Стратегічний оптимізм

На фото Євген Головаха

 

 

Рік тому в Україні «раптово» настала глобальна економічна криза. Хоч як дивно, світові кризові тенденції минали непомітно для українців, аж поки вітчизняні роботодавці не почали затягувати паски на своїх працівниках. За рік життя в країні суттєво змінилося, хоча Bentley в центрі Києва не поменшало. Як саме наші громадяни переживають кризу, чи справдяться пророцтва масштабних акцій протесту і погромів, Тиждень запитав у заступника директора Інституту соціології НАНУ Євгена Головахи.

 

 

– Результати опитування, яке було проведено у квітні, засвідчили, що чотири з п’яти українських родин відчули на собі негативні наслідки кризи. Можна було очікувати, що відбудеться суттєва дезадаптація людей і вони пристосовуватимуться до нових, складних умов виживання: поширяться шахрайство, розкрадання, розбій. Проте виявилося, що українці мають непоганий соціально-економічний резерв. Відбулося зовсім незначне зниження індексу соціального самопочуття, який ми заміряємо вже багато років. На початку 2008-го, коли в Україні ще не чули про кризу, індекс становив 39,7. Тоді ми майже підішли до показника 40 – балансу позитивних і негативних аспектів соціального самопочуття. Найгірший показник в історії незалежної України був у 1998 році – 33,8. Потім він стабілізувався і почав поступово зростати. За півроку нинішньої кризи індекс знизився до 38,7. Звісно, криза відкинула Україну в соціальному розвитку на кілька років назад. І в євроінтеграційному русі, хоча євроінтеграція і без цього стає дедалі примарнішою. Втім, можна стати цивілізованою країною, не будучи членом Євросоюзу.

 

Крім того, сьогодні суспільство остаточно втратило довіру до всіх політичних інституцій. А особливо до політичних лідерів, які свого часу дуже багато обіцяли. На запитання «Хто захищає ваші інтереси?» 55,5% респондентів у квітні відповіли: «Ніхто». І я підозрюю, що вони не далекі від істини. Такого низького рівня довіри, як зараз в Україні, не було, мабуть, ніколи. Це дуже поганий показник – людям нема навколо чого об’єднуватися. А без об’єднання впоратися з кризою дуже важко. Було також поставлено таке запитання: «Що об’єднує людей в Україні?» Так ось, на першому місці – невдоволеність владою. Виявляється, навіть недовіра здатна об’єднувати. Водночас, можливо, недовіра допомагає українцям виживати. Усвідомлення того, що тільки ти сам відповідаєш за реалізацію своїх інтересів, може бути потужним стимулом для подолання кризової ситуації.

 

 

– Акції протесту хтось має очолити – зацікавлена політич­­на чи соціальна сила. Хоча якщо люди у відчаї, то можуть і самі вийти на протест. Утім, відчаю в суспільстві немає. Є стійке уявлення, що масові деструктивні протестні дії призведуть до дезінтеграції й остаточної руйнації, що краще перетерпіти з цією владою, ніж за­лишитися взагалі без влади. Влада завжди погана за визначенням, вона егоїстична і зазвичай корисна й аморальна. Але я маю власний афоризм на цей випадок: гірше від влади тільки безвладдя.

 

 

– На другому місці – спільні труднощі, на третьому – сімейні та дружні стосунки. А на четвертому, що вражає, – відчуття втрати норм, що регулюють жит­­­тя в суспільстві. Люди вважають, що коли втрачено нормативну базу, потрібно об’єд­­ну­­ватися хоч якось. На п’ятому місці – віра в краще майбутнє. Не смійтеся. У нас люди оптимісти. Українці принципові – вони тактичні песимісти і стратегічні оптимісти. Тобто коли запитуєш про найближче майбутнє, вони дають песимістичну оцінку, а якщо про те, що буде за десять років, – оптимістичну.

 

 

– Так, звісно. Стратегічний оптимізм українців – це надпотужний стимул подолання криз. І навіть загальну кризу 1990-х, якій почину і краю не було видно, ми пережили без кровопролиття та жорстких конфронтацій. А в багатьох пострадянських країнах вони спосте­­рі­­галися. Я пригадую 2000 рік, коли ми робили опитування «Мілленіум». Так ось, українці вважали, що в новому тисячолітті наша держава матиме більший прогрес, ніж інші країни. Стратегічний оптимізм дуже важливий, і він дає серйозні підстави не розглядати поточні кризи як катастрофічні.

 

 

– Коли руйнується макроекономіка, починає діяти дуже гнучка народна економіка, як її називав Олександр Пасхавер. Наприклад, у 1990-ті більш як половина населення отримувала значний ресурс із прибудинкових ділянок. Я вже не кажу про за­­гальний пострадянський феномен – човники і дрібний тіньовий бізнес. Це примітивні економічні механізми, і суспільство легко до них звертається. Завдяки цьому у влади складається враження, що народ якось виживе, хоч би скільки в нього вкрали.

 

Утім, як я бачу, за нинішньої кризи влада також розгубилася і не знає, що їй робити. Тому робить чимало безглуздих кроків: БЮТ влаштував вибори в Києві й Тернополі, президент постійно псує собі рейтинги, Партія регіонів блокує роботу парламенту. Сподіваюся, що це вдалий майданчик для народження громадянського суспільства і громадських організацій з активними лідерами.

 

– Це спад активності громадських організацій, які живуть за гроші, отримані з-за кордону або від внутрішніх по­­лі­­тико-еконо­мічних кланів. Грошей стало мен­­ше – поменшало активних громадських організацій. Потрібна саме суспільна активність, побудована на розумінні того, що лише так можна захистити свої інтереси.

 

Я розраховував на покоління, яке не проходило радянського виховання безініціативністю і догідливістю, яке здобуло освіту вже в незалежній Україні. Але, вочевидь, освіта в нас залишилася радянською – вона так само пов’язана з навчальною діяльністю і не заохочує до громадської активності.

 

 

– Городами сьогодні живе не так багато людей, як у 1990-х. Хоча більше, ніж до кризи. 51,1% опитаних у кризу суттєво скоротили споживання. Менеджерський клас був неадекватно роздмуханий, а тепер повернувся до природного стану. Це один із позитивних результатів кризи.

 

Ще один позитивний результат – у центрі громадської уваги опинилася економіка. Після Помаранчевої революції самопочуття громадян чітко залежало від того, хто при владі. Криза пом’якшила це регіональне політичне протистояння. Народ раптом відчув, що всі політики варті один одного. Це на користь – для країни дуже небезпечна диференціація, не по­­в’язана зі стратегічними прин­­­ципами розвитку. А стратегічний розвиток – це невпинне поліпшення добробуту громадян, вихід на показники ВВП, характерні для бідних, але цивілізованих країн, – до тієї позначки, де починається природне подолання корупції. Подолати її будь-якими іншими засобами неможливо. Світ, схоже, вже виходить із кризи. І Україна, маю надію, також вийде.