Інцидент можна було би вважати дрібною навколоакадемічною сваркою, якби не… Якби не репутація як одного з найвідоміших у світі просвітних майданчиків, американського фонду TED, так і одного з провідних українських вишів, львівського Українського католицького університету. І та, й інша донедавна вважалися бездоганними.
Коротко: Український католицький університет припиняє співпрацю з TED через те, що останній на своєму ресурсі відмовився публікувати виступ історика, аспіранта УКУ і, як це сьогодні часто трапляється, діючого військовослужбовця ЗСУ Максима Осадчука. Ще трохи пояснень для невтаємничених. Серед своїх інших активностей, TED передусім відомий конференціями, виступи на яких далі розповсюджуються у вигляді популярних відеолекцій. Їхня тематика років 40 тому стосувалася передусім технологій, розваг і дизайну, але відтоді розширилася практично на всі галузі людської активності, крім прямої комерції, поточної політики й релігії (офіційне гасло фонду: «Виступи, які дивують, надихають та стимулюють до набуття нових знань»). Згодом компанія почала давати щось на кшталт франшизи різним установам по світі, які проводять конференції під її патронатом в усталеному форматі, одним із таких осередків був УКУ. Так тривало не один рік, я сам колись брав участь у конференції TEDx у Львові й виніс звідти найпозитивніші враження. Аж раптом штаб-квартира висунула претензії до недавнього виступу Максима Осадчука.
З виступом можна познайомитися тут, під ним могли би підписатися мільйони тверезих і свідомих українців, але в американських партнерів з’явилися зауваження щодо таких його фраґментів, прошу читати уважно:
1. «…Pосіяни в якості своєї великої події намагаються привласнити спільну перемогу над німецьким фашизмом, але як і завжди вони крадуть… Тут втім нічого нового, росіяни є росіяни».
2. «Це повне і остаточне звільнення України з задушливих обійм “руского міра”».
3. «…Як ми навчилися під час війни конвертувати нашу любов до своїх і ненависть до окупантів у волонтерський рух…»
Американські цензори трактують ці твердження як провокаційні (inflammatory) і вбачають у них… расистську риторику. Дискусія ведеться на академічних тонах, але з пісні слова не викинеш, расизм. Ти не маєш права узагальнювати, навіть коли йдеться про смертельного ворога, який не приховує свого наміру тебе знищити. Понад те, мова йде про смертельного ворога цілого людства, включно з американцями, бо саме їм він відкритим текстом обіцяє загибель у ядерній пожежі, а ті, кого ця загроза стосується насамперед (гаразд, у другу чергу), розводять політес. Тримачів знаменитого інтелектуального бренду можна спробувати зрозуміти: їм хотілося би думати, що це не їхня війна, й якщо вони намагаються собі забезпечити такий душевний комфорт, це означає передусім трагічну інтелектуальну неспроможність, і то лише окремий випадок «сліпої плями», на яку страждає колективний Захід.
Расизм — це визнання неповноцінною певної спільноти за ознакою кольору шкіри, форми очей або носа, здатності / нездатності перетравлювати лактозу, тобто за біологічними факторами, які не залежать від об’єкта дискримінації. Прояви такого підходу в порядному товаристві вважаються ганебними й неприйнятними, оскільки заперечують свободу волі й суверенність кожної окремої людської душі. Коли ж ідеться про ідентичність, розмова стає цікавішою. Немає сенсу заперечувати, що належність до певної ідентичності часом означає автоматичне або майже автоматичне заперечення інших ідентичностей. Скажімо, болгари в Болгарії не визнають наявність македонців як таких, ті для них — зіпсовані болгари (я не розбираю питання по суті, просто констатую достовірний факт). Бути нині росіянином, тобто належати до величезного колективу людей, об’єднаних мовою, культурою, соціальними практиками, побутовими звичками тощо, означає не визнати або не помічати інші ідентичності як у себе вдома, так і по периметру країни.
