Ігри сакрального та профанного в сучасному скуйовдженому світі несповідимі, як і шляхи Господні. Даремно ламати голову над тим, де закінчуються мирські пристрасті й починається церква і чого більше в патріархові: людського-гріховного чи Богового, даного в таїнстві його первосвященства. Бо ще не винайшли детектора, який точно встановив би питому вагу гріха та благодаті в кожному з нас, як і вирахував відсоток ідеологічного домішку в осяяних Божим благоволінням рішеннях вищих церковних ієрархів. Як іронізував із цього приводу Фьодор Достоєвскій, «розтин тіла довів: душі в ньому немає», що в перекладі означає: аналітичним скальпелем торкатися справ релігії зась. Хай би так і було, якби не оті чортячі домішки, що облудно рядяться в різні ряси, аби непомітно вскочити до нашої свідомості й крутити нею мов циган сонцем. Адже бували й патріархи єресіархами…
Так сталося, що дві великі постаті української історії — гетьман Іван Мазепа та кошовий отаман Петро Калнишевський — отримали від Російської православної церкви перший анафему, другий канонізацію. Причому в аргументах обох вироків лунає один мотив: Мазепу — за зраду хрестоцілуванню на вірність цареві; Калнишевського — за збереження тої вірності. Принаймні на цьому наголосив архієпископ Запорізький та Мелітопольський Лука (Коваленко), котрий іще у 2013 році ініціював його беатифікацію. Та поки що це формально є осібною думкою ієрарха. Остаточно засновки до святості виголосить Блаженнійший Митрополит Київський та всієї України (УПЦ (МП)) Онуфрій 13 листопада під час літургії-канонізації Калнишевського в Покровському соборі, що в Запоріжжі. Відтоді останній кошовий, прилучений до лику святих, має бути до певної міри вилучений із тієї частини української історичної пам’яті, що більше покладається на аналітичний скальпель, ніж на церковну догму. Будь-яке судження про Калнишевського муситиме примірятися до законодавства України про свободу совісті й релігійні організації. Причому двічі, адже першою його канонізувала УПЦ КП у 2008 році. Тож історикові доведеться тричі перехреститися, перш ніж писати про нього.
Читайте також: Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Церква і скальпель
Засновки до святості, сформульовані владикою Лукою, варті докладної уваги. У його баченні Калнишевський не лише зберіг вірність російській монархії, а й «всупереч гадці багатьох сучасних українських публіцистів […] не був виразником української національної ідеї й не страждав за спробу відстояти рештки української державності, що буцім зберігалися в правах автономії Війська Запорозького». І, щоби «скальпелем Оккама» обрізати небажані конотації, владика навів цитату з книжки Георгія Федотова: «…церква не канонізує жодної політики — ані московської […], ані імперської […], ані об’єднувальної, ані удільної». Єдиний засновок — визнання особистих чеснот. Коли прилучають до лику святих монархів чи удільних князів (до таких владика зарахував кошового), то славлять не їхні владу чи династію, а особисте «благочестя, милість і піклування про зміцнення християнської віри».
Отже, вірність російській монархії та непричетність до української державності, як уявляє владика, правлять за ознаки святості Калнишевського. Тобто «церква не канонізує жодної політики», нема для неї «ні елліна, ані юдея». Проте є «православный значит руський». Це не написано прямо в тексті владики, однак присутнє в ньому за умовчанням.
Утім, ініціативи архієпископа Луки спричинилися до важливої наукової події. Керівник ПАТ «Мотор Січ» В’ячеслав Богуслаєв, систематично підтримуючи починання владики, профінансував археологічне дослідження могили Петра Калнишевського й антропологічне обстеження виявленого в ній кістяка. Плиту з його могили, розміщеної біля центрального входу до Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря, у часи таборів особливого призначення перенесли на інше місце, що надовго ускладнило
локалізацію поховання.
