На фото: ДЖЕК КЕРУАК. Його роман «У дорозі», написаний протягом трьох тижнів, став символом цілого покоління
Видима історія субкультур почалася з 1940-х, коли Джек Керуак, Аллан Ґінзберґ та інші представники «розбитого покоління» розставили пріоритети між джазовою свободою та споживацькою зашореністю. Через 20 років не лише Америка – цілий світ стояв на голові. Бітники – музиканти, художники й поети – здійснили переворот у світовій культурі, перетворившись із субкультури на легенду. Натомість сьогодні будь-які вияви нонконформізму масова культура миттєво асимілює. Тепер неформали мають небагато шансів залишитися бодай у пам’яті наступних поколінь, не кажучи вже про суттєвий слід в історії: маскульт із політикою давно підім’яли під себе світогляд молодих людей, вирощених на всьому готовому.
Blow, baby, blow!
Покоління американців врожаю 1920-х, чиє повноліття припало на роки Другої світової війни, у переломний момент опинилося затиснутим у соціальних лабетах: між зомбувальною ідеологією споживацтва та снобізмом університетських інтелектуалів. Тут бракувало головного атрибуту молодості – свободи. Звідусіль на громадян США чигала «промивка мізків»: державний контроль над медіа, реклама, пролетарське мистецтво, американський спосіб життя, мілітарне спрямування вишівських програм. Тому вже з середини 1940-х молоді люди, переважно відраховані з університетів, почали гуртуватися у кав’ярнях, де вечорами й ночами чорношкірі музиканти невтомно шкварили бібоп. Відвідувачі, розпалені кавою та спиртним, кричали в екстазі: «Дми, малий, дми!» (Blow, baby, blow!). Так народжувався новий мистецький авангард Америки – альтернативна культура, медіум між інтуїтивним мистецтвом повоєнних аутсайдерів та масами культреволюційної молоді 1960-х. В одному з таких закладів 1944 року, підійшовши до Джека Керуака, пізніше легендарного «батька бітництва», один із місцевих промовив: «Чоловіче, я розбитий» (Man, I’m beat). Осяяний Керуак одразу підхопив слівце, ввівши його до лексикону середовища, – згодом воно перетворилося на емблему десятиліття, а сам образ бітника (тут і далі див. словничок) став культовим.
На початку 1950-х уже окреслилося неформальне коло однодумців, куди входили прозаїки Вільям Берроуз, Джон Клеллон Холмс, поети Аллан Ґінзберґ, Ґреґорі Корсо, Пітер Орловскі, Гері Снайдер та Лоуренс Ферлінґетті. Формально все починається з Джека Керуака, натхненника й лідера покоління, а завершується постаттю Річарда Бротігана. Можна сказати, що каталізатором для бітницького руху була саме музика. Бібоп виник на противагу свінговому джазу, комерціалізованій музиці великих оркестрів, що збирала поважні аудиторії. Основні принципи андеграундного бібопу – імпровізацію і спонтанне вивільнення творчої енергії – бітники (а це були переважно літератори-початківці, які фанатіли від джазу) прагнули взяти за основу власного мистецтва. Втім, ці люди розробили оригінальну світоглядну систему, якої не торкалися жодні мацаки маскульту. Окрім творчості, реалізація їхніх ідейних програм полягала у самому способі життя: безперервних мандрівках, автостопі, гірських походах та рибальстві, екологічній спрямованості, відмові від постійного заробітку, вільному коханні, експериментах зі свідомістю, духовних практиках Сходу. Через 20 років не лише Америка – цілий світ стояв на голові.
Groovin’ high
Незважаючи на різко негативні відгуки критиків і суспільних терапевтів, численні звинувачення, бітники радісно гнули свою лінію. Зашорені обивателі, так звані квадрати, не могли розвіяти й частини ентузіазму «безумців Дзену». Культ енергійної свободи поширився блискавично. На перших сторінках роману «В дорозі» Джек Керуак задав проект нової людини: «Це безумці, ті, хто безумний жити, безумний говорити, безумний бути врятованим, жадібний до всього одночасно, хто ніколи не позіхне, не скаже банальності, хто лиш горить, горить, горить, як казкові римські свічі, вибухаючи серед зірок павуками світла». Бітники стрімко увійшли в культурне життя з мрією змінити суспільство. Вочевидь, саме рішучість, із якою вони реагували на ідейний клімат доби, і творча енергія допомогли цьому поколінню заявити про себе на весь світ.
Бітники не протиставляли себе американцям, переживаючи майже містичну єдність зі співгромадянами, але відчували за собою право оцінювати й викривати соціальні неврози. Вони беззвучно проголосили ідею, сформульовану потім Мішелем Фуко: «Не давайте себе дисциплінувати». Звідси починається «боротьба проти системи», чиїм пафосом забарвлено чимало пізніших субкультур (щоправда, у випадку останніх на ділі це боротьба з вітряками). Бітники бажали дарувати своє мистецтво людям, опираючись будь-якій комерціалізації, – для них були важливі первісне творче переживання, діалог, контакт, вихід за межі усталеного. Сьогоднішні ж субкультури експлуатують переважно готові культурні продукти, не витворюючи, окрім візуального образу, нічого нового.
