«Яку біографію роблять нашому рудому!» — вигукнула Анна Ахматова, дізнавшись про переслідування чекістами Іосіфа Бродского. І хоча біографію «рудий» зробив собі не лише завдяки старанням КГБ, фраза «пішла в народ» і час від часу виринає, коли держава через власну тупість «розкручує» того, кого їй хотілося б пустити в непам’ять.
Великий афорист Черномирдін, сам про те не підозрюючи, однією фразою перекрив усі відомі й точні висловлювання класиків про Росію,— «Хотіли як краще — вийшло як завжди». У ненастанній боротьбі з Навальним та його прихильниками російська влада буквально випхала його на неозорі висоти політики. Мільярди народних грошей витрачено на розкрутку лідера опозиції — причому не просто лідера, а непохитного фанатика, який вирішив та здатен іти до кінця. Ще геть нещодавно Навальний був «тим-кого-не-можна-називати», потім отримав прізвисько «берлінський пацієнт» — так Путін намагався зробити вигляд, що Навального не існує. Певно, спеціально їздив на страусячі ферми — вчився ховати голову в пісок. Але учень із нього вийшов так собі. Поки він старанно уникав називати Навального на ім’я, його рідна контора створювала супротивнику рейтинг — його труїли, не пускали на лікування, поливали брудом у ЗМІ (останнє, втім — не новина). Його схопили по прильоту, впекли за ґрати й одразу взялися «шити» іншу справу — за виправдання нацизму. Метою всіх цих заходів було зміцнення неприязні до Навального серед його невеликорозумних противників. З ліберальною частиною публіки робота мала бути складнішою.
Читайте також: Браян Вітомор: Путін поводиться так, ніби надворі 1815 рік
Розумніша частина кремлівських політтехнологів вигадала дотепний хід — оголосити Навального прихильником анексії Криму. Розкол у ліберальних колах Росії вдарив по російській опозиції — і так млявій, розрізненій і давно всуціль пересвареній. Задля цього розколу до Навального відправили псевдодемократа Алєксєя Вєнєдіктова, головного редактора «Еха Москви», який протягом години витягував зі співрозмовника визнання Криму російським. Але не витягнув, тож мусив задовольнитися фразою «Крим — це бутерброд із ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати?». Цього було достатньо, щоб Навального оголосили прихованим путіністом, який тішиться з викрадення території у сусіда. При цьому на його велику програмову статтю в New York Times, у якій він присвячує докладний пасаж питанню Криму, ніхто не зважає. Між тим він відкрито, прямо та без бутербродних аналогій заявляє про неприпустимість та злочинність всієї цієї операції. І пізніше неодноразово висловлювався на цю тему так само однозначно. Що ж до «Крим не бутерброд» — певно, варто було знайти вдалішу метафору, але політик мав на увазі тільки те, що повернути Крим так само швидко, як його вкрали, не вийде. Тільки й того. Чи це не гірка правда? Втім, справу зроблено — частина ліберальної громадськості та практично вся Україна, яка сприймає будь-яке слово будь-якого російського політика як різкий дотик до оголеного нерва, від Навального відвернулися миттєво і не з’ясовуючи причин. Українців зрозуміти можна і треба — умовні «іхтамнєти»-мотороли надовго прищепили їм стійку ідіосинкразію до будь-яких висловлювань російських політиків. Російське ж ліберальне крило, як завжди, виявило прикру наївність та нерозумність перед лицем грізної вітчизняної пропаганди.
Другий сильний хід адміністрація президента зробила вже після повернення Навального з Німеччини, оголосивши його «пожирачем дітей». Успішно запущені чутки про те, що Навальний «кличе дітей на барикади», відсікли величезну частину його прихильників, ще вчора готових стати грудьми на захист опального лідера. Нині, коли сотні юнаків та дівчат сидять у переповненому СІЗО в поселенні зі знущальною назвою Сахарово, для величезної кількості людей винними виявились не «космонавти» — ті, хто б’ють і пхають молодь в автозаки та хапають перехожих, — і не судді, які відправляють молодь відбувати покарання, а той-таки Навальний, який буцімто кликав дітей виступати на свій захист. Хоча жодного ролика, жодного запису й жодного слова Навального щодо цього ніхто надати не може. Машина пропаганди — єдина російська машина, окрім хіба автозака, яка вміє працювати ефективно. І всі ці колосальні зусилля — заради якогось узагалі нікому не потрібного блогера.
Ні, це не текст на захист Навального. Це просто вдалий приклад того, як російська пропаганда вміє забруднювати мізки навіть тим, хто все про неї знає і завжди стійко протистояв їй. А до Навального, звісно, претензій чимало — і підтримка агресії в Грузії, і участь у «російському марші», і відсутність даних про підтримку своїх прихильників. Його можна не схвалювати, не бути його фанатом чи навіть просто прихильником, можна під збільшувальним склом вивчати його біографію, раз по раз знаходячи там компромат. Будь-яка самостійна точка зору (але тільки самостійна, а не вирощена в оранжереї під наглядом державної пропаганди!) не лише має право на існування, а й корисна з точки зору різноманітності політичної палітри.