Для знаходження могили археолог Владімір Буров використав світлину Сєрґєя Прокудіна-Ґорского 1915 року, що зафіксувала збережений до цього часу гранітний бордюр. Поєднання його з відколом на плиті дало точну прив’язку. 27 вересня цього року могилу розкопали. Одразу під дерном виявили фундамент із двох рядів цегляної кладки на вапні, призначений для плити. З’ясували вигляд могили до 1856 року, коли з наказу соловецького архімандрита Олександра на неї встановили ту плиту з епітафією. За висновком археолога, насип над могилою початково обклали невеликим камінням, що робило її «досить примітною» серед решти поховань. Дощата домовина розміром 0,6 на 1,75 м зотліла до вигляду торфоподібної маси. Кістяк лежав у ній витягнуто на спині, головою на захід, ліва рука на животі, права — під кутом на грудях. Нічого іншого, крім залізного ґудзика в підніжжі (вважають, опинився там випадково), не виявлено.
Марія Добровольская, представник Групи фізичної антропології Інституту археології Російської академії наук, провела попередню антропологічну експертизу. Всі елементи кістяка лишалися в анатомічному порядку, без пошкоджень. З’ясовано: небіжчик був чоловіком середнього зросту й міцної статури, віком більш ніж 70 років (лабораторне вивчення має деталізувати це). Кістки не містять ознак дистрофічних змін від неякісного харчування, обмеження руху, фізичного перевантаження тощо. Проте їхні особливості вказують на те, що значну частину життя він активно їздив на коні. Череп прикметний високим середньошироким лицем із широким лобом; «кістки носа виступають дуже, ширина носа перебуває в межах середньовеликих значень». Нижня щелепа висока, з великим кутом. Будова черепа, за висновком антрополога, виявляє риси схожості з прижиттєвими зображеннями Калнишевського. Проте можна дивуватися з вислову Добровольскої про зіставлення цих даних із «портретами П. І. Калнишевського в різному віці». Донині відомі кілька «запорозьких» списків ікони Покрови Богоматері, які вважають єдиними його прижиттєвими зображеннями, втім, умовними. Та хороше збереження кістяка уможливлює реконструкцію зовнішності кошового.
Читайте також: Шляхи вигнанців
Хочеться вірити в принциповість російських науковців, залучених до вивчення могили Калнишевського, в те, що їхні висновки дійсно поновлюють наші знання про останнього кошового. Втім, не можна не оприкритися тим, що в комісії на чолі з архімандритом Порфірієм (Шутовим), намісником Соловецького монастиря й директором Соловецького музею-заповідника, не було жодного фахівця з України, лише представник Запорізької єпархії УПЦ (МП). Вишня сила, що не дозволила українському археологові Дмитру Тєлєгіну знайти й дослідити могилу кошового в 1990-ті роки, зглянулася тільки на молитву владики Луки й спрямувала шпатель археолога російського саме зараз.
Гріхи націоналізму
Націоналізм — не найкращий спосіб ідейно обґрунтувати права нації на власну державу, мову, культуру, свободу інтерпретації історії. Породжений індустріальною добою, він не має імунітету до постіндустріальних хвороб і ніяковіє в сучасних інформаційних вихорах, якими навчилося вправно грати новітнє імперство. Озброєне конструктивістськими теоріями, воно вдосконалило свої давні практики стигматизації небажаних націй із метою знецінення та «декомпозиції» (вислів Константіна Затуліна). І поєднало їх із відшліфованими впродовж тисячоліть церковними вправами з герметизації певних смислів задля виведення політики із царини публічного контролю. Такої самої герметизації зазнає й історична пам’ять. Словом, у сучасних умовах націоналізм ставить націю в таку позицію, в якій наприкінці ХІХ століття гордий африканський зулус поставав перед англійським кулеметом.