Передовсім бітники були інтелектуалами (1942 року Джека Керуака назвали шизоїдною особистістю і вигнали з військової служби, коли той, замість вартувати, пішов до бібліотеки). Вони особливо цінували духовний розвиток (Аллан Ґінзберґ і Пітер Орловскі відвідували Далай-Ламу в Індії, а Гері Снайдер вирушив до Японії майже на десять років задля навчання у дзенському монастирі). Важливо було діяти, рухатися, творити.
У 1960-х американський авангард остаточно вийшов із підпілля, перетворившись на масштабну контркультуру. «Шістдесяті – епоха масового просвітлення і масової одурі, ми теж стали публічними», – розповідав Аллан Ґінзберґ. Численні мистецькі феномени, що згодом стали відомими на весь світ і суттєво вплинули на культуру, виросли на естетиці бітницького способу життя. Покоління біт запропонувало сумарно цілком новий світогляд, а його ідеї підживили такі культурні практики, як трайбалізм, нудизм, енвайроменталізм, пацифізм, захоплення східними релігіями, вживання наркотиків та відкрита сексуальність. Кіно явило світу образи двох ікон-бунтівників – акторів Джеймса Діна й Марлона Брандо, які потіснили елегантних голлівудських циніків, а разом із ними відправили на спочинок фільми про попелюшок. Спонтанні сюжети кінострічок Роберта Олтмана, медитативні й глибоко гуманістичні замальовки Джима Джармуша, та й без перебільшення весь масив американських фільмів-метафор про дорогу були б неможливими без біта. Інтерес до розширення свідомості переріс у численні опуси, присвячені експериментам із психоделіками, найвідомішими з яких є «Страх і відраза у Лас-Вегасі» Гантера С. Томпсона та «Електроохолоджувальний кислотний тест» Тома Вулфа. Творчість бітників стояла на першому місці поміж улюбленої літератури Тома Вейтса, культового музиканта останньої третини ХХ століття. У Росії в 1980-х сформувалася субкультурна група, відома як мітьки, – їхній образ алкозалежних сентиментальних артистів і дзенський світогляд багато в чому відгонять бітництвом. «Наплічникова революція» зробила масовим явищем гірський туризм та кемпінги, а революція свідомості сприяла лібералізації мало не в усіх сферах людського життя. Нарешті стало модно бути особистістю.
Ain’t got that swing
На початку 1960-х молодь «врубилася» (dig it, як казали англійською) в суть справи – відтоді молодіжні рухи набирали обертів. Розбите покоління своєю творчістю та поведінкою запропонувало нову, альтернативну до панівної, модель відносин із дійсністю. Бітники мріяли змінити суспільство. І це вдалося. Щоправда, не зовсім так, як вони мріяли.
Завдяки засобам масової інформації до бітників прийшла слава – тисячі молодих людей по всій Америці вирішили йти слідом за «волоцюгами Дхарми». Та річ у тім, що в медіа образ бітника постав суттєво деформованим, стереотипно спрощеним, тому чимало юнацьких спроб наслідувати богемних бунтарів виглядали смішно, а часом навіть сумно. Про це в останні десятиліття ХХ сторіччя дещо розчарованим тоном говорили всі представники покоління біт, хто був на той час ще живим.
Згодом масова культура, якої бітники так старанно уникали і яка теж «врубилася», приборкала, поглинула й перетравила їх самих. На місце абстрактного живопису прийшов поп-арт; джаз позбувся трону, поступившись місцем року; бітники розчинилися в потужному русі хіпі. Субкультури почали розмножуватися поділом, мало не щороку відбувалися метаморфози, переорієнтація, дедалі більший ухил у радикальність. На сьогодні у світі налічують десятки живих та реліктових субкультур. Альтернативники, байкери, вегани, геймери, хіпі, готи, гангуро, електронники, емо, інді-рокери, ЛГБТ, металісти, моди, панки, растамани, репери, рокери, рольовики, скінхеди, сталкери, стрейтейджери, стиляги, трешери, фріки, хіп-хопери – і це не всі. Юнь готова об’єднатися у групу на підставі будь-якого критерію – від гастрономічних преференцій (як вегани) до захоплення однією книжкою/фільмом (як поттермани).
Психологи, які досліджують субкультури, схиляються до думки, що сьогодні молодь перебуває у стані вимушеної маргіналізації. З одного боку, в системі виробництва-споживання тинейджерам відведена пасивна роль, тому більшу частину часу їм доводиться присвячувати спілкуванню, а не плідній участі в суспільному житті. З іншого – сучасний підліток легше пускається берега, ніж це було за часів традиційного патріархального устрою, на заміну родині починає шукати антисім’ї, активно демонструє нонконформізм. У найкращому разі через ігрові відносини всередині субкультурної ієрархії (адже це, хай там як, міні-модель суспільства) він сформує психологічний кістяк і виробить соціальні навички. А в найгіршому – і це справжня небезпека – залишиться інфантильним і деморалізованим, не утвердившись як зріла особистість. Психологи звертають увагу на низький духовний рівень серед сучасних субкультур, занепад інтелектуальних цінностей, споживацьку орієнтацію.
