Говорячи про культуру, часто звертають увагу на брак і нестабільність її фінансування впродовж усіх 25 років української незалежності. Та чи справді в цьому основна проблема? Експертна платформа «Культура 2025», поставивши собі таке запитання, дійшла висновку: ні. Річ радше в тому, що держава інвестує кошти здебільшого у стримування, а не в розвиток культурної сфери.
Реформа: куди й навіщо?
Від завершення Євромайдану й донині основною риторичною фігурою українського політикуму є здійснення реформ. Суспільство сприймає і підтримує такий підхід, воно прагне змін, міряє якість роботи політиків та урядовців реформістським запалом і вимагає усунення нездатних пропонувати й утілювати інновації. Політичний клас нині як ніколи чутливий до вимог суспільства, принаймні на рівні слів, тож охоче підтримує консенсус щодо необхідності й невідкладності реформ.
Однак, попри всю лихоманку перетворень, «невидимим слоном у кімнаті» залишається питання, куди й заради чого прагнемо реформуватися. Звісно ж, перетворення можна провести в різних напрямках: до командно-адміністративного способу виробництва або до консервативного суспільного порядку, до ліберальнішого суспільства або до держави загального добробуту — все це буде реформуванням. Тому нині важливо визначитися, куди йдемо і що мусимо подолати на шляху.
Читайте також: Гурт «Гуляйгород»: «Багатоголосний український народний спів завжди був річчю елітарною»
Питання стратегії незримою тінню лягло на всі сподівання суспільства й рішення політикуму. Яким хочемо бачити світ за 10, 20 років — принаймні в межах держави Україна — і що слід зробити, щоб цього досягнути? Про які реформи йдеться і яким коштом: суспільним, особистим? Зрештою, кожне нововведення означає, що хтось здобуває, а хтось губить (навіть якщо втратою є корупційний каркас, котрий, за словами Ярослава Грицака, нині тримає вкупі українське суспільство). Щось стане легшим, а щось важчим.
Такий виклик стоїть і перед культурою. Яким має бути цей сектор за п’ять або десять років? Де саме ключові проблеми й бар’єри? Де можливості? І чи культура взагалі сектор? Як дістатися туди, де ми хотіли б бути в середньостроковій і тривалій перспективі? Уперше ці питання експертне середовище виразно артикулювало ще на початку 2014 року. Тоді — разом із Міністерством культури України. Усі гостро усвідомлювали потребу глибоких змін, але яких саме, в якому керунку й заради чого?
На той час ані культурне середовище, ані державний апарат не виявилися готовими на це відповісти. Усі попередні роки були позначені песимізмом і зневірою в здатності культурної спільноти щось змінити на краще, відтак жодного «домашнього завдання» не було виконано. У момент «вікна можливостей» ми опинилися без аналітичного підґрунтя для дій, без жодного артикульованого, продискутованого бачення майбутнього й більш-менш адекватного нашій візії плану дій. Усе належало робити мало не з нуля.
Залучити всіх
Звідти й виросла ініціатива «Культура 2025», яка стала спробою об’єднати в одному спільному процесі стратегування та державні служби й експертизу, яка в культурі великою мірою належить до недержавного сектору. Щоб зібрати якомога більше експертних голосів, було проведено вісім обговорень в обласних центрах (від Запоріжжя до Чернівців) і десять секторальних робочих зустрічей. Спеціалісти із царини літератури, бібліотечної та музейної справи, візуального мистецтва, музики тощо дискутували про те, в чому основні проблеми культури і як їх вирішувати. Весь процес об’єднав близько 600 фахівців із різних регіонів України.
Чому це важливо? Бо в країні надзвичайно гостро стоїть проблема суспільної довіри: українці не довіряють формальним інститутам і правилам, виробленим без їхньої безпосередньої участі. Наша довіра до формальних установ і правил часто базується на прихильності персональній: ми довіряємо інститутові головно через те, що впевнені в конкретній людині. Саме тому в Україні таке значення має особистість. Темною стороною такого стану суспільства є хронічний вождизм у політичних партіях. А ще — випадки, коли «не та» особа на «не тій» посаді стає причиною руйнування довіри до всього інституту. Утім, є і добра новина: із появою «тієї» людини довіра до установи може відродитися. Хоча це хисткий і непевний стан справ, на якому дуже важко вибудувати щось солідне й тривале.
Як у такому разі формувати нові інститути, стратегії, виробляти закони? Відповіддю на це може бути максимальна інклюзивність самих процесів пошуку нових рішень. Напрацьовувати в такому разі підходи краще спільно. Але це надзвичайно складний, тривалий і громіздкий процес, який вимагає терпіння й суттєвого залучення — інтелектуального, часового — всіх зацікавлених. Ми ще не вміємо добре робити це, ще не розуміємо потреби зусиль кожного. Утім, здається, немає іншого виходу, окрім учитися, навіть ціною болючих помилок. Отже, процес стратегування, модерований «Культурою 2025», є саме таким — спрямованим на залучення й дослухання до різних голосів. Це вдається з перемінним успіхом. Але іншого доброго способу наразі просто немає.
Культура державна й незалежна
Зі зміною уряду наприкінці 2014 року «Культура 2025» продовжила роботу вже як незалежна волонтерська ініціатива. А міністерство поновило діяльність у звичному з радянських часів режимі. Чому? Схоже, ситуація висвітлила те, про що вже досить чітко говорять експерти з питань культури, незалежно від їхнього інституційного — бюджетного чи небюджетного — статусу. В Україні є два паралельні культурні процеси: один — у бюджетній сфері, другий — у позадержавному секторі. Між ними — пустеля недовіри та взаємних підозр. І саме над подоланням такого стану речей слід працювати найближчими роками. Це навіть не питання політичної волі, бажання чи фахового бачення: недержавний сектор культури є нині настільки вагомим гравцем, а державний часто виявляється настільки безсилим, що іншого шляху просто не видно. Лікувати рани взаємного відторгнення доведеться просто відповідно до перебігу подій: державний сектор може розвиватися лише підсилений ідеями, вміннями, кадрами з недержавного, а недержавний — гостро потребує сталості й слабкої, але все ж таки інфраструктури державного сектору.
Читайте також: Джазовий міст між Нью-Йорком та Києвом
Насамперед важливо зрозуміти місію культури, якою вона є з погляду суспільства. Це база й основа. Чому соціум повинен інвестувати свої доволі обмежені нині ресурси в культуру? У чому цінність культури для нього загалом? Це питання впродовж п’яти згаданих сесій обговорювало понад 30 експертів. У результаті сформувалася така пропозиція місії: культура дає суспільству змогу осмислювати власний досвід, уявляти і планувати своє майбутнє в мінливому світі. І таким чином суспільство стає більш зрілим та відповідальним.
Наприклад, візьмімо один із найвидатніших українських фільмів останніх десятиліть — «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Він допомагає задуматися про стан суспільства, його болі та поразки, про індивідуальні прагнення й травми, спонукає розпочати дискусію і тим самим створює нагоду осмислити колективний досвід. Наступним кроком мала б стати спроможність приймати рішення і змінювати ситуацію на краще. Або, наприклад, згадаймо роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Чим він є з позиції суспільного розвитку? Саме можливістю осмислити приховану, заборонену історію України й особисті історії українців, а також те, як давні драми формують — або й отруюють — наше сьогодення. Звичайно, ані роман, ані фільм не є способом вирішити всі суспільні проблеми, але це безперечний спосіб поставити їх на порядок денний і спрямувати інтелектуальні зусилля на вирішення. Під цим кутом зору культура є чимось куди більшим, ніж засіб декорування реальності. Й ігнорувати культурний потенціал задля суспільного розвитку сьогодні неприпустиме марнотратство.
При цьому надзвичайно важливо — і надзвичайно складно з огляду на нашу історію — не скотитись у вульгарне й абсолютно неефективне нині індоктринування мас через культуру. Немає сенсу дозволяти «правильне» мистецтво й боротися з «неправильним», визначати готові межі добра і зла, насаджувати якийсь окремий наратив, стиль, підхід, бачення минулого. Це є непродуктивним і небезпечним, бо антагонізує суспільство. Згадаймо, що українці відповідають токсичною недовірою на встановлені для них силою політичної сваволі правила й рамки. Значно продуктивніше стимулювати самостійність мислення і свободу творчості, водночас постійно тримаючи на порядку денному питання особистої та суспільної відповідальності, через дискусії, публікації, мистецькі проекти, дослідження, університетські курси. Форм безліч.
Майбутнє культури та культура майбутнього
Із запропонованої експертами місії культури випливає і бачення культури України через 10 років. Ця візійна рамка є пунктом відліку, відштовхуючись від якого на платформі «Культура 2025» сформовано дальші стратегічні пріоритети й цілі. Ще однією такою точкою відліку є напрацьовані «дерева» проблем і рішень під час регіональних та секторальних експертних дискусій. Отже, якою мала б бути царина культури в Україні 2025 року? Ми уявляємо її так: у 2025 році суспільство не обмежується сприйняттям культури виключно як сфери декоративного й розважального; натомість вона виносить на порядок денний ключові суспільні питання: що і як робити задля стійкості розвитку та якісного функціонування суспільства, а також для повноти життя й особистісного розвитку його членів.