За часів власне Російської імперії сумнівне право вважатися «інородцями» визнавалося хоча б за підданими неслов’янського походження, що в різні часи потрапили під п’яту, поляки виносилися за дужки, а малороси з білорусами підлягали поступовій асиміляції шляхом придушення їхніх культурних проявів. Нинішній підданий, з дозволу сказати, «федерації» підсвідомо або свідомо переконаний, що етнокультурне різноманіття на всій території його колишньої держави — прикре історичне непорозуміння або ж результат недопрацювання, як варіант, наслідок підступів зловмисних геополітичних конкурентів. Повторюю, це не прояв злої волі кожного окремого росіянина, всього лише успадкована культурна прошивка. Ті нечисленні критично налаштовані члени спільноти, яким розум і сумління підказують відчувати інакше, піддаються санкціям: їх проголошують міськими божевільними (Валєрія Новодворская) або фізично прибирають (Боріс Нємцов). Західні еліти цим не надто переймаються, хоча саме це мало би бути зафіксовано й засуджено хоча б як прояви інституційно закріпленої дискримінації. Утім, кажуть, звертати на це увагу неполіткоректно.
Френсіс Фукуяма пророкував, що війни ХХІ століття будуть війнами за ідентичність, і в цьому випадку його прогноз уже справджується. На прикладі окремих красномовних кейсів ми спостерігаємо, що частина креативно-інтелектуального бомонду «першого світу» подивитися в очі цій реальності не готова. Водночас це означає, що наша власна правда, невблаганна й часом нестерпна для середнього мешканця планети рожевих поні, важко знаходить свій шлях до свідомості освічених класів навіть тих країн, громадська думка яких, здавалося б, цілком на нашому боці.
Репресивна ідентичність — не вирок. Вона цілком піддається лікуванню, подекуди зсередини, часто ззовні. Найкрасномовніший приклад — німці, які в масі своїй підтримували владу нацистів буквально до останніх днів. А далі впродовж життя одного покоління вони (точніше, частина їх) так, болісно, так, насилу, але переосмислили свій спадок, фактично перезібрали свою свідомість і стали однією з найуспішніших націй світу й ще спромоглися згодом більш-менш успішно асимілювати другу частину, над якою робили ментальні експерименти протилежного змісту. Проте для того, щоби цей успіх, а то був хрестоматійний успіх, стався, потрібна була не лише зовнішня сила у вигляді окупаційної армії, а й колективна солідарна впевненість союзників у тому, що з цим континґентом треба щось робити, іншими словами, інтелектуальна відвага. Ось такої відваги нинішні західні еліти не демонструють.
Що ж стосується українського расизму (нацизму, націоналізму), ця пісня не нова. Байки про підступних агресивних мазепинців, потім петлюрівців, потім бандерівців вироблялися в промислових масштабах як для внутрішнього, так і для зовнішнього вжитку. Імперським спецслужбам разом із органами пропаганди різних ітерацій вдалося впровадити цей міф у свідомість, зокрема, тих-таки західних інтелектуалів, він і досі значною мірою визначає сприйняття ззовні російсько-української війни. Мовляв, росіяни, звісно, агресори, але ж і українці, якщо уважніше придивитися, не святі. Саме цей підтекст проглядає крізь, на перший погляд, суто кабінетний конфлікт між TED та УКУ.
Завдання осмислення природи росіян як спільноти є одним із найнагальніших на порядку денному вільного світу. Це не означає, що дорослі дяді й тьоті мають виправляти схиблені мізки скрізь на планеті, так питання, Богу дякувати, не стоїть, навіть якби, припустімо, нам цього дуже хотілося. Мова йде лише про усвідомлення екзистенційної загрози людству в комбінації з ядерним арсеналом, який дорослі дяді й тьоті свого часу дозволили нашому ворогу залишити в себе, хоча могли вчинити інакше. Тож усвідомити це означає полегшити ухвалення рішень, які допомогли би приборкати небезпеку, причому здебільшого не своїми руками. Не усвідомити — ховати голову в пісок, така поведінка притаманна не поні, а зовсім іншому біологічному видові.