Згідно зі Світовим дослідженням цінностей (World Values Survey, WVS), в українському суспільстві стабільно домінують так звані цінності виживання, зосереджені навколо фізичної та економічної безпеки. Відколи 1996 року Україна долучилася до проєкту, це стало приводом для нашого постійного самобичування, адже у розвинених країнах світу вже давно домінують постматеріалістичні цінності — самореалізація, права людини, свобода тощо. Але наше становище аж ніяк не аномальне, оскільки перехід до постматеріалістичних цінностей можливий лише тоді, коли проблеми виживання вирішені. Принаймні так вважає американський соціолог Рональд Інґлегарт, провідний теоретик WVS. Українцям нема від чого відштовхнутися, щоб здійснити ціннісний стрибок: багато з того, що становить фундамент поступу держав, у нас із огляду на різні обставини й досі відсутнє. Тому певний парадокс полягає в тому, що до суспільства постматеріалістичних цінностей, яке тяжіє до ліберальної демократії, ми можемо прийти лише через втілення консервативної стратегії розвитку. Формування такої стратегії — завдання передусім для мислячого прошарку суспільства, який має сформувати певну візію, запропонувавши її широкому загалу та політичному класу.
Читайте також: Консерватизм: зберігати чи змінювати?
Перше питання, на яке слід знайти відповідь, стосується того, яким має бути оптимальний режим функціонування держави. Цілком очевидно, що соціалістична модель тотального патерналізму неефективна. Але й ліберальна модель держави — нічного сторожа, котра відповідає лише за безпеку громадян і дотримання законності, не відповідає завданням, котрі стоять перед Україною. Найяскравіше це виявляється у царині економіки. Вільний ринок безсумнівно потрібен, але він функціонує належним чином лише у відповідній екосистемі, котру створює держава. Інакше цю екосистему створюють олігархи, котрі привласнюють ринок собі. Власне, так в Україні й сталося — і саме в цьому корінь таких проблем, як нечисленний та порівняно слабкий середній клас, вузький прошарок дрібних та середніх власників і таке інше. До того ж для економічного прориву потрібні не лише «лавочники», але й «національні чемпіони», а виростити останніх без належної державної політики неможливо (див. Тиждень № 30/2021). Дирижизм, протекціонізм — ці слова у ліберальному словнику мають майже непристойні конотації. Проте саме таким шляхом у різний час ішли країни, на які прийнято взоруватися. Приміром, у США промислові атланти розправили плечі завдяки століттю дозованого, але вкрай ефективного протекціонізму. І цей підхід аж ніяк не можна назвати архаїчним: приміром, протекціоністські заходи передбачає і Національна промислова стратегія Німеччини до 2030 року. Лібертаріанський фундаменталізм може слугувати джерелом підприємницького натхнення, проте аж ніяк не основою національної економічної стратегії. Як казав експрем’єр Канади Стівен Гарпер, ринок — це не моральна цінність, а лише інструмент вирішення певних проблем. І це одна з призабутих консервативних істин.
Читайте також: Британський консерватизм: історія успіху
Те, що для формування будь-яких стратегій сама держава має бути функціональною, не потребує пояснень. Про необхідність стабільних, налагоджених інститутів, захищених від ручного управління та корупції, сьогодні говорять достатньо — це питання в усіх на слуху. Але ніхто, окрім консерваторів, нині не ставить собі питання, хто саме має стояти біля державного керма. Це питання якості людського капіталу, а саме здатності суспільства виробляти еліти. Про це навряд чи можна прочитати у брошурках із розбудови демократії, але це має колосальне значення. Ми вже мали нагоду пересвідчитись у тому, що демократична змінюваність влади дуже потрібна, але також і в тому, що сама лише змінюваність влади не забезпечує якісного управління. Так, Рональд Рейган — це актор, який став президентом. Але перш ніж потрапити до Овального кабінету, він 16 років займався виключно політикою. Джо Байден прийшов у Білий дім після 50 років політичної кар’єри, у бундесканцлерки Ангели Меркель цей шлях зайняв півтора десятиліття, у Бориса Джонсона — 18 років. Питання, звісно, не у часі, а в тому, що політичні лідери передових країн проходять школу істеблішменту. Йдеться, знов-таки, про екосистему, сформовану освітніми закладами, партійними машинами, держструктурами та різноманітними неформальними середовищами. У нас же цю екосистему нині створюють олігархічні структури, котрі виховують лояльних суб’єктів, аби інфільтрувати ними політичний клас. Який, своєю чергою, формується майже випадковим чином із поправкою на персональну платоспроможність.
Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти
Крім того, оздоровлення потребує сам український соціум. «Немає такої речі, як суспільство, а є лише індивіди — чоловіки та жінки, а також родини», — коли Маргарет Тетчер виголошувала цю знамениту сентенцію, вона йшла врозріз із засадами торизму. Проте Тетчер могла собі дозволити такий лібертаріанський епатаж. Бо британське суспільство 1980-х становило приклад зрілого, сформованого соціуму. Навіть Консервативна партія, до котрої належала Тетчер, мала 300-річну історію. Натомість українці — це постколоніальне, посттоталітарне, постгеноцидне суспільство, над яким протягом 70 років ставили абсолютно безглузді й жорстокі експерименти. Не кажучи вже про те, що перше десятиліття незалежності припало на гостру соціально-економічну кризу, наслідки котрої нами й досі не усвідомлені. Тому основу національної гранд-стратегії має становити реститутивний консерватизм — заходи, спрямовані на повернення до нормальності. Сформована національна ідентичність, розвинені навички солідарності, ефективна делюмпенізація, сильний інститут родини та активні місцеві громади — саме на такому фундаменті постають зрілі демократії, на які прийнято взоруватись. Поставити все з ніг на голову не вийде: хай якою потужною є грантова підтримка наших неурядових організацій, вони ніколи не зможуть підмінити собою органічну єдність здорового соціуму.
Не менш складні завдання постають і в культурній площині. Хай які серйозні проблеми породжує на Заході мультикультуралізм, вони непорівнювані з загрозами, з якими зіткнулася Україна. Якщо західні суспільства постали перед необхідністю інтегрувати потоки мігрантів, то Україні ще слід інтегрувати власних громадян.
Читайте також: Ідеологія творення
Пандемія COVID-19 показала, що культурна сфера найменше постраждала там, де могла розраховувати на підтримку держави (див. Тиждень № 31/2021). Те, що «невидима рука ринку» не врятувала культурні індустрії, стало для лібералів-догматиків неабиякою несподіванкою. Але так само «рука ринку» не врятує українську культуру, котра ще й перебуває під шаленим пресингом з боку «русского мира» в усіх його проявах. Тому без дієвої підтримки з боку держави, зокрема через культурні інституції та створення умов для розвитку українського культурно орієнтованого бізнесу, про деколонізацію годі говорити. Достатньо пригадати, що нещодавній бум українського кіно стався завдяки вливанню бюджетних коштів у галузь. Якщо 2011 року на екрани вийшов лише один (!) український фільм, то 2017 року — вже 47. Те саме стосується й решти індустрій, не кажучи про фундаментальну науку та інші галузі, що апріорі не можуть бути комерційно орієнтованими. Ринкова конкуренція потрібна і корисна, проте вона має свій ліміт ефективності — і це черговий консервативний трюїзм, що сьогодні звучить мало не скандально. Але іншого шляху до культурного відродження нема.
Тому в наших умовах консерватизм — це стратегія здорового глузду, а не спроба реалізувати в Україні якусь абстрактну теорію, засновану на екзотичних уявленнях про світ. Політична філософія консерватизму взагалі далека від утопізму й орієнтована на те, аби забезпечити життєздатність конкретного суспільства у конкретних історичних умовах. Всупереч популярним стереотипам, консерватори впродовж європейської історії найчастіше виступали кризовими менеджерами, проводячи реанімаційні заходи у періоди найгостріших криз. І саме таке бачення завдань найбільше пасує актуальній українській ситуації. Звичайно, існують різні варіанти умовної нормальності. Наприклад, чимало пострадянських країн — Білорусь, Казахстан, Туркменістан, зрештою, Росія — є прикладами того, що західна модель — далеко не єдиний спосіб існування. Але не слід пояснювати, що тоді від сподівань здобути «Європу в Україні» доведеться відмовитись. Якщо ж наші європейські прагнення ще актуальні, то доведеться визнати, що шлях до їх реалізації пролягає саме через консервативну реанімацію України.