Експерти вважають Арабську весну «вправами в іронії», які найповніше проявили себе у випадку єгипетських повстань.
На перший погляд події Арабської весни здавалися повторенням 1989 року в Європі, однак, на відміну від пострадянської демократизації країн Центральної та Східної Європи, ці події не призвели до жодних якісних змін.
У зв’язку із цим, приклад Єгипту видається експертам більш цікавим. На їх думку, саме єгипетські протести є найбільш амбівалентним прикладом повстань Арабської весни. З одного боку, вони дійсно викликали певні позитивні зміни: колишнього президента Хосні Мубарака було позбавлено влади, а у 2012 в країні пройшли вибори, що їх виграв наступний президент – Мухаммед Мурсі (Mohamed Morsi). Проте, все це не означає, що єгипетський військовий режим було усунуто.
Протягом останніх місяців правління Мурсі військові не вели активної політичної діяльності, однак, це ще не значить, що вони перестали бути основною формотворчою силою єгипетської політики.
Stratfor виводить коріння сучасної єгипетської держави із політичного перевороту 1952 року, здійсненого Ґамалем Абдель Насером (Gamal Abdel Nasser) – політиком, що був відданий справі модернізації Єгипту і вважав армію її єдиним реальним інструментом.
Під час Арабської весни наступники Насера використали народні протести аби витіснити президента Мурабака, після чого зникли з політичної арени. Проте, сам Мурсі ніколи реально не контролював уряд держави, частково через свою політичну слабкість, частково – через те, що вплив армії завжди мав місце.
Учасники сучасних демонстрацій, які вже називають "Арабським літом", за припущенням фахівців, більше переймаються отриманням їжі та роботи, аніж встановленням ліберальних принципів у своїй країні. Загальний неспокій в Єгипті, на думку експертів, вигідний для військових лідерів: поки люди протестують, останні намагаються отримати з цього політичний зиск, наприклад – усунути Мурсі. Творці військового режиму не переймаються тим, якого світогляду дотримуватиметься наступний голова держави – вони зацікавлені у створенні хаосу.
«Іронія єгипетської Арабської весни полягає у тому, що вона народила нових гравців, але не змінила ані режиму, ані фундаментальної архітектури єгипетської політики», – такий висновок публікує Stratfor.