Бажання Європейського Союзу мати «стратегічну автономію» (з 2016 року це офіційна складова зовнішньої політики), на перший погляд, не менш дошкульне, ніж підліткові мрії. США забезпечують Європі «ядерну парасольку», оплачують рахунки за безпеку континенту, тягнуть на собі глобальне лідерство, тривожаться про Китай і тероризм, намагаються тримати першість Заходу в галузі космічних досліджень, штучного інтелекту та на інших технологічних фронтах, що визначатимуть життя світу в наступні 100 років.
Замість того щоб закривати прогалини, Європа нарікає. Європейці обурюються політикою Адміністрації Трампа щодо Ірану і бояться, що їх втягнуть в економічну війну з Китаєм. Вони стривожені тим, що президент США зневажає міжнародні угоди, занадто м’яко ставиться до Росії й занадто по-діловому до НАТО.
Читайте також: Die Welt: Крихкий світ
Деякі європейці прагнуть взяти ініціативу у свої руки, укладаючи угоди з Китаєм та іншими торговельними партнерами (Латинською Америкою, Японією), які потерпають від меркантилістського підходу «Америка понад усе». Вони хочуть, щоб євро стало резервною валютою, яка покладе край європейській залежності від заснованої на доларах міжнародної фінансової інфраструктури. За їхніми словами, у питанні «жорсткої» безпеки Європа слабенька, але в решті тримається непогано: уявіть лишень, що буде, коли європейці стратегічно об’єднають свої можливості в галузі міжнародної допомоги, дипломатії, фінансів, торгівлі та м’якої сили.
Такий підхід буде цікавим і, напевно, підштовхне Адміністрацію Трампа переглянути відносини з Європою, хоча, може, й не так, як хотілося б європейцям. Проте на сьогодні й у найближчому майбутньому це питання суто теоретичне. На практиці Європа тяжіє радше до безпорадності, ніж до автономії. Brexit відволікає увагу. Франко-німецька вісь, на яку лише рік тому покладалися великі надії, розкололася. Другорядні країни, як-от Італія (де заправляють ексцентричні популісти) та Іспанія (зі слабким урядом меншості), Швеція (взагалі без уряду) та Польща (що сама себе маргіналізує), не здатні взяти на себе свою частку обов’язків. На рівні європейських інституцій нічого не станеться, доки не вляжуться пристрасті після виборів до Європейського парламенту, можливо, аж до кінця наступного року.
Як наслідок — Європа зосереджується на внутрішніх проблемах та безпорадності, а це сприятливі умови для втручання росіян і зростання впливу китайців. Це згубно для всіх, зокрема й для США, які роками закликають Європу робити більше. Та замість серйозних внесків у світову безпеку Європа сипле порожніми балачками про автономію, що виливаються в ідею європейської армії — безглуздого військового утворення, яке загрожує послабленням НАТО у час, коли він повинен діяти більше, а не менше.
Читайте також: Зоряні війни-2. Які наслідки для Росії матиме нова гонка озброєнь зі США
За таких похмурих обставин доволі легко впасти у відчай. Але слід пам’ятати, що Захід пережив холодну війну, коли був у значно гіршій формі, ніж тепер. СРСР — серйозний стратегічний противник, що контролював пів-Європи і наганяв страху на весь світ. Росія дошкуляє, але не становить загрози. Успіхів вона досягає завдяки блефу, а не справжній моці. Розкол у трансатлантичній спільноті теж не новинка. Європа трималася осторонь холодної війни США в Латинській Америці, Африці та Азії. Франція частково вийшла з НАТО 1966 року і не поверталася аж до 2009-го.
Плутані, легковажні розмови про «автономію» (стратегічну чи ще якусь) мало що означають, коли міграція, зміна клімату, гуманітарні катастрофи та технологічні зміни постійно нагадують європейцям про висококонкурентний, небезпечний і взаємопов’язаний зовнішній світ. Подобається нам чи ні, а ці загрози вимагають злагодженості, рішучості та сильного трансатлантичного альянсу.