13 липня Туреччина, Болгарія, Угорщина, Румунія та Австрія схвалили будівництво газопроводу Nabucco – труби, яка має стати продовженням газогону «Баку – Тбілісі – Ерзерум» і доправити газ із Середньої Азії до Європи в обхід Росії та України.
Nabucco, задуманий ще 2002 року, став пріоритетом ЄС лише цієї весни – після зимової газової війни між Росією та Україною. У той час як у Москві той конфлікт розглядали як доказ необхідності пришвидшити побудову газогонів в обхід України, Євросоюз вирішив краще не мати справи з обома слов’янськими транзитерами.
Газова опера
Газогін Nabucco потужністю 31 млрд м3 газу на рік і вартістю €8 млрд є безпосереднім конкурентом як української ГТС (проектна потужність – 140 млрд м3 на рік), так і лобійованого Росією газогону «Південний потік», який мав би пройти дном Чорного моря в обхід України. Донедавна цей проект оцінювали в $27 млрд, а його потужність прогнозували на рівні 30 млрд м3 газу на рік. Проте у травні російський прем’єр Владімір Путін зустрівся зі своїм італійським колегою Сільвіо Берлусконі, після чого заявив, що потужність «Південного потоку» (в якому бере участь Італія) тепер оцінюють у понад 60 млрд м3 , але при цьому в менш ніж €9 млрд. Тобто, якщо вірити заявленим цифрам, Росія могла б щороку перекачувати південним і північним газогонами (Nord Stream має пролягти дном Балтійського моря) до 118 млрд м3 – дві труби в обхід України могли відібрати значну частину транзиту, що нині проходить через українську територію.
Утім, подвійне зростання потужності «Південного потоку» за відповідного зниження вартості газогону так і залишилося непоясненим. Але було очевидно, що це спроба підкопатися під «Nabucco».
З тією самою метою наприкінці червня Газпром підписав угоду з Азербайджаном про закупівлю з наступного року газу за небаченою (в часи кризи) ціною $350 за тис. м3 . Щоправда, обсяги закупівлі невеликі – лише 0,5 млрд м3 на рік. Зате, за інформацією російських ЗМІ, Баку пообіцяв допустити Газпром до закупівлі газу з розроблюваного родовища «Шах-Деніз-2».
Щоправда, жодних угод на цей рахунок наразі так і не підписано. Це свідчить про те, що боротьба за і проти Nabucco триває.
Річ у тому, що саме «Шах-Деніз-2» мав стати одним із основних ресурсів газу для Nabucco. Тож домовленості Газпрому і заява Путіна про збільшення потужності «Південного потоку» мають на меті показати, що газу для Nabucco немає.
Роби, як ми
Утім, п’ять країн-транзитерів підписали угоду про будівництво Nabucco, навіть не будучи переконаними в тому, що газогін буде чим наповнити. Із загостренням боротьби за ресурси газу в Євразії стає все очевиднішим, що шляхи транспортування енергоносія є чи не важливішими за його родовища. Найгостріша конкуренція розгортається саме за ці шляхи, і в її межах наша країна, на жаль, поки що вперто пасе задніх. Цікаво, що газогін в обхід України схвалили в Секретаріаті президента. Як заявив заступник голови СП Андрій Гончарук, реалізація проекту Nabucco «поліпшить доступ до азійського газу» всіх країн Європи, зокрема й України. Як конкретно це має виглядати, на Банковій не уточнили.
Теоретично найбільший транзитер газу зі Сходу на Захід має всі можливості для обстоювання своїх інтересів. Показово, що за наявності політичної волі це вдається нашим близьким і далеким сусідам, хоча вони й не мають такого вагомого аргументу, як українська «труба».
Безумовним взірцем прагматичного підходу до захисту своїх енергетичних інтересів є Болгарія. Традиційно ця віддалена від російських кордонів країна зберігає надзвичайно теплі відносини з Росією (на сьогодні такої близькості до РФ не відчуває, мабуть, жодна із суміжних держав). Та це не заважає болгарам обстоювати свій інтерес, що виражається, наприклад, у готовності Софії підтримувати і Nabucco, і «Південний потік». Адже домовленості щодо останнього (принаймні поки що) так само підписані Болгарією, як і щодо Nabucco.
Нещодавно в Болгарії відбулися вибори, на яких перемогли правоцентристи на чолі з мером Софії Бойко Борисовим. Минулого тижня пан Борисов неочікувано заявив, що після формування уряду може переглянути досягнуті попередниками домовленості щодо «Південного потоку». Проте не факт, що так станеться. Адже уряд Сєргєя Станішева, попри теплі почуття до Москви, уклав досить зручну угоду, яка, за деякими даними, передбачала гарантії Газпрому щодо обсягів постачання газу. Останнього Болгарія потребувала як країна, що найбільше в ЄС постраждала від російсько-української газової війни.
Найімовірніше, новий болгарський уряд намагатиметься ще більше дотиснути угоду на свою користь – авторові «Південного потоку», вочевидь, доведеться пристати на умови Болгарії. При цьому Болгарія може спокійно брати участь і в конкуруючому Nabucco, тобто не програє за будь-яких обставин.
Раціонально діють й інші сусідні з Україною держави, влада яких розуміє, що за свою енергетичну безпеку слід заплатити наперед, інакше потім доведеться платити за свій порятунок набагато більше. Так вчинила, наприклад, Польща, що уклала угоду з Катаром про постачання з 2014 року скрапленого газу в обсязі 1,5 млрд м3 на рік.
При цьому Польща споживає вп’ятеро менше газу, ніж Україна, а імпортує взагалі тільки 7 млрд м3 на рік. Однак наші західні сусіди все ж таки вирішили витратити мільярди доларів на будівництво термінала з прийому скрапленого газу – і блокування трибуни в сеймі через «розбазарювання грошей» помічено чомусь не було.
Аналогічно діють Хорватія й Італія, остання бере активну участь у «Південному потоці», проте водночас про всяк випадок розробляє плани постачання газу з Алжиру.
Для такої диверсифікації є об’єктивні передумови. Видобуток у самій Росії стабільно зменшується, а на освоєння нових родовищ поблизу полярного кола потрібні величезні гроші. Тож без контролю над ресурсами Середньої Азії росіяни не зможуть заповнити «Північний» та «Південний» потоки навіть у початково передбачених обсягах, не кажучи вже про останні наміри про подвійне збільшення потужності неіснуючого газогону.
Відтак на п’яти Газпрому все більше наступатимуть такі постачальники, як Норвегія, Катар і в перспективі Іран. Їхні ресурси ще не розроблені повною мірою.
У цій ситуації Київ має думати не лише про те, як уникнути «транзитного бойкоту» з боку Росії та конкуренції Nabuccо, а й про те, що робити після неминучого спорожнення труб.