Стрибнути вище чи сягнути планки

Суспільство
27 Грудня 2021, 13:47

З 2006 року Всесвітній економічний форум досліджує індекс гендерного розриву за чотирма показниками: економічна участь, розширення прав і можливостей у політиці, рівень освіти, а також доступ до системи охорони здоров’я та тривалість життя. Загалом, порівнюючи з 2020 роком, індекс гендерного розриву не зменшився, а збільшився на 0,6% і зараз становить 68%. Щоб подолати цю нерівність, людству знадобиться 135 років. Україна в рейтингу перебуває на 74 місці зі 156 країн. Найбільший розрив залишається в економічній та політичній сферах (див. «Розрив існує»). У двох інших показниках уже майже досягли паритету.

У нашій історії, за винятком княгині Ольги, не було жодної жінки-правительки. За 30 років незалежності Україна зробила певні кроки на шляху подолання гендерних стереотипів. Але й сьогодні далеко не кожен готовий погодитися, що з рівністю статей у нашій країні все гаразд. У сучасній Україні спостерігаємо дуже чіткий тренд: що вищий орган влади, то менше там жінок (див. «Реальна присутність»).

Одним з аспектів гендерної рівності в Україні є сам факт існування «жіночих» професій. Відомо, що жінки в Україні заробляють у середньому на 24% менше, ніж чоловіки. Такими є дані Державної статистики. Виходить трохи незрозуміло, адже на плечі жінки, окрім оплачуваної роботи, лягає домашня праця, яка вважається «жіночою»: прибирання, готування, догляд за дітьми.

Читайте також: Нобелівка й гендерна рівність

Якраз нерівна оплата праці є однією з найбільш розповсюджених проблем у робочій сфері. Часто чоловікам платять більше, ніж жінкам на аналогічних посадах з аналогічним досвідом та навичками. На керівні посади також нерідко обирають саме чоловіків. Фактично жінку об­межують у можливостях кар’єрного розвитку тільки за її статевою приналежністю.

У 2017 році Кабмін скасував так званий перелік «нежіночих» професій. Це близько 450 посад у різних галузях: будівництві, металургії, транспортній, авіаційній, гірничій сферах тощо, на які раніше жінок не брали. Та це ще не означає, що в Україні зникла дискримінаційна практика чи не лишилося заборонених професій, наприклад, у секторі безпеки й оборони чи професій цивільного характеру.

Якщо ж говорити про військову справу та жінок у ній, то відсоток таких доброволиць із кожним роком військового конфлікту в країні лише зростає. Андріана Сусак, голова «Жіночого ветеранського руху», розповідає: «В армії ще недостатньо зроблено для гендерної рівності, хоча повільні зміни вже є. По-перше, через конституційні перешкоди для жінок ще досі існують заборонені посади. По-друге, сектор безпеки і оборони не сприймає впровадження гендерної інтеграції як складову реформ. Сьогодні громадськість і жінки, які пішли добровільно служити, разом із деякими небайдужими політиками та депутатками вже добилися відкриття нових бойових посад. Гендерна рівність не є наскрізною темою реформ, певною мірою через те, що жінки не ухвалюють рішення на ключових посадах, а чоловіки не залучені до гендерних питань. У гендерній експертизі в Україні дуже мало чоловіків, які відстоюють гендерну рівність».

Гендерна дискримінація та рівність в армії — окреме питання, яке потребує ґрунтовного дослідження та вивчення. Сьогодні відомо, що за сім років бойових дій на сході частка жінок в армії постійно зростає. Відбувається ротація дівчат і жінок на східному кордоні, відкриваються нові місця для дівчат у військових ліцеях. Це лише підтверджує, що українські жінки законодавчо заслуговують на більше прав, ніж мають зараз. Як також зазначила Андріана Сусак, «українська жінка завжди була вольовою, самостійною, незалежно­ю і вільною. Це доведено ще козачками: вони вправно керували цілими хуторами в той час, як козаки воювали. Вже сучасний світ ХХІ століття будує перешкоди для жінки, де нав’язані стереотипи та дискримінація перешкоджають її самовиявленню, зростанню в економічній незалежності. Але саме український дух, дух волі і свободи є характерною рисою українки, і сьогодні українки відстоюють право бути вільними в усіх сферах діяльності».

Якщо зрозуміти, який гендерний розподіл зараз в Україні та де залучені більше жінки, а де чоловіки, стає зрозуміло, що в таких сферах, як політика й економіка, держава залучає не весь свій соціальний ресурс, адже співвідношення жінок до чоловіків в Україні 54% до 46% відповідно. І той факт, що лише 20,8% жінок зараз представлені в парламенті, доводить нерівномірний соціальний розподіл у політичній сфері. В останні роки країна все ж зробила певні кроки для зміни цього дисонансу. Для початку Верховна Рада затвердила гендерне квотування у 2019 році. Це означає, що у кожній п’ятірці партійного виборчого списку обов’язково мають бути жінки — не менше, ніж дві. У квітні 2021 року Верховна Рада ухвалила закон, який запроваджує декретні відпустки для чоловіків. І це відповідає духу євроінтеграції: такі відпустки сьогодні є у 22 із 28 країн Євросоюзу.