Читайте також: ONUKA: «Мистецтво має лікувати»
Куди ми хотіли б дістатися за 10 років, це можна описати різними способами. Наприклад, культура стає сферою і способом вироблення суспільних компетенцій. Зокрема, критичного й системного мислення, емпатії, вміння творчо вирішувати завдання, розуміти інші культурні контексти тощо. А ще вона постає як середовище, котре дає змогу вчитися, пізнавати нове. Вона включає самоосвіту, неформальну освіту, навчання протягом життя. Таким чином створюється більше можливостей самореалізації для членів суспільства у навколишньому світі, який стрімко змінюється.
Фактично на всіх візійних сесіях експерти говорили про те, що культура незамінна для творчого розвитку людини. А це допомагає особистостям бути більш адаптивними, самозарадними в мінливому світі. Ми не знаємо, які обсяг і тип інформації будуть нормою для людей років за 20, які перед ними стоятимуть виклики і з якими проблемами їм доведеться зіткнутися. Тому безглуздо покладатися на старі норми, треба стимулювати винахідливість людей і гнучкість інститутів. Культура в цьому неперевершена: саме вона допомагає розвиватися вашій уяві, дисциплінує, формує системність і критичність мислення. Для цього останнього, мабуть, немає кращого способу, ніж читання, а це вже точно царина культури.
Так само культура критично важлива для послаблення взаємної стигматизації та недовіри серед мешканців різних регіонів України. Спільна участь у мистецьких подіях не тільки робить людей більш товариськими — вона у принципі допомагає побачити і сприйняти того, хто відрізняється, переконатися, що інший не такий уже й інакший. Корисною є і просто більша мобільність, можливість подорожувати Україною. Культурний туризм тут дуже й дуже ефективний. Усе це мало б сприяти більшій єдності наших співгромадян, їхній спроможності долати історичні виклики, які саме стоять перед країною та суспільством. Це звучить дещо патетично, але, по-перше, культура завжди має в собі трохи пафосу й самоіронії, а по-друге, при такому масштабі викликів, як нині, дещиця патетики не завадить. Важливо не дати їй виродитися в офіціоз.
Окрім того, ми пропонуємо бачити культуру як прояв м’якої сили, спосіб присутності України у світі задля зменшення зовнішніх загроз і примноження продуктивних партнерств. Культура здатна допомогти українцям у різних культурних контекстах зрозуміти іншого, продуктивно комунікувати з ним, спільно створювати цінність. Що це все означає в повсякденних термінах? Кожному з нас значно легше осмислити підходи, уявлення, поведінку французів, китайців чи іранців, якщо ми трохи знаємо їхню культуру. Ми менше стигматизуємо чужинців, якщо бачили їхні фільми, читали їхні книжки, бачили їхню архітектуру. Це послаблює наш страх і підштовхує до інноваційних рішень. Ми повинні вчитися розуміти зовнішній світ і співпрацювати з ним. А для цього — читати, дивитися кіно, слухати музику, надихатися.
Яскравим прикладом здатності творити культуру, насичуючись власною традицією і будучи відкритим до інших, є гурт «ДахаБраха» — щемливо автентичний і водночас переконливо глобальний. Той випадок, коли бачимо спроможність думати (шукати, відчувати) глобально, а діяти локально. Так само й розуміння чужих культур дасть українцям змогу почуватися впевнено на світовій арені — і в комунікації країни зі світом, і в межах просто приватного життя. Подорож — це коли ми не боїмося загроз зовнішнього світу й готові сприйняти нові враження та досвіди. Нам не страшно, нам цікаво, ми здолали свою болісну провінційність і на рівних пізнаємо світ. І культура в цьому прекрасний помічник. Це справді м’яка сила.
Що і як змінювати?
Це лише частина описів майбутнього української культури, запропонованих експертами. Але вона показує орієнтовний напрямок руху: діяти в інтересах розвитку суспільства, робити наголос на освітньому потенціалі, стимулювати свободу творчості й незалежність мислення, долати стигматизацію та взаємні страхи.
Читайте також: «Брати Гадюкіни»: «Хочеться, щоб музично-енергетичні вибухи прийшли на зміну тротиловим»
Чи готова нині до цього всього державна машина України? На жаль, абсолютно ні. Вітчизняний держапарат виростає корінням із пізнього сталінського періоду. Це не спадкоємець УНР, ЗУНР чи Гуляйполя. Державні інститути, з якими українське суспільство живе досі, сформовано для тоталітарного суспільства на основі автократичних традицій Російської імперії. Суспільство тут лише руки, підпорядковані вищим органам мислення й волі. У радянські часи — Комуністичній партії. Причому руки зв’язані, суворо контрольовані під час будь-якої дії.
