Послаблюється хватка Росії у невизнаній Придністровській Республіці. Аби без вибриків!
Чи може Кремль розмістити 10 тисяч солдатів у сепаратистській мінідержаві Придністров’я? Така перспектива, про яку в інтерв’ю Financial Times згадав прем’єр-міністр Молдови Дорін Речан, загрожуватиме головному порту України, Одесі, й змінить геополітику Чорноморського регіону.
Та спершу росіянам треба туди якось дістатися. Молдова практично не має виходу до моря, а єдиний порт на її 400-метровому узбережжі — Джурджулешти — тісно співпрацює з Україною. Навіть якщо Кремлю вдасться повалити прозахідний уряд Молдови на парламентських виборах у вересні, важко уявити, щоб влада в Києві стерпіла російське військове посилення в сусідній країні на морі й у повітрі.
Україна воліла б, щоб молдовська влада рішучіше боролася з сепаратистським режимом, який підтримує Кремль і який з 1992 року править на лівому березі Дністра (Ністру). У військовому плані організувати це було б дуже просто. 14-тисячна армія 14-ї гвардійської армії Радянського Союзу, яка забезпечила перемогу в нетривалій громадянській війні 1992 року, скоротилася до 70–100 офіцерів і 1500 місцевих солдатів. Протягом понад 10 років нові російські сили туди не надходили.
Та, попри велику спокусу для Молдови штурмувати столицю Придністров’я Тирасполь, щоб роззброїти місцеву міліцію, заарештувати босів мафії й відновити конституційний порядок, молдовські політики вважають цю ідею надто ризикованою й надають перевагу мирній інтеграції з огляду на нові реалії.
У радянській Молдові лівий берег Дністра був найбагатшою частиною країни. Тут зосереджувалася важка промисловість, зокрема великий металургійний комбінат. Переважно російськомовні мешканці (1992 року їх налічувалося близько 500 тисяч) зневажливо ставилися до решти сільської й відсталої Молдови. Багатьом людям серед місцевого населення незалежність Молдови з переважно румуномовним населенням видавалася не тільки штучною, але й загрозливою. Сепаратистська й кремлівська пропаганда старанно зображували Молдову маріонеткою зловісних румунських націоналістів із фашистським минулим.
Три десятиліття по тому Румунія є членом Європейського Союзу, Молдова сподівається на вступ до 2030 року, а населення Придністров’я скоротилося на третину. Близько 90 % мешканців мають молдовські паспорти. У багатьох є також румунські (які легко отримати, якщо довести родинні зв’язки в межах кордонів Румунії до 1940 року). Більшість придністровських підприємств зареєстровані в органах влади столиці Молдови Кишиневі (інакше зовнішня торгівля майже неможлива). Близько 50 осіб щодня їздять на роботу з Придністров’я в Молдову і майже ніхто не їздить у зворотному напрямку. Життя в Молдові видається дедалі привабливішим: наприклад, пенсії там утричі вищі. Близько половини населення Придністров’я бачить своє майбутнє в європейській Молдові.
Натомість близькість із Росією послаблюється. Чимало придністровців мають родинні зв’язки з Україною. Вторгнення Росії підірвало промосковські настрої. Навіть правляча еліта втомилася від того, що нею командують. Кремль «приймає Придністров’я як належне», каже Татьяна Кожокар — дослідниця з аналітичного центру Watchdog.MD. Криза з постачанням російського газу минулої зими показала, що Європейський Союз і Румунія готові діяти швидко і щедро в надзвичайних ситуаціях. Результат вивів на поверхню вразливість режиму Тирасполя. В обмін на газ із Заходу Тирасполь погодився транслювати молдовське державне телебачення, згорнути деякі контрольно-пропускні пункти, звільнити певних політичних в’язнів і відкрити румуномовну середню школу. Протягом багатьох років так званий «заморожений конфлікт» з Придністров’ям був головним пріоритетом національної безпеки Молдови, але зараз владу Кишинева набагато більше хвилює Гагаузія — регіон на півдні країни, населений меншинами, де Кремль активно втручається у внутрішні справи.