Читайте також: Браян Вітомор: Путін поводиться так, ніби надворі 1815 рік
Але при цьому добре було б відійти від дзеркала та зняти біле пальто — воно небагатьом личить і мало де доречне. Та й на пошуки ідеального лідера краще вирушати в чомусь іншому.
За два дні протестів — 21 та 23 січня — в Росії загалом затримали близько 10 тисяч людей. Затримували жорстоко — з електрошокерами, кийками, розбиваючи голови до крові та ламаючи кінцівки. До СІЗО не пускають адвокатів, затриманим не дають їжі та пиття, не дозволяють передавати ліки тим, хто їх потребує. У камерах, розрахованих на вісьмох людей, тримають по 30. І тут варто зробити одне важливе зауваження: вперше за декілька днів після першої акції, на якій затримали близько чотирьох тисяч людей, на наступну акцію вийшло ще більше людей. (Відважна московська поліція, втім, запевняє, що москвичів вийшло дві тисячі, але як їй при цьому вдалося затримати три тисячі, вона не пояснює). Гадаємо, що це взагалі головний наслідок цих акцій. Як і, звісно, той факт, що нарешті прокинулися регіони.
Взагалі багато чого на тих акціях сталося вперше — наприклад, люди вперше почали відбивати тих, кого намагались затримати чи забрати. Вперше головними учасниками акцій стала молодь віком від 16 до 30 років. Вперше мента, який покалічив жінку, погнали до неї в лікарню вибачатися. Його фраза «У мене забрало запотіло» вже стала мемом і зажила своїм життям. Глобально це, звісно, нічого не означає, але як звістка зі світів, де панує здоровий глузд, — прийнятно.
Скільки серед учасників акцій та затриманих явних прихильників Навального, сказати складно. Ніхто й не скаже. Але очевидно, що великий відсоток учасників акцій ставляться до Навального більш ніж критично — для багатьох він лише символ. Жодній людині після Єльцина не вдавалося вивести на вулиці таку кількість людей, нікому не вдавалося вселити хоч якусь подобу надії на можливість змін у країні.
У Росії, що давно вже перебуває в летаргічному сні, жоден інший лідер наразі неможливий. Потрібен таран — той, хто зуміє розкачати, пробити, вигнати стусанами параноїків, які засиділися. Для таких ролей і існують фанатики на кшталт Навального. На перших вільних виборах, коли постане дилема — Путін чи Навальний, — немає сумнівів, за кого проголосує частина країни, яка мислить. Інше питання — чи дадуть йому взагалі дійти до виборів. А от наступні вибори мають пройти вже без нього. Таран — інструмент тимчасовий, миттєвої дії.
Читайте також: Ендрю Вілсон: «У Кремля лишається багато варіантів для дестабілізації України, які не передбачають захоплення території»
Що буде з Навальним далі, передбачити не здатен поки ніхто. Зрозуміло лише одне: влада зараз зробить все можливе, аби щонайменше не допустити його до виборів. Можна вважати, що це їй вже вдалося. Чи лишать його живим? Найімовірніше, лишать — невдалий для ФСБ досвід із отруєнням показав, що подібні кульбіти не лишаться непоміченими. Утім, якщо Росія вирішить блискавично перейняти досвід Північної Кореї, закритися від світу, перекрити соцмережі — з Навальним вона покінчить завиграшки. Навряд чи вдасться повторити досвід із Ходорковскім — закрити його на десять років, а потім змусити виїхати з Росії. Навальний та Ходорковскій — політики абсолютно різних калібрів, забарвлення та стилістики. Ходорковскій — бізнесмен-інтелектуал, теоретик, людина, безумовно, відважна, але не лідер юрби. Якщо вдатися до історичних аналогій, то Ходорковскій — Гєрцен, а Навальний — Троцкій. Останній, як відомо, повернувся в Росію робити революцію, незважаючи на небезпеку бути затриманим, і був неймовірно популярним. Якщо уявити, що світобудова раптом обдарувала Росію вільними виборами, Ходорковскій не мав би шансів — він чужинець. Та ще й в окулярах. Підозрілий. Навальний натомість — абсолютно народний лідер, і його підтримка поки лише зростає. Цьому суттєво посприяла бездарна російська влада. Вичавити Навального з Росії можна лише вперед ногами — його прагнення влади, здається, може переважити і страх смерті, і будь-які сумніви в правильності обраного шляху, і найменші рефлексії. Революційний фанатизм Навального поки йому на руку — його охоче розцінюють як логічну послідовність у досягненні мети.
І тепер найголовніше: чи «світять» Росії зміни? Поза сумнівом. Кількість співробітників Росгвардії збільшиться вдесятеро, і їм дадуть офіційний дозвіл стріляти на ураження в разі несанкціонованих зібрань понад троє людей. У дитячих садках з’являться політруки, для населення запровадять форму, а слово «закордон» стане забороненим. Ми віримо в ці зміни ще за нашого життя.