Синдром національного імунодефіциту виразно проступає в українських текстах про ув’язнення Калнишевського на Соловках, зокрема в Діянні Помісного Собору УПЦ КП «Про канонізацію праведного Петра Калнишевського…» 2008 року. У ньому йдеться про «100-тисячну царську армію», яка «оточила Січ», «84-річного кошового отамана», який «розумів приреченість будь-якого опору», «два аршини нечистот» по ньому в камері; що «він здичавів, став похмурий і втратив зір; у нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому […] розпався на шматки». Це наведено як ознаки мучеництва, подібного стражданням Йова, і визнано за основу офіційного його «житія». Та грішний текст, створений грішними людьми, не може стати безгрішною догмою. Він не витримує критики, проте спроможний викликати дратівливу реакцію на неї.
Звідки походить цей сюжет? Від Дмитра Яворницького, котрий спершу задовольнявся відомостями, які діставав від численних кореспондентів і поквапом їх друкував, не перевіряючи. У 1887 році він оглянув могилу кошового та місця його ув’язнення на Соловках, залишки монастирського архіву, намагався перевірити раніше надруковані вісті. Та в радянські часи до наукової спадщини Яворницького обмежили доступ. Однак це не стосувалося Івана Шаповала, автора книжки «В пошуках скарбів», що з 1963 року багато разів видавалася і мала шалену популярність у 90-ті. З доробку Яворницького він відбирав саме те (земляні ями, «два аршини нечистот»), що могло розчулити довірливого читача. Байдуже, що Яворницький по відвіданні Соловків змінив думку про умови ув’язнення кошового. Шаповал це замовчав, воліючи зберегти «нечистоти» як унаочнення національного гноблення українців російським царатом, від чого, мовляв, їх звільнила радянська влада.
Читайте також: Вулиці та площі революцій: 1917 рік
Книжка Івана Шаповала, з успіхом виконала функцію адаптованого викладу розмаїтої спадщини Дмитра Яворницького в дозволених радянською цензурою межах. Вона ж таки сформувала масові уявлення про Калнишевського, що вкоренилися в сучасних творах мистецтва й публіцистиці: дивним чином склала основу бачення постаті останнього кошового як страждальця за націю. Адже націоналізм і комунізм говорять мовою, зрозумілою одне одному: мовою віри в ідею та недовіри до складної будови реальності.
Калнишевський і Новоросія
Калнишевський був лояльним до монархії Романових. Його кар’єра почалася з переслідування гайдамаків за наказом російського уряду в 1754 році. Той-таки уряд погодив його участь у запорозьких депутаціях до Петербурга, які зайве уявляти як посольства: це було чолобиття з чітким протоколом. 12 вересня 1762 року він був у Москві на коронації Єкатєріни ІІ як новообраний кошовий отаман. Та остаточно булаву за ним закріпили у березні 1765 року з подання керівника Малоросійської колегії Петра Румянцева. Саме російська підтримка дозволила йому впродовж 10 років перебувати на посаді кошового й перетворити січову раду на формальність. Із російською допомогою він у грудні 1768 року придушив повстання сіроми, яке мало не коштувало йому життя. Хоч і не без конфліктів із російським командуванням, брав активну участь у війні 1768–1774 років проти Туреччини й мав за це нагороди.
То за що ж тоді російська монархія його покарала? За спротив «новоросійському проекту» Ґріґорія Потьомкіна. Ще в 1750-х роках царат шукав замінника неслухняним запорожцям і намагався перервати зв’язок між Гетьманщиною і Січчю. Із цією метою на північ від Запорожжя спробували створити буферні смуги: Новосербію і Слов’яносербію, заселивши їх балканськими вихідцями з Австрійської імперії. Та міграція сербів, молдаван і болгар не стала масовою; мігранти швидко розчинялися в переважаючому українському середовищі. Корупція і контрабанда досягли серед місцевих урядовців таких масштабів, що в 1764 році ті буфери ліквідували й утворили з них Новоросійську губернію. Втім, вона лишалася невиразним клоном «Нової Сербії», доки її в 1774 році не очолив Потьомкін. Ставши царициним фаворитом, він добився відхилення «північної системи» Нікіти Паніна й натомість подав свою «південну». Вона передбачала поглинання турецьких володінь у Північному Причорномор’ї та створення тут «казана», що
«виплавив» би з різних народів нових росіян.
