Якось я прочитала про одне дослідження, яке зробила група європейських соціологів. Вони ставили людям у різних країнах Європи одне запитання-розповідь. Звучало воно приблизно так: ви їдете в авто вашого близького друга. Швидкість руху – 61 км/год за обмеження 60 км/год. При цьому під колеса автівки потрапляє п’яний пішохід. Ви маєте дати свідчення в суді. Якщо приховаєте факт перевищення швидкості, то ваш товариш невинен. Якщо скажете правду, саме його визнають винуватцем ДТП. Як, на вашу думку, розподілилися відповіді? Громадяни більшості південних країн Європи однозначно захистили б товаришів, пріоритетом для мешканців північних країн були закон і правда.
І далі соціологи виявили цікаву залежність: що вищий відсоток тих, хто захищав товариша, то бідніша країна. І навпаки, що більше громадян, які казали правду, то значнішими є статки держави.
Коли говорять про те, чим українці подібні до європейців, називають чимало рис. Це і високий рівень індивідуалізму, і соціальна активність, і певне тяжіння до буржуазності, і гендерна толерантність. Усе це притаманне українцям, рівно як і європейцям. Натомість є одна відмінна риса, яку активно культивують в Україні, принаймні політики. Це те, що свого часу описав Григорій Сковорода, назвавши філософією серця, – етичний, а не логічний підхід, емоції замість холодного розрахунку.
В Україні такого дослідження не проводили, але чи є сумніви, що наші співвітчизники більше дбали б про товариша, ніж про закон? Взагалі емоційне сприйняття реальності стало вже для нас нормою. Під час будь-яких виборів політики закликають нас «відчути» їх, довіритися серцю, емоціям, але ніяк не думати головою. Причому роблять це всі – і ті, в кого ці ж серця на партійних знаменах, і їхні супротивники. Адже ніхто не закликає аналізувати програми, вимірювати рівень та якість їхнього виконання, ретельно відстежувати списки політичних партій і просто в суперечливих ситуаціях апелювати до закону.
Ніхто не хоче говорити неприємних речей – про реальний стан в економіці, про те, що останнім часом країна жила в борг, і за таких обставин не можна піднімати зарплати і пенсії, бо це просто неможливо. Ніхто не хоче сказати: давайте боротися програмами, а не пустослівними звинуваченнями, давайте конкурувати економічними підходами та реальними справами, а не лайкою в телешоу. Ніхто не хоче відмовитися від такої зручної тактики купувати виборців. Адже обіцянки швидкого солодкого майбутнього – це також хабар. Бо, знову-таки, ніхто не ризикує вийти і сказати чесно: зміни роблять не лише політики, їх роблять люди. Хоча б тоді, коли починають чесно платити податки і не давати хабарів.
Візьмімо останні виборчі перегони. Як сказав мій колега Сергій Рахманін, це не був світоглядний вибір, ішлося не про ідеологічний чи геополітичний вибір. Українці робили радше етичний вибір за принципом «подобається – не подобається», «сприймаю – не сприймаю».
Сприймали по-різному, вкотре продемонструвавши, що країна розколота. Але є одна річ, що об’єднає Схід і Захід країни, – це прагнення до європейського вибору, європейських стандартів життя. У зв’язку з цим, якщо ми вже так уболіваємо за європейські перспективи власної країни, варто починати думати раціонально і логічно, а не апелювати до «унікальної філософії серця».
Слід мати на увазі, що такий емоційний підхід до справ якраз дуже притаманний нашому східному сусідові. Там модно говорити про «загадочную русскую душу», для якої «закон не писан». Там усе ірраціонально, так би мовити, за покликом душі. Європа інша, вона зрозуміла й конкретна і насправді зовсім не загадкова. ЄС – це зона раціонального мислення. І якщо ми справді хочемо стати частиною Європи не лише географічно, то треба починати вчитися такого способу мислення