Ні, я теж вважаю, що українською землею торгувати неприпустимо. Не годиться залишати Донбас разом із Маріуполем на поталу гуманоїдам не лише тому, що кордони України священні й недоторкані, а й через те, що держава має обов’язок захищати своїх громадян. Так, пам’ятаю: «Нєт фашизму, нєт хунтє», «Слава Бєркуту», «Защітім Донбас» і зовсім відверте «Путін, прійді». Пам’ятаю і не вважаю, що ватні гасла 2014 року були виключно результатом промивання мізків московською пропагандою. Але охлос — завжди й скрізь охлос, а я знаю щирих і розумних, освічених і патріотичних українців Донеччини та Луганщини, які є або мали би бути гордістю цілої країни, комусь із них вдалося врятуватися, хтось під тиском непереборних обставин був змушений залишитися й зачаївся. Ще є обивателі, прості чесні люди, яким отруїли свідомість, але які не заслуговують, попри всі свої гріхи, щоби батьківщина кинула їх напризволяще, якщо під батьківщиною ми розуміємо одне й те саме. Про Крим взагалі не може бути мови: кримські татари мають нарешті стати господарями на своїй землі, а разом із ними всі ми.
Гірко, що можливість територіальних поступок постає знов і знов на порядку денному. Нагадаю, років п’ятнадцять тому, за глибокого Януковича, один видатний — справді видатний — письменник не витримав витівок кадрового десанту зі сходу й висловився в тому сенсі, що хай би вже відокремлювалися, якщо почуваються «трєтьїм сортом» і тягнуть усіх у московську прірву. Вже тоді більш зважена частина громадян постала категорично проти самої постановки питання. Відтоді сталося декілька фатальних зсувів, і щоразу мимоволі виринає, подумки або вголос, спокуса ганебного, проте рятівного компромісу. Тільки лінивий не наводив приклад Фінляндії, яка поступилася Сталіну 10 %території й вижила, розквітла, через десятиліття таки стала членом НАТО й нині в якості союзника захищає українські інтереси в Овальному кабінеті. Або Кореї, що була змушена віддати комуністичному монстру 55 % (!) своєї землі разом зі співвітчизниками, які під відповідним мудрим керівництвом влаштували там взірцевий концтабір, натомість щаслива решта перетворила свої 45 % на шанованого «азійського тигра» й живе в щасливому майбутньому. Зручні історичні паралелі лише покликати підсолодити гірку пігулку, а саме: в осяжному майбутньому ми не повернемося до кордонів 1991 року, навіть до лінії 2014-го не повернемося, хіба що агресор сам по собі розвалиться на шматочки, чого ми йому від усього серця бажаємо. Головне — зберегти суверенітет. Далі починаються подробиці, водночас формальні й глибоко змістовні: чи можна тимчасово змиритися з анексією, але не визнавати її на папері й залишати за собою ніяк не примарний намір колись у майбутньому відновити справедливість?
До болючої дилеми українці ставляться по-різному. Якщо вірити КМІС, 52 % категорично проти поступок, 38 % готові прийняти певні втрати. Цифри навдивовижу стабільні в часі, це означає, що мінімум половина з-поміж нас сприймає Україну як цілісність і готова заради неї терпіти випробування далі. Тобто непохитність президента у всіх зовнішніх переговорах спирається на залізну підтримку населення. Ясно, що йдеться також і про підтримку еліт, не кажучи про політикум, бо кожен, хто закликатиме до згубного «реалізму», буде приречений на наступних виборах.
Ось тут треба акуратно. Я переконаний: схвалювати або не схвалювати здачу територій — так, разом із населенням або хоча б частиною населення — мають право лише ті, хто є або був на фронті; хто не може там бути з об’єктивних причин, прокурори-інваліди не рахуються; хто безпосередньо зайнятий у забезпеченні війська, чи то на виробництві та розробці зброї й інших матеріалів; чи то у волонтерці як основній своїй діяльності; чи то в медицині — все! Думка інших, незалежно від ступеня відповідальності й важливості виконуваних функцій, має враховуватися як дорадчий голос і не більше. Мене, на превеликий жаль, це теж стосується.
Тобто не схвалювати — право кожного, а от впливати зась. Не кажучи про те, що, повторюся, та чи інша риторика містить у підтексті серед іншого ще й прямий розрахунок на наступні вибори, до яких фізично дожити треба. Істерика «ані метра нашої землі!» (яку наразі ніхто й не має наміру віддавати) на тлі масового ухилянтства й мояхатаскрайства звучить сумнівно. Щоби чогось вимагати, маєш щось давати. Не даєш — сиди собі на дивані, вболівай.