Читайте також: Нестор Махно: не державний, але народний
Станова монархія Романових раніше прагнула лише лояльності місцевих еліт і здебільшого байдуже ставилася до їхніх етнічних почуттів. Анафема Мазепі й криваві репресії проти його прибічників у 1709 році були несамовитою реакцією Петра І на порушення тої лояльності, але ж ніяк не «етнічною чисткою». Німкеня з походження й шанувальниця Просвітництва, Єкатєріна ІІ мислила вже категоріями нації та асиміляції. Це наявне в її вислові щодо ліквідації гетьманського ладу: «Сии провинции […] надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». До Січі
черга дійшла 10 років потому.
Лояльний Калнишевський, мабуть, не сповна розумів ці тенденції, хоча відчував у Новоросійській губернії небезпеку, що загрожувала рідному для нього середовищу. Губернія поглинала суміжні запорозькі землі, бо, мовляв, вони пусті й нікому не належать. На це кошовий відповів якнайшвидшим заселенням їх вихідцями з України й навів універсал Богдана Хмельницького 1655 року як доказ права володіння. У гострій поземельній боротьбі формувалися нові (Орільська, Протовчанська та Барвінкостінківська) й устійнювалися старі паланки, з міцною запорозькою адміністрацією і швидко зростаючим населенням. По закінченні війни з України до причорноморських степів рушила така величезна переселенська лавина, що ні Калнишевський, ні Потьомкін, ні будь-хто інший уже не міг з нею впоратися. Так поставав Південь України. І Потьомкін, до певної міри справедливо, винуватив у тому кошового. Серед решти наголошував, що той творить державу в державі.
Січ не оточувала стотисячна армія. Обійшлося діями двох корпусів, що зайняли Запорожжя по обидва берега Дніпра: генерал-поручиків Пєтра Текелії та Алєксандра Прозоровского; їхній особовий склад ледь перевищував 10 тис. Після арешту Калнишевський опинився під особистим контролем Потьомкіна. Отамана рік протримали в Московській конторі Військової колегії, шефом якої був царицин фаворит, і 25 червня 1776 року з конвоєм відправили на Соловки. Була передбачена його повна ізоляція від монастирських ченців і прочан, хоча не було настанови про кару колодками, кайданами та іншими засобами обмеження руху. Секвестроване майно Калнишевського перейшло в розпорядження уряду Новоросійської губернії. З її скарбниці щороку видавали близько 360 руб. (для порівняння: річне утримання соловецького ченця становило 9 руб.). Калнишевський вільно розпоряджався цими грошима, наймав майстрів для полагодження даху в його келії, не потерпав від нестачі їжі та одягу, робив коштовні вклади до монастиря й, можливо, завдяки тому мав якісь полегші від його начальства. Та й вік в’язня був значно менший за сто літ, які йому приписали соловецькі писарі в 1791 році, тобто в рік смерті Потьомкіна. Тоді, вочевидь, припинився суворий режим нагляду за ним. Наведені вище урезультати антропологічного обстеження його останків підтверджують те, про що можна виснувати з уривчастих свідчень джерел. Як і з поховання останнього кошового на почесному місці: поруч могили Авраамія Паліцина й архімандрита Фєодоріта.
Калнишевський пережив Потьомкіна на 12 років. Новоросія не пережила України і як назва її південних регіонів остаточно згасла на початку ХХ століття. Мають згаснути і її криваві ремінісценції, позбавлені ґрунту та перспективи. Однак герметизація пам’яті про останнього кошового через його канонізацію, як і пов’язання тої пам’яті з певними політичними проектами, теж може спричинитися до її згасання — зведення складної історичної палітри до лубочної картