Українська консервативна ідеологія, подібно до свого європейського відповідника, зумовила жваве піднесення традиції шляхетності. Щоправда, на тлі домінування народницьких ідей будь-яка думка про ранг і державу, та ще й із монархічним устроєм, знаходила прихильників неквапно. Не дивно, що доволі близькими до консерватизму, хоч і не повністю з ним тотожними, виявились і деякі засади ніцшеанства. По-перше, це критика демократії й егалітаризму. По-друге, ієрархічне влаштування суспільства та плекання нових еліт, які покликані панувати на засадах ірраціоналізму. На додачу зауважмо, що Ніцше виховувався у родині, де сповідували відверто роялістські погляди. Тож, узявши до уваги відповідний український контекст, необхідно визнати, що постать історика, публіциста, соціолога та політичного діяча В’ячеслава Липинського надається до порівняння з ніцшеанством якнайбільше.
Вацлав-Вікентій Липинський, уроджений у селі Затурці на Волині (1882), був нащадком польського, а по батьковій лінії — шляхетського роду, що у XVIII столітті осів на Поділлі, набувши маєтностей. Забезпечивши сина початковою домашньою освітою, батьки віддали його до чоловічої гімназії в Житомирі, а через погіршення у нього здоров’я — перевели до класичної гімназії в Києві. Бувши замолоду противником лівої ідеології, він засновує Товариство українців-католиків (1900), але прагне об’єднання з українською православною молоддю. Потому служить у драгунському полку в Кременці (1902), але його визнано непридатним. А відтак навчається на агрономічному та філософському факультетах Яґелонського університету (1903/8). Одружується та вирушає на студії до Женеви (1906/7), де цікавиться теорією конфліктів, ірраціональними впливами та чином еліт. А після повернення в Україну розпочинає кампанію з навернення полонізованої шляхти в українство, щоби посприяти державному відродженню. Засновує часопис Przegląd Krajowy (1909), в якому публікує тексти на теми національної ідентичності. Виголошує у Львові концепцією конституційної монархії в Україні (1911). Критикує участь українців у російському соціалістичному русі. У Першу світову війну знову мобілізується до війська. Втім у 1917 році полишає службу та вливається в Українську демократичну хліборобську партію: пише для неї програму й обстоює формування провідної верстви. У державі гетьмана Павла Скоропадського його призначено послом до Австро-Угорщини. Та після приходу до влади Директорії Липинський вирішує емігрувати до Австрії. Стає співзасновником Українського союзу хліборобів-державників (1920), а згодом очолює кафедру Українського наукового інституту в Берліні (1926/7). Розходиться в поглядах зі Скоропадським (1929). Закидає урядові УНР і Директорії хибні пріоритети у питанні державотворення: бо замість опертя на середнє та заможне селянство й буржуазію було обрано підтримку пролетаріату та бідного селянства. Джерелом формування держави він уважав еліту, що походила з консервативних хліборобів-землевласників, а ті мали створити Гетьманат, або трудову дідичну монархію. Загалом обстоював ідею залучення широких верств до творення держави; національну аристократію; політичний і релігійний плюралізм і подібні речі. Помер від сухот поблизу Відня; похований у родинному маєтку (1931).
Тези Липинського, що перегукуються з ідеями Ніцше, відстежуються за його програмним твором — «Листи до братів-хліборобів» (1919/26). Читаючи цей трактат, в очі одразу впадає сила-силенна термінів, які легко зарахувати до активу ніцшеанства: напруження сили, честь, інстинкт і хотіння, відвага, боротьба, стихійна воля до влади, сміливість і здатність на ризик, вроджене хотіння поширення і влади, творити будуче, шляхетський обов’язок, індивідуальна моральна вартість, юрба, слабість волі, божки, фаталізм, активна меншість і пасивна більшість, ірраціоналізм і волюнтаризм, аристократизм і подібні. Втім існують і принципові відмінності. Скажімо, Липинському годі підтримати спокусу «збунтованої проти Бога гордости».
У вступі Липинський приділяє чимало рядків опонентові — Дмитрові Донцову, не називаючи ненависника на ім’я, проте вживаючи щодо нього низку епітетів, як-от «редактор “найповажнішого українського журналу”» (мається на увазі «Літературно-науковий вісник»), або «москаль», а чи — Мітька Щелкопёров і Мітька-скунс. Отже, висловімо припущення: позаяк у Донцова покликання на Ніцше трапляються часто, Липинському не випадало зайвий раз згадувати німецького філософа, бо той уже нібито посилював ідеологію націоналізму, хоча ніцшеанські вислови лежали на поверхні і його «Листів». А тому саме через це Липинський увиразнює здебільшого ті Ніцшеві позиції, що зазнали адаптації у філософії життєвого поривання Анрі Берґсона чи вплинули на щедро цитованого нашим теоретиком французького соціолога Жоржа Сореля, нехай у його світогляді і простежуються соціалістичні й анархістські думки. Попри нові тлумачення близькість ідей усе-таки простежується. Приміром, оцінка демократії в Сореля нагадує Ніцшеве визначення ресентименту. Липинський окреслює всі ці моменти так:
Зненависть, заздрість і помста, се — як каже великий теоретик французького робітничого синдикалізму Сорель — підстави кожної демократії. Без тих основних прикмет не можна собі помислити і демократії української. Щоб існувати, вона мусить мати внутрі нації об’єкт не тільки соціяльного, але й національного цькування.
