Рік тому німецька еліта почала величезну дискусію про зовнішню політику держави. В урочистій промові президент Йоахім Ґаук сказав, що Німеччину за кордоном сприймають як країну, яка «ухиляється від своїх обов’язків перед міжнародною спільнотою» і використовує власне нацистське минуле як відмовку від участі в «силовій» дипломатії.
Невдовзі після того міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмайєр почав серйозні громадські консультації під назвою «Ревізія-2014». Вони включали зустрічі з німецькими виборцями в 60 муніципалітетах та онлайн-дебати з іноземними експертами. Усім ставили запитання: «Що не так із зовнішньою політикою Німеччини і як її змінювати?». Відповіді (деякі розпливчасті, інші – утопічні) опубліковано в розлогому звіті наприкінці лютого.
«Німеччина має стати міжкультурним арбітром», – було сказано в одній пропозиції. Вона повинна «європеїзувати Росію» і «мультилатеризувати Америку» – в іншій. Мета детального обговорення – подолати прірву між сподіваннями інших країн та скептицизмом у самій ФРН. Коли аналітичний центр «Фонд Кербера» запитав, чи слід Берлін «ширше залучати на міжнародній арені», 37% німців відповіли ствердно, а 60% – заперечно. Еліта сподівалася, що толерантні обговорення поступово переконають громадськість у необхідності розширення дипломатичної діяльності держави.
Але події у світі не дали німцям часу на роздуми. Росія порушила територіальну цілісність України, а заодно й весь правопорядок у Європі. Потім грецькі виборці спричинили поновлення кризи євро, збунтувавшись проти режиму економії, вину за який вони покладають на канцлера Німеччини Анґелу Меркель.
Читайте також: Лідер мимоволі
Під час обох криз ФРН опинилася в центрі сцени, тоді як решта західних держав, зайнята іншими справами, слабка або взагалі відсутня. Роль Британії майже непомітна. Франція загрузла в Африці. Америка, заклопотана проблемами в інших регіонах, сподівається, що ситуацію в Україні залагодить Європа. Як зауважують дипломати, провідна роль Німеччини вимальовується швидше, ніж планувалося.
Це видно з неймовірної витривалості Меркель як дипломата. Не так давно впродовж одного тижня день за днем вона курсувала між Берліном, Києвом, Мюнхеном, Вашингтоном, Оттавою, Мінськом та Брюсселем. У білоруській столиці, як видно з фото, цілу ніч (понад 17 год) вела перемовини з чотирма непростими чоловіками (президентами України, РФ, РБ та Франції).
Результат цього марафону – друга спроба встановити перемир’я в Україні – ніколи не вселяв особливих надій. Проте Меркель вірить, що завжди краще говорити, ніж розпалювати конфлікт. Їй було сім років, коли звели Берлінський мур, про це вона розповідала на Мюнхенській конференції з питань безпеки на початку лютого, позираючи на американських конгресменів, котрі закликали її озброювати Київ. Захід не відреагував на мур ескалацією, але тримався твердої позиції 28 років, аж поки домігся свого: це єдиний шлях до успіху зараз, заявила вона.
Попри свою нову активність, німецька зовнішня політика все ще має особливості, сформовані переважно культурою спокути. Перша з них – наголос на тому, що країні не можна ізолюватися; вона повинна взаємодіяти з урядами й інститутами. До Мінська Меркель потягла за собою французького президента Франсуа Олланда, адже Париж – партнер Берліна в європейському тандемі.
Німеччина охоче вживає дипломатичний жаргон, який створює враження спільності, як-от «Веймарський трикутник» (Польща, Франція та Німеччина) або «Нормандський формат» (Німеччина, Україна, Росія та Франція). У розпал європейської кризи чиновники ФРН обов’язково забезпечують собі підтримку інших членів єврогрупи.
Іще одна ознака німецького стилю – обережне поводження з одним із основних зовнішньополітичних інструментів: збройними силами. Щоправда, Німеччина виконує свої зобов’язання перед НАТО й посилала контингент до Косова та Афганістану, але ці сили виконували головно функції підтримки й намагались уникати військового протистояння. Зараз вона активно допомагає зусиллям Альянсу зі швидшого реагування у Східній Європі. Із допомогою нідерландців цього місяця німці почали створювати «ударні сили», які можна розгорнути за два-три дні. Разом із Польщею та Данією ФРН розширює східний командний центр НАТО у Щецині. Але поза межами північноатлантичної співпраці Німеччина все ще не відступає від свого повоєнного пацифізму. На боротьбу проти «Ісламської держави» вона посилає обладнання, а не солдатів. Посеред української кризи Меркель відмовилася від постачання озброєнь чи від будь-якої військової відповіді. Рішучість цієї відмови багатьом американцям чи британцям нагадує догматизм.
Читайте також: Електоральний «орднунґ»
Порівняно із Британією та Францією – ядерними, глобально орієнтованими державами – Німеччина має невеликий оборонний бюджет (див. «Скромні витрати»). Своїм військовим союзникам її зовнішньополітичні мислителі відповідають, що невизнання конфлікту має сенс для «середньої держави», яка не може перемогти, скажімо, Владіміра Путіна або заплатити за перемогу життями. Тому краще дотримуватись економічних і політичних санкцій.
Хоча стиль та інструменти – це ще не стратегія. А чи має її Німеччина? Звісно, в неї існує список бажань. Одне з них – попереджувати переростання криз у повноцінні війни (Меркель і Штайнмайєр вивчали події липня 1914-го, коли Європа наче під гіпнозом увійшла в тотальний конфлікт).
Друге бажання – моральна чистота. Воно відображає травму, завдану минулим Німеччини, вважає директор Центру Карнеґі – Європа Ян Техау. Але таку чистоту не завжди можна знайти в зовнішній політиці та війні, де супутніх утрат і етичних питань не уникнути.
Третє – захистити міжнародну систему правил. В Україні йдеться про недоторканність кордонів і право держави на самовизначення. А в зоні євро це означає нагадувати державам на кшталт Греції про взяті ними на себе зобов’язання й не погоджуватися на зміни пунктів домовленостей. Четверте – підтримка єдності ЄС, НАТО й Заходу.
Та найпотрібнішою стратегія є тоді, коли усталеному світовому порядкові загрожує небезпека. У цьому сенсі, як вважає член Європейської ради з міжнародних відносин Ґустав Ґрессель, німецькі принципи в найкращому разі зводяться до «порятунку того, що залишилося». У єврозоні ФРН разом з іншими країнами побудувала «мур безпеки» навколо решти спільного валютного ареалу на випадок виходу Греції. Для «відлучення» греків слід мати мужність і готовність зіткнутися з ненавистю. Берлін швидко вчиться одного й другого.
Тим часом Німеччина негласно погодилася з утратою Криму й частини Донбасу. Вона хоче зупинити поширення вогню на решту України та сусідні держави. Але політика «порятунку того, що залишилося», не дотягує до рівня стратегії проти таких ворогів, як Путін, котрий може розцінити її як стимул загарбати й решту.
Надійна стратегія повинна мати повний набір засобів, бо «дипломатія без зброї як музика без інструментів», згідно з висловом Фрідріха Великого. Але доки виборці вимагатимуть етичної чистоти, Німеччині бракуватиме консенсусу, щоб стати впевненим лідером. Союзникам не слід багато від неї чекати найближчим часом.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com