Науковці, які вивчають новітню історію, полюбляють стверджувати, що чим далі від нас та чи інша подія, тим легше нам скласти про неї об’єктивне уявлення. Адже дуже важко оцінювати події, так би мовити, по гарячих слідах, коли ще свіжими є емоції та запал боротьби, а учасники знають лише свою правду.
Маніпулюй і владарюй
Від дня закінчення війни в Європі минуло майже 65 років, але складається враження, що плин часу зовсім не додає ясності в тому, чим же була Друга світова війна. В офіційній пропаганді путінської Росії, а тепер ще й в Україні, замість великої всеєвропейської трагедії змальовують пафосну картину перманентних звитяг «непереможної та легендарної» під мудрим керівництвом партії та «батька народів».
Місце реальних подвигів реальних солдатів заступають фантастичні постаті червоних суперменів, здатних впоратися з «проклятою ордою» ледве не голими руками. Замість реального супротивника витворюють карикатурний образ «потєшних» полків, які невідомо як зуміли заволодіти всією Європою від Ла-Маншу до Волги. На зміну реальній війні з усіма її суперечностями та неоднозначністю приходить шоу, в якому все «зрозуміло», а новітній кремлівський «вождь усього прогресивного людства» знову впевнено розповідає, хто правий, а хто – ні, хто – свій, а хто – ворог народу.
Мета всього цього дійства очевидна: якщо Росія – спадкоємиця «великої перемоги над фашизмом», то будь-який косий погляд чи критичне зауваження в бік кремлівського режиму – це автоматично неповага до країни (СССР – РФ), «що перемогла нацизм», потурання «фашизму» та реваншизму, переписування «славної історії перемог», знущання над пам’яттю загиблих у «Великій Вітчизняній» і подібна єресь.
Спекулюючи на пам’яті про Другу світову війну, московське керівництво забезпечує собі індульгенцію, намагається стати непідсудним, відмежовується від незручних питань щодо радянського минулого та путінського сьогодення. Кремлівська верхівка, всупереч формулі «Ніхто не забутий і ніщо не забуто», намагається викреслити з людської пам’яті знання про відповідальність СРСР за розв’язання Другої світової (в яку він вступив не 22 червня 1941-го, а 17 вересня 1939-го), агресивні плани та загарбницьку політику щодо інших країн Європи, радянські військові злочини та Катинь, зґвалтування та масові вбивства цивільного населення на окупованих територіях, прорахунки й недолугість радянського державного та військового керівництва, яке воювало не вмінням, а числом, закидаючи супротивника гарматним м’ясом.
Імені Святого Георгія
Найяскравішим символом цього псевдопатріотичного угару та маніпуляцій на темі Другої світової війни стала масштабна акція кремлівських піарників «Георгиевская ленточка: Я помню! Я горжусь!», покликана донести путінське бачення минулого до широких верств російського суспільства та країн пострадянського простору. В цьому заході бачимо традиційну для путінської Росії шизофренію з її нав’язливим бажанням поєднати радянську символіку з російською імперською та антибільшовицькою, всупереч елементарному здоровому глузду.
Георгіївська стрічка, що складалася з трьох чорних та двох жовтогарячих смуг, була одним зі знаків ордена Святого Георгія, заснованого в Російській імперії 1769 року. Надавався цей орден лише за конкретні подвиги, здійснені під час війни. У його статуті було записано, що «ні високе походження, ні минулі заслуги, ні отримані в битвах поранення не є підставою для нагородження орденом Святого Георгія за військові подвиги».
Орден мав чотири ступені, найпочеснішим із яких був перший. За весь час існування ордена в Російській імперії перший ступінь було присвоєно лише 25 особам. Цей ступінь мав три знаки: хрест, зірку та орденську стрічку, яку носили через праве плече під мундиром. Другий ступінь також мав зірку і хрест, який носили на шиї на дещо вужчій стрічці. Третій ступінь – малий хрест на стрічці, четвертий – малий хрест у петлиці. Повних Георгіївських кавалерів, тобто тих, хто володів усіма ступенями ордена, за всю його історію було лише четверо.