Однак ще один важливий крок, який треба зробити, щоб подолати гендерну нерівність в Україні, — це ратифікація Стамбульської конвенції. Цей міжнародний юридичний обов’язковий акт охоплює питання, пов’язані з насильством щодо жінки (покарання та переслідування злочинців, захист та допомога жертвам, запобігання та протидія насильству щодо жінок як соціальне суспільне явище). Сьогодні Конвенцію підписали 46 країн світу та країни Євросоюзу. Водночас ратифікували документ лише понад 30 країн. Україна підписала цей документ ще у 2011 році, проте досі не ратифікувала. До порівняння: уряд Молдови ратифікував конвенцію 15 жовтня цього року, підписали її не так давно, 2017-го.

Читайте також: За гендерну рівність та екологію. Сучасні тренди у роботі НАТО

На думку головної редакторки проєкту «Жінки — це 50% успіху України» Лесі Ганжі, є два фактори, які стають на заваді ухваленню Конвенції: «Перший — страх перед словом «гендер». Нерозуміння відмінностей між поняттями «соціальна стать» і «біологічна стать», посилання на релігійні аргументи в питанні взаємодії статей примітивізує реальну картину світу та не сприяє суспільному порозумінню. Позиція церков породжує наступний аргумент проти ухвалення Стамбульської конвенції — електоральний. Велика частина політичних партій та окремих політиків явно чи кулуарно спирається на вплив дисциплінованого релігійного виборця. Ми всі пам’ятаємо, як Петро Порошенко пообіцяв ухвалення Стамбульської конвенції на Жіночому конгресі, проте потім віддав перевагу слогану «Армія, мова, віра». І це попри те, що в «Європейській солідарності» досить впливові політикині й потужні позиції щодо гендерної рівності. Як наголосив Олександр Корнієнко, голова партії «Слуга народу», вони не педалюватимуть питань, що розколюють суспільство. Другий аргумент: Стамбульська конвенція передбачає створення моніторингових міжнародних органів у сфері домашнього насильства. Очевидно, це невигідно українським силовикам, які не бажають звітувати на рівні Ради Європи, а також не бажають допускати у свою закриту систему європейські моніторингові органи».

Коли ми говоримо про Стамбульську конвенцію, йдеться не лише про жінок. Конвенція містить механізми захисту людини, щодо якої здійснюється насильство. Стамбульська конвенція має допомогти впровадити таку систему, щоб укріпити становище найменш захищених. Ратифікація дозволила б експертам Ради Європи контролювати, як ­Україна виконує взяті на себе зобов’язання, що містяться в документі. Також Україна матиме право вимагати посилення відповідальності для кривдників українських громадянок за кордоном. Це також стосується відповідальності для кривдників-українців, які переховуються за кордоном.

Читайте також: Гендер по-радянськи: навантаження жінки в СРСР звужувало коло обов’язків чоловіка

Чи може гендерна приналежність визначати долю людини? У рівноправному світі — ні. Змінювати ці шаблонні думки варто освітою та просвітою, розвитком інфраструктури, яка б вивільнила жінок із доглядової праці (ясла, дитсадки, патронаж для старих людей, організація дозвілля літніх людей тощо), квотуванням у політиці та владі, бо суспільство змінюють приклади нових соціальних моделей, а більша кількість таких моделей із квотою з’являється набагато швидше. Для прогресу в цьому питанні необхідні комплексні зміни суспільної свідомості: починаючи із садочків і закінчуючи створенням гендерних студій в українських університетах.

«Як на мене, зміна політики — це лише одна половина справи. Головне — як зміниться Україна, якщо вона зуміє підтягнути в економіку такий суттєвий ресурс, як жінки. Адже не секрет, що найголовніше нині у світовій економіці — це боротьба за ресурси. І неефективне залучення в національній економіці такого важливого і потужного ресурсу, як жінки, — 54% населення — це те, що послаблює нашу економіку», — стверджує Леся Ганжа.

Доступ жінок до освіти та до будь-якої омріяної професії повинен дорівнювати тим же правам, що отримує кожна людина з моменту народження. Якщо в державі присутнє якесь незначне порушення цих прав — це вже недосконалість влади та верховенства права. Їх потрібно помічати й боротися з ними, навіть малими кроками. 

читати ще

показати ще