3 березня Уряд схвалив Стратегію розвитку читання на 2023 – 2032 роки «Читання як життєва стратегія», розроблену Міністерством культури та інформаційної політики. Новина радує, адже напозір чи не вперше наше міністерство почало мислити стратегічно, принаймні так це означувати на папері.
Нового очільника Олександра Ткаченка не критикував тільки лінивий від самого початку його каденції 4 червня 2020 року. Однак, після початку повномасштабного вторгнення Росії, всі недоліки нового міністра стали помітні не тільки людям, безпосередньо дотичним до культури. І справа не тільки в практично повністю проваленій евакуації музеїв та інших культурно-освітніх закладів, а насамперед в тому, що міністерство дотепер не запропонувало жодної стратегії культурного розвитку. Й ось маємо, дочекалися – план аж на десять років!
Читайте також: Україна книжна: чого бракує нашим читачам?
На хвильку уявімо, що цю стратегію не буде скасовано наступником Ткаченка на посаді. Але що ж наразі пропонує міністерство? Ткаченко гарно розповідає про гуманітарну безпеку, про «читання як свідому та регулярну практику для дозвілля, навчання та розвитку» й книжкову екосистему, що передбачає доступ до якісної різножанрової українськомовної книги. В ідеалі, після впровадження цього у населення мають сформуватися звички й потреби у читанні. Читання, звісно, давно вимагає сучасної промоції, щоб дійсно стати загальнонаціональною практикою, згуртовуючи не лише читачів, а й всіх, пов’язаних із сферою книговидання та книгорозповсюдження. Але тут варто вкотре нагадати, що Володимир Зеленський уже сім місяців чомусь не підписує закон про «встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції, що стосується держави-агресора, Республіки Білорусь, тимчасово окупованої території України». Хоча тоді ж, у липні 2022 року, президент таки підписав закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання розвитку українського книговидання і книгорозповсюдження», за яким книгарням мали платити компенсації на оренду приміщень (у розмірі до 20% доходу) та видавати спеціальні сертифікати для придбання книжок усім новонародженим і дітям, що досягли віку 14 років (нині це понад 800 грн). Реалізація програми мала початися з 1 січня, але виявилося, у держбюджеті на це не були передбачені кошти, і потрібні загалом понад 750 млн грн Верховна Рада віддала на інше. Зрозуміло, уже рік триває війна, але ж яка тоді користь від будь-яких культурних стратегій, якщо вони навіть не варті паперу, на якому їх друкують?
Як називається ситуація, коли один орган влади продукує певні стратегії, але глава виконавчої гілки влади або ігнорує, або лише робить вигляд, що їх підтримує? У нашому випадку — культурна політика по-українськи.
Читання по-різному популяризують у всьому світі. Перетворюють бібліотеки на майже космічні мультимедійні центри. Роблять буктрейлери та короткі промоційні відео в соцмережах. Є й аналоги нашого Українського інституту книги в багатьох країнах, які, крім популяризації, займаються ґрантовою підтримкою своєї книжкової продукції за кордоном, зокрема перекладів. У наших же реаліях будь-яка позитивна ідея про книжки ризикує бути швидко похованою чи то під стосами бюрократичних документів, чи то під катком нового політичного курсу. Або ж перетворитися на формальне «впровадження» і, врешті-решт, окозамилювання, коли нібито чудово сформульована стратегія спускається згори як директива для обов’язкового виконання. Тож світла думка про те, щоб заохочувати читання і зацікавлювати книжкою, скажімо, підлітків легко перетвориться на освітній примус читати твори шкільною програми, зубрити вірші та ще й звітувати про те, що всі радісно виконують міністерські розпорядження.
Стимулювати видавничий ринок, давати дотації книгарням і вилучати радянські видання з книгозбірень — прекрасно, але як це все популяризуватиме читання, поки важко зрозуміти. Часто любов до книг передається від батьків, які нині здебільшого переймаються тим, як вижити, і банально не мають часу просто сісти й почитати літературу. Також гарним прикладом для наслідування може бути референтна група —важливі для людини постаті-орієнтири, які не лише пропагуватимуть читання на камеру, а й справді будуть завзятими читаками. Поки ж українські інфлюенсер(к)и й опініонмейкер(к)и якось не надто пнуться позиціонувати себе як читачів і читачок, а книжку у нас добре продає або світовий розголос (екранізація чи скандал), або хоча б Іво Бобул, який кидає на підлогу певне видання певного видавництва, викликаючи природну допитливість глянути, що ж там воно впало.
Цілком погоджуюсь із тим, що читання має бути життєвою стратегію, але для цього в нашого уряду має бути стратегічне мислення, щодо якого досі є багато сумнівів. А так у нас на урядовому рівні стабільно тактика перемагає стратегію, а популізм — популяризацію. Втім, Україні не звикати триматися на плечах рядових ентузіастів і ентузіасток, пересічних читачів і читачок, натхненних учителів і вчительок, небайдужих бібліотекарів і бібліотекарок і загалом усіх, для кого стратегічне читання і є життям.