Окрім цього, у 1807 році «для заохочення хоробрості та мужності» солдатів та унтер-офіцерів було запроваджено відзнаку Військового ордена Георгія – срібний хрест на георгіївській стрічці. Цю почесну відзнаку нижчі чини армії та флоту отримували також тільки за конкретні подвиги «на полі бою, під час оборони фортець і на воді». Попри це, нагороджених відзнакою Військового ордена ніколи не розглядали як кавалерів ордена Святого Георгія, вони лише перебували при ордені, хоча після 1913 року їх і називали георгіївськими кавалерами (після того як відзнаку було офіційно перейменовано на Георгіївський хрест).
Право на носіння георгіївської стрічки як одного з орденських знаків мали лише кавалери ордена та особи, нагороджені відзнакою Військового ордена Георгія. Використання стрічки, що за своїм значенням дорівнювала орденським хресту та зірці, сторонніми особами було справою немислимою і каралося законом.
.jpg)
СТРІЧКА ДЛЯ ОБРАНИХ. У царській Росії стрічка Святого Георгія прирівнювалася до самого ордена
Символ «власівців»
У радянську добу орден Святого Георгія, як і решту орденів Російської імперії, було скасовано. Щоправда, кольори георгіївської стрічки, символіку яких тлумачили як «дим і полум’я», використали під час оформлення так званої гвардійської стрічки, яку вручали зі знаком «Гвардія» гвардійським частинам і кораблям. Чорно-жовтогарячі барви використано також у стрічці ордена Слави, який впроваджено 1943 року, медалях «За перемогу над Німеччиною», «За здобуття Берліна» тощо. Але про жодну «георгіївську стрічку» в СРСР не йшлося.
Разом із тим георгіївськими відзнаками, зокрема й стрічками, поруч із хрестами і зброєю, нагороджували осіб, які воювали в різноманітних російських формуваннях на боці Третього Рейху. Тож георгіївська стрічка навряд чи хоч якось вкладається в контекст відзначення дня перемоги над Німеччиною та закінчення війни в Європі, натомість вона чудово вкладається в «логіку» путінського режиму.
Взагалі носіння будь-яких орденських стрічок особами, які ніколи не воювали і не здійснили в житті нічого героїчного, є елементарною неповагою до ветеранів, ще масштабнішою, ніж та, яку ми спостерігали донедавна, коли радянське, а згодом РФ-івське керівництво ставило на один щабель фронтовиків з енкавеесівськими карателями та особами, котрі «воювали» на 5-му Українському фронті під Ташкентом, нагороджуючи їх однаковими ювілейними медалями. Саме тому справжні фронтовики ніколи не одягали цих повоєнних відзнак, а лише бойові ордени та медалі. Так само й тепер справжні ветерани воліють не одягати георгіївських стрічок, щоб не асоціюватися з п’яними компаніями любителів Путіна і пива, розцяцькованих із ніг до голови кольоровими ганчірками.
Використання елементів нагородної символіки (не кажучи вже про орденські відзнаки) сторонніми особами неприпустиме і не практикується в жодній країні світу, окрім путінської Росії та її симпатиків за кордоном. Утім, «умом Россию не понять», а Кремлю ніхто не указ, навіть здоровий глузд. Інша річ – сучасна Україна. Що хочуть довести її нинішні керівники, які з нагоди 65-ї річниці влаштовували не те що п’ятихвилинку – місячник ненависті, начебто це «німецько-фашистські загарбники» загрожують нині суверенітету та державній незалежності України, а не кремлівські творці стрічкової шизофренії.[1839]
«Розумієте, у нас все продумано, – говорила мені професорка, – ми не можемо допустити, якогось непорозуміння, бо ж приїдуть генерали. З Кабінету Міністрів до нас прийшло розпорядження провести цей захід і ми чітко його виконуємо. Ще місяць тому ви могли розказати про УПА, але зараз інша програма». Професорка назвала доповідь про повстанців прозою, але я все-таки вмовила її подивитися, хоча б свідчення вояків. Вона кілька разів перечитувала текст і таки знайшла прийнятні слова. Викладачка попросила мене їх чітко виділити і окрім них нічого не казати. Після чого, назвала мене мироносицею і ще деякий час пояснювала, як важливо все зробити правильно. Я вислала на електронну скриньку свій матеріал, як було домовлено і отримала чергову інструкцію: головне прохання – не відступайте від цього тексту і нічого не додавайте від себе (підкреслено).