На відміну від бітників, яких можна вважати першою і, вочевидь, єдиною суб – по-справжньому – культурою (завдяки творчому потенціалу, прагненню розвивати особистість і змінювати світ на краще), більшість сучасних субкультур не несуть міцних морально-етичних настанов. Не здатні вони й стати важелем культурних змін. Нині неформали годуються продуктами маскульту, котрий, як люб’язний продавець-консультант, радо відгукується на особливості попиту. Навіть талановита музика різко падає в ціні, якщо її не репрезентують симпатичне личко й тугі сідниці. Кіноіндустрія здатна швидко й систематично задовольняти будь-який смак – анімешнику анімешникове, гóтові гóтове. Конвеєр фільмів із крутими/кавайними/няшними/сексі персонажами, що викликають хвилі фанатіння поміж вразливих душ і сердець (бо команди з голови, здається, ще заблоковані) перетворився на машину бажань, що вправно й делікатно «промиває мізки», підживлюючи міфологію масової свідомості. Для неформалів і формалів емоційна картина світу – уявна картина – витісняє реальність. Субкультури сьогодні найчастіше є не здоровою альтернативою панівним моделям, а ескапізмом у казкові сюжети чи прив’язкою до новомодного lifestyle, який нібито зробить тебе «крутим хлопцем».
Молодь виростає на всьому готовому, а її позірна «боротьба проти системи» видається, м’яко кажучи, блюзнірством. Перерізати пуповину, що з’єднує неформала із «системою», – і він не виживе. Навіть естетична складова субкультур виростає із загального культурного субстрату. Приміром, готи експлуатують масив художніх образів, які суттєво затерлися з часів Анни Радкліф, тобто за останні 200 років. Рокери й металісти грають у дворах пісні, написані кількома талановитими музикантами минулого (нерідко, між іншим, представниками того авангарду, котрий ще дихав одним повітрям із бітниками й хіпі), а новачки на музичній сцені лише рухаються протоптаною стежкою. Творчість рольовиків ніколи не виходить за межі конкретного наративу, навпаки, найбільшу повагу викликає максимально точне наслідування заданих образів. Фактично неформали об’єднуються на основі великої симпатії до того чи того твору, напряму в музиці, хобі, тілесних практик тощо, формуючи своєрідний фан-клуб. Однак творчий потенціал таких угруповань обмежений – вони не причетні ані до мистецтва, ані до вирішальних соціальних практик. Єдиний шлях проникнення субкультури в життя широкого загалу – це асиміляція її образів масовою культурою, чиї продукти самі починають живити неформальні рухи. Тому постає головне питання: чи лишаються такі рухи субкультурою? Чи, може, краще назвати їх субпродуктами?
Бітники збагатили світову культуру – завдяки сприятливим обставинам і власному ентузіазму – такою мірою, якої не досягти жодному молодіжному об’єднанню сьогодення. Покоління біт хоча й перебувало під впливом поетики спонтанності, властивої джазу, перетворилося на самобутнє, передовсім інтелектуальне, явище світової культури. Це була точка, де перетнулися мистецтво академічного рівня та юнацький нонконформізм. Сьогодні ж маскультура, чийого засилля бітникам так не хотілося, перемагає з великим відривом, перекриваючи неформальним об’єднанням будь-які можливості радикального впливу на суспільство.[2004]
.jpg)
БРАТИ-«ЕЛЕКТРОННИКИ». Креативність у одязі – провідна «ідея» більшості сучасних субкультур
.jpg)
ДІТИ НОЧІ. У чорному місті, на чорній вулиці, живуть чорні-чорні емо й готи
Бітник – це поняття потрапило до широкого обігу завдяки Керуакові. Саме слово походить від англійського кореня beat і, за Алленом Ґінзберґом, має щонайменше чотири трактування, поміж яких найпоширенішими є два: одні кола розуміли beat як «спустошений», «виснажений», а інші – «якнайширше відкритий для видінь», «вразливий».
Субкультура – цілісне утворення всередині панівної культури, що вирізняється власною ціннісною системою, нормами та практиками, які переосмислюють і деформують панівні. Оригінальна поведінка, свідомість та специфіка мови властиві кожному з таких культурних феноменів.
Groovin’ high – композиція (1945 р.) Діззі Гіллеспі, одного з «батьків» бібопу, що була записана разом з Чарлі Паркером. Стала своєрідним гаслом бітників. Дослівно не перекладається, на сленгу означає «повний ульот».
Ain’t got that swing – композиція (1931 р.) Дюка Еллінгтона, яку згодом виконували чимало джазменів. Є версія, що це перша пісня, у назві якої було вжито слово «свінг» (дослівно – вібрація, ритм), після чого цей термін набув масового поширення. Сам вираз означає приблизно «це нічого не варто, якщо ти не свінгуєш, не даєш джазу».