Та починає Липинський із описів історико-політичної ситуації в Україні. В його уявленні, ідей окремішності східно-європейському малоруському племені спочатку дуже бракувало, тому на його духовну культуру віддавна впливає Захід. Урешті-решт, українському державно-національному руху вдалось увібрати провідні риси дієвості. Відштовхуючись від цієї думки, Липинський починає інтерпретувати цілком у ніцшеанському дусі, скажімо, підносить активних аристократів і тлумить пасивних посполитих:
Українство по природі своїй є рухом верхів активних елементів, прибуваючих з Заходу і активних елементів, що виділяються з народніх мас та до перших прилучаються. Яко таке воно є рухом аристократичним хотінням провідної верстви, а не народніх мас.
Певна річ, і себе Липинський уважає частиною цього процесу, наголошуючи на тому, що «з кров’ю предків одідичив вроджений, інстинктивний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі». Виходячи з цієї настанови, знову-таки, подібно до Ніцше, він окреслює хибні, на його думку, форми правління. По-перше, диктат охлократії, що застосовує силу меча:
Але цією силою, при своїй неосілости, матеріальній непродуктивности і нечисленности в порівнянні з пасивними масами, вона може правити цими масами тільки тоді, коли вона репрезентує одночасно ще й якісь фатальні, надлюдські сили містичні, однаково чи це буде містицизм релігійний (як напр. в ісламі), чи це буде містицизм раціоналістичний (як напр. в комунізмі).
По-друге, шахрайство демократії, де робітники — кочова пролетарська юрба: «вирівнювання ж класів по типу найнижчому, це дорога упадку націй». А по-третє, вседозволеність анархізму з його рецидивами, як не «надлюдини», то «наднароду»:
Коли свобода дається всім із низу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народу в пустопорожній наднародній простір, то яка ріжниця між проявами тієї свободи в формі заведення Народної Республіки Української чи тільки Народної Республіки Гуляйпільської.
Зрештою, Липинський обирає класократію — єдиновладдя нації, коли до правління залучені всі класи в Українській Гетьманській Державі, хоч її основу складає здорова та сильна хліборобська аристократія з дідичним, а не виборним монархічним управлінням: «свобода внизу, а авторитет, влада й відповідальність зверху». Зрештою, «наймогутнішим арґументом мусить бути його [трудового монарха — Т.Л.] власна сила». То чим же є геть усі ці заклики бути «сильні як сталь» і «сполучитись зі старими Гетьманськими панами», аби стати «символом маєстату нашої будучої могутности і сили», як не українським ніцшеанством? А тим паче, що Липинський утверджує необхідність аристократії та підносить її творчі прояви — «активна частина хліборобського класу, що має волю (хотіння) творити і орґанізувати українське національне життя»:
Постійне відновлення аристократії — ось вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих, працюючих класів.
Так, і народ, аби стати політичною нацією, має плекати вольові чинники, «коли буде знайдена відповідна політична форма виявлення несвідомої, містичної, ірраціональної волі народу до вільного, незалежного існування». Інакше сила активної меншості слабшає, а сваволя пасивної більшості навпаки зростає:
Сила пасивніших і слабших все йде в напрямі якнайбільшої рівности, якнайбільшого обмеження хотінь і стану посідання активніших та сильніших меншостей до рівня хотінь і стану посідання пасивніших та слабших по одинці — але тяжких своєю масою — більшостей.
Пригадаймо, що політичне життя, за Ніцше, неможливе без сильного лідера, прикладом якого для німецького філософа був Наполеон. У Липинського зустрінемо мало не ті самі думки: «Чи може появитись український Наполєон? Перш за все сама можливість такого питання означає факт, що Наполєона ще у нас нема». Звісно, це не означає, що нам не вистачало відданих, небайдужих і дисциплінованих очільників. Адже на чільне місце Липинський ставить Першого Великого Гетьмана Богдана. Та річ у тім, що необхідно постійно підтримувати тяглість аристократизму, і саме «для означення тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації».
У підсумку, Липинський увиразнює ключову ніцшеанську тезу, згідно з якою, в основі будь-яких форм існування чи буття в цілому лежить воля до могутності:
Отже, констатуймо лише самі факти. Перший факт: в кожній нації єсть елементи політично пасивні і елементи політично активні, або кажучи іншими словами: єсть люде вдачі войовничої, лицарської і люде вдачі пацифістичної, обивательської. Другий факт: без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія… Отже, без такої стихийної волі до влади і сили, без політичної активности, без психольоґії і моралі войовників-лицарів, не може бути національної аристократії.
Як бачимо, Липинський обирає не згадувати Ніцше безпосередньо (він удається до чогось такого, що будемо називати «тіньовим ніцшеанством»), утім активно послуговується близькою йому термінологією й ідеями, скеровуючи їх у річище творення національної держави. Насамкінець, означмо паралелі між обома концепціями. Для прикладу, Ніцше розрізняє панську та рабську мораль, а Липинський іменує «панами» стан організаторів, а стан організованих — «народом». У його теорії класократії легко розгледіти Ніцшеву версію рівності серед аристократів у ієрархічному суспільстві. Хоча християнству місця в цьому світі, на відміну від держави Липинського, нема. Кожний із цих мислителів категорично не приймає переконання простолюду та лівих ідеологій, а тому покладається, за словами Липинського, не на «“мову”, “писанки” й “Маркса”», а «на власну індивідуальну вартість». А тому ці два теоретики так заповзято і відкидають «рабське толерування найвищих інстинктів юрби» чи переймаються «деґенерацією й упадком», а точніше — загрозою цих явищ. Обидва вони мріють про появу сильних еліт, які б оволоділи культурною зброєю духу: Липинському йшлося про нову українську старшину, а Ніцше — про надлюдину. Та хай би там що, а їхня загальна мета збігалася — служіння життю на засадах стихійного й ірраціонального хотіння.