Я готувалася до виступу, за порадою професорки, обдумувала влучні слова, що мали породили б у воїнів бажання пробачити один одному, але незадовго до виступу, мені сказали: «Ви у програму не включені. Ми дамо вам можливість виступити з цією доповіддю вкінці цього року, або у наступному». Ну що ж, резину тягнули довго, а потім, ще й як політики дали обіцянки-цяцянки. Я не могла не відвідати сам захід. До того ж, він відбувся у найкращих традиціях «совка» – виступали свіжоспечені піонери-комсомольці, знову пробували «закалятися сталь», а аудиторія гралася мобільними телефонами.
Як виявилося моє знайомство з радянщиною в інституті тільки почалося, а продовжилось – у Музеї історії Великої Вітчизняної війни, де відбувалася конференція на таку ж тематику. На ній, зокрема, зазначили, що Ющенко переписав історію і т д. Кожна влада інтерпретує факти під себе. За тим, за планом втовкмачує молоді, що без минулого немає майбутнього і сподівається на зміни. Це як закомплексовані батьки, які не змогли реалізуватися у бажаній спеціальності, заставляють своїх дітей зробити це за них. Доповідачі конференції часто зверталися до молоді, яка бачила на задніх лавах глибокі сни про Лєніна, Сталіна, комсомол. Їхні виступи нагадували старе кіно за давно відіграним сценарієм. Доповідачі передали таку ностальгію за СРСР, зробили атмосферу настільки радянською, що вся молодь, яка була, пішла.
На вулиці мене «било» у голову весняне сонце, наскільки могло, і тільки-но я прилягла на лавку під пам’ятником Голодомору, одразу почула: «А ну иди отсюда, это мое место». «А як воно стало вашим?», – запитую. «Дом потерял, а что?». «А Ваші родичі?» – продовжую я. «Родители умерли на войнє, а больше никого у нет!». Чоловік сповідатися, а я згадувала дідуся, як він розповідав, що у майці на морозі 30 градусів будував гідростанцію на Воркуті. Він говорив, що з двоста політв’язнів, тільки половину доїжджали до Сибіру. Інші замерзали по вагонах, вмирали з голоду і їх викидали з потяга, а коли діти плакали від холоду і голоду, то матері їх душили, або вбивали себе.
У дні Другої Світової війни одному були потрібні штани, а іншому – простір, де в них можна ходити. «Ми щохвилини були готові до смерті. Це те ж саме, коли людина хоче мати свою власну хату, – сказав мені той, кого уже давно немає. «Це коли ти довго хотів спробувати червону ікру і тобі байдуже – дістати її у німецькому магазині чи російському», – додав інший вояка. А кохали упівці Україну більше, ніж жінку. Якось я натрапила на лист партизана, який писав дружині з Колими: «Як там наша Україна, чи гріє її сонечко, чи люди живуть добре? Я би так обняв кохану і поцілував її поля, повітря, але не дотягаю».
Сталіну поклонялися мільйони, а ким він є сьогодні. Час хоч і розставляє все на свої місця, але не вчить, люди знову і знову повторюють свої помилки. «Вони стріляли нам у спину», – говорять вояки Червоної Армії. «Ми боролися за Україну», – кажуть вояки УПА. І так уже півстоліття земляки не можуть знайти спільної мови в той час, коли і собака з котом ладить. «Коли у 44-му мене брали на фронт, то сказали, що батька убили повстанці, але я знав, що то зробила банда, яка тоді маскувалася під УПА і вбивала людей. Якось наші підрозділи Червоної Армії зустріли у лісі справжніх партизанів і командир наказав нам пропустити їх» і так добрими ідеями часто маніпулюють і використовують їх на зло людям.
Сьогодні все відбувається настільки швидко, що ми отямлюємося тільки на борту літака і бачимо перед собою червоне, оранжеве, синє небо. Різні пілоти намагаються перелетіти зону турбулентності, але не можуть, а нам так хочеться додому, бо хто знає, яке майбутнє нас чекає у чужому літаку.