Разом із тим ми маємо справу з феноменом, який, мені здається, до кінця не осмислений: українці нарешті об’єдналися якщо не політично, то принаймні ментально. Не забуваючи про «вату», «ждунів» і «болото», виявляється, Україна як така для більшості громадян є цінністю вищою за власну фізичну безпеку, не кажучи про особистий комфорт. Це можна було би вважати цілком природним, якщо забути про довгий шлях до такого єднання. Від референдуму грудня 1991-го через різні вагання й спокуси, через провокації щодо вже згаданих «трьох Україн», через сумнівний вибір лідерів (якщо не персонально, то за мотивацією) до патріотизму як єдиної суспільно прийнятної норми. Так, патріотизм є безумовним досягненням історичного розвитку країни від часу Незалежності. Скажу зараз сумнівну річ: навіть пасивний патріотизм, патріотизм споживацький, зовнішній, який ні до чого практично не зобов’язує, можливо, навіть лицемірний, все одно є досягненням. Він створює те символічне тло, дійсну для всіх коґнітивну картину, яка вже визначає й далі визначатиме наш вибір як цілісної спільноти.
Просто варто повернутися в минуле й згадати дикий спротив окремих людей і груп українському проєкту, тобто: самоусвідомленню, європейському вектору розвитку, відмові від союзу (поглинання) з Росією, відстоюванню державної мови, культурному відродженню — той спротив, безумовно, підживлювався з-за східного кордону, проте мав усередині свою базу прихильників. Сьогодні ці люди частково зникли внаслідок природної ротації поколінь, частково зачаїлися, а частково… поміняли оптику. Це не якийсь там опортунізм, це природна еволюція членів соціуму, які так чи так функціонують у цьому соціумі. Звісно, це сталося не саме по собі, а передусім внаслідок зусиль пасіонаріїв (за браком іншого слова) і частини політиків, не тільки шляхом законодавчих актів або адміністративних заходів, а й щоденної праці інтелектуалів, митців, просвітників, журналістів, культурних бізнесменів тощо.
Не кажу вже про досить надійний маркер культурної й значною мірою політичної орієнтації: нині українська в побуті колись тотально русифікованих великих міст на схід від Збруча сприймається не як екзотика, не виклик середовищу, не свідомий прояв опірності, а як звичайна й навіть престижна поведінка. Якби її просування на рівні держави відбувалося послідовніше й, що вже казати, креативніше, вже зараз ми би мали мовну картину, схожу на якісь там Польщу або Францію, де меншин теж не бракує.
Усе за класикою, «вікно Овертона» — дуже модний політологічний концепт, коли якась ідея спершу здається широким масам абсолютно неприйнятною, а потім шляхом переконання (або маніпуляції, теж трапляється) вікно її сприйняття зсувається вбік від позначки «радикально» до позначки «загальновизнано». В нашому випадку спрацювала не пропаганда, бо пропаганда у вітчизняному виконанні чомусь майже завжди недолуга й контрпродуктивна, а невблаганна логіка процесів, викликаних спільною тяглістю, історичними підвалинами, культурним бекґраундом і — сподіванням на краще, розважніше майбутнє. В останній момент до цього додалося ще одне міркування: категоричне небажання бути навіть віддалено схожими на ті зразки практик, які ми спостерігаємо прямо над головою під час повітряної тривоги, а також на схід від лінії бойового зіткнення й далі аж до Камчатки. «Україна — не Росія» ©.
Ще якихось 6 років тому заклики до спільного економічного, мовного й культурного простору зустрічали схвальний відгук як мінімум в електорального ядра ОПЗЖ, а це, хай там як, цілих 13 %… Зараз читаю глибокодумну констатацію одного колишнього медіа-улюбленця (я теж, грішна людина, його був цінував): «В України залишився тільки один вихід для її збереження — визнання спільного символічного капіталу з Росією та Білоруссю, нейтральний статус і побудова добросусідських стосунків з РФ і РБ зі збереженням політичної незалежності й унікальної ролі “перехрестя світів” — між РФ і Європою». Позавчора ця х…ня ймовірно розглядалася би як одна з цілком легальних, хай маргінальних альтернатив, сьогодні — як дурнуватий анекдот. Поржали і проїхали. Проїхали!
Є ще й інший процес: якщо до 2014 року 67 % мешканців малих міст і сіл — вдумайтеся в цю цифру! — ніколи не виїздили за межі своєї області, тепер багато хто не від хорошого життя має досвід проживання в інших регіонах або безпосередньо в Європі. Вони мають матеріал для порівняння передовсім на побутовому рівні, інколи так краще доходить. Одні бачать на власні очі, що забобони, які вони сповідували впродовж усієї попередньої біографії, не мають нічого спільного з реальністю, інші спостерігають щодення правових демократичних держав, часом помічаючи, що вже наявні досягнення вдома… не такі вже відсталі.
Так формується нова актуальна система цінностей і система лояльності. Патріотизм, як було вище сказано. Хай би чим не закінчилася ця війна, а коректність мислення вимагає тверезих застережень, все одно Україна як антропологічний проєкт, як точка збирання різних етнічних, культурних, релігійних, локальних ідентичностей, від-бу-ла-ся. Зі святом!