остап Сливинський наголошує: це не лише роман постмодерної форми, а й наснажений посттоталітарною реальністю текст. І справді, українського читача «Природний роман» не здивує тим, як написаний, бо калейдоскопічна форма притаманна багатьом сучасним творам. Але ще один національний варіант пострадянського постмодерну – це беззаперечно цікаво. Тим більше книжка пахне безнадією 1990-х – таке пам’ятаємо досить чітко і ще не втомилися від проговорення травматичного минулого. А трагічних бездомних митців, які божеволіють і помирають на смітниках, у нас достатньо дотепер.
«Якщо це любов» Михайла Пантича і «Перелюбники» Віди Оґнєнович – книжки ще універсальніші в тому сенсі, що в них ідеться про почуття і ситуації, однакові на цивілізаційному рівні. Перша – низка сюжетів, у яких описано найрізноманітніші форми виявів любові чи не в усіх можливих значеннях (іноді без уживання терміна, але так, що читач не може не зрозуміти), – завершується фразою на останній сторінці:
«У смерті є щось страшенно просте. Любов є складнішою». І в перекладі будь-якою мовою цей цикл придатний для того, щоб «читати о четвертій годині ранку»: авторові вдалося зібрати актуальні уявлення і висловити їх мовою, що годиться для прочитання й інтелектуалами, здатними збагнути вишукану структуру, й романтичними поціновувачами сентиментальної літератури. «Перелюбники» ж – це монолог героїні, у якому якнайповніше і дуже глибоко розкриваються її переживання після розлучення з чоловіком: жінка доводить себе до невротичного стану, пригадуючи деталі сімейного життя, а далі висвітлює нові деталі власної біографії, які й у без того межовій ситуації стають додатковими поштовхами до божевілля. Письмо дає шанс на порятунок: вона описує все, щоб утримати при собі залишки здорового глузду, фіксуючи в такий спосіб стани оголеної свідомості.
Після таких експериментів із формою «Гануля, Йозина дружина» Квєти Леґатової здається текстом спокійним і затишним. Це продовження збірки оповідань про вигадане селище Желари, яку популярна авторка радіоп’єс видала під псевдонімом уже в похилому віці. Гірські Желари чимось нагадують Вижницю Марії Матіос. Сюди в роки Другої світової приїжджає молода празька лікарка, яку члени підпілля після провалу мережі одружили з розумово неповноцінним пацієнтом і відправили до його рідного села, бо то був єдиний шанс урятуватися. Гануля – тепер це її нове ім’я – звикає до диких звичаїв і побуту місцевих мешканців, починає любити їхню щирість і простоту й навіть закохується в нового чоловіка, хоча він зовсім не схожий на її попередніх партнерів. Селянина вбивають радянські визволителі, але він встигає невитравно змінити свідомість модерної жінки, яка до того була іграшкою одружених чоловіків, а життєвою метою вважала кар’єру хірурга. Тобто і ця повість теж про любов.
«Повернення в Кіллібегс» Соржа Шаландона – роман, написаний французом про ірландців. Хроніка впертого та безнадійного руху опору, на тлі якого відбуваються події з життя головного героя, знайде відгук у кожного українського читача, перейнятого національною історією. Персонажі твору – активісти ІРА, які не уявляють, що можна припинити боротьбу. Дехто з них ламається від безвиході, усвідомлюючи, що є відчайдушнішим за лідерів руху; інших ті ж такі лідери укоськують арештом та ув’язненням, щоб зберегти мир у країні. Під час Другої світової для ірландців стає справжньою проблемою те, кого підтримувати, адже кожна поразка англійців, хай і від гітлерівців, йде на користь Ірландії. Це, зрозуміло, тягне за собою ще більшу ненависть британців. Визвольна боротьба триває навіть тоді, коли досягнуто формального перемир’я з Лондоном. Людське життя тут важить дуже мало, а будь-яка спроба змінити ситуацію призводить до вигнання зі спільноти. Головний герой карається за те, що одного разу похитнувся на обраному шляху, і всі попередні подвиги та мучеництво за вільну Ірландію не рятують його…
Продовжившись, ця серія здатна розширити горизонти сподівань читацької аудиторії ще й тим, що не намагається втягнути у свою орбіту комерційні тексти. Усі вже видані тут твори не є літературою жанровою чи масовою (що не заважає їм стати бестселерами), а отже, повертатимуть українцям смак до глибшого чтива, яке теж, виявляється, може бути в м’яких палітурках. Єдине, чого бракує «Сучасній прозі», то це передмов до кожної з книжок, у яких висвітлювалися б контекст постання кожного твору і місце автора в літературі своєї країни та регіону. Наскільки важливим є такий коментар, помітно якраз із поки що єдиної передмови до болгарина Ґосподинова, яка успішно дає один із ключів до прочитання роману українським читачем.