Та й загалом наші державні інститути досі виходять із презумпції винуватості: кожен, із ким вони взаємодіють, має довести свою невинуватість, а доти не заслуговує на довіру й повагу. Анонімної поваги взагалі не існує як чинника всередині держсектору. Так, є персональна повага, але на неї треба заслужити. Звідси болючість спілкування громадян із більшістю державних чи й просто бюджетних інституцій. Це дзеркальна ситуація: суспільство не довіряє інститутам, інститути — суспільству, причому прагнучи над ним домінувати. Що в цій ситуації змінювати — суспільство чи інститути? Ми знаємо історичні прецеденти, коли змінювався соціум, але це не той шлях, яким ми хотіли б чи могли рухатися. Українське суспільство з моменту падіння СРСР суттєво еволюціонувало в бік більшої самостійності, а нинішня криза свідчить, зокрема, що інститути разом із ним не розвинулися. А це поставило на межу виживання всю країну. І культурний сектор державної машини не виняток: сумнозвісний анекдот про «прачєчную» тому підтвердження.
Отже, слід визначити стратегічні цілі. Ми знаємо, яким може бути призначення культури з погляду суспільства, маємо візію, куди хотіли б дістатися, знаємо, з якої точки стартуємо, тобто здатні окреслити орієнтири. «Культура 2025» пропонує два набори цілей: інфраструктурні й суспільні. Причому перші є умовою ефективного виконання других і трохи їх випереджають. Що це означає?
Передусім треба змінити модель управління в культурі: від вертикальної командно-адміністративної, сталінської за суттю, варто перейти до більш горизонтальної, базованої на так званому відкритому доступі. Тобто на порядку, коли суспільство знає, які є умови для доступу до суспільних ресурсів, системи прийняття рішень, може виконати ці умови і їх дотримує. Працюють соціальні ліфти, система дає змогу дістати освіту, роботу й фінансування тому, хто сумлінно виконує кваліфікаційні умови. Очевидним утіленням відкритого доступу є найрізноманітніші конкурси, зокрема на фінансування й посади. Так само варто делегувати якнайбільше функцій, нині зосереджених у руках виконавчої влади, в інші сектори. Скажімо, навіть у такі банальні, як проведення державних свят і представлення України на міжнародних культурних форумах. Уряд оперує суспільними коштами, тому повинен зберегти функцію фінансування, приміром, свят чи міжнародних презентацій, але лише через прозорий конкурсний механізм, ради експертів та громадські організації — тоді як сам не має нічого організовувати. Це не тільки підвищить продуктивність системи управління, а й сприятиме подоланню корупції.
Читайте також: Олександр Ярмола: «Майдан уже породив нову хвилю музики, яка зараз тільки набирає сили»
При цьому державний і недержавний сектори культури мають бути урівняні в правах. Нині перший має здебільшого права (як-от на фінансування із суспільних грошей), натомість останній — свободу.
Ціллю має стати також перехід до моделі інституції, зорієнтованої на суспільство, а не на свої керівні органи. Така інституція більш автономна у своїй діяльності й має достатньо інструментів, щоб забезпечувати власну незалежність.
І, звичайно, модернізація освіти. Це ще один принциповий момент.
Власне, три названі цілі (зміна моделі управління; перехід до більшої автономії інституції культури; модернізація освіти) і є тими, що допоможуть рухатися далі — до розвитку суспільства. Тобто до другого набору цілей (посилення ролі культури в процесі суспільного примирення; актуалізації її освітнього, інноваційного та комунікаційного потенціалу).
Такі підходи містить запропонована візія майбутнього культури, яка супроводжується доволі конкретними завданнями. І все це є цілком реалістичним при достатній політичній волі зверху та підтримці й позитивному тиску культурної спільноти.
Отже, знову повертаємося до необхідності поєднати два культурні процеси — зусиллями як експертів, так і держапарату. Було б лицемірством стверджувати, ніби це легко. Однак українське суспільство й держава не мають іншого виходу, окрім працювати на узгодження та поєднання зусиль. Держава, що не відповідає станові суспільства, є не більш ніж карго-культом, умовністю, яку змете почерговий Майдан, а суспільство без ефективної держави — лише етнографічною групою. Отже, хочемо чи ні, нам доведеться узгодити, зрештою, свої візії та підходи й виступити із цілісною стратегією, вирішивши нарешті, чого ми хочемо більше: стимулювати культуру чи стримувати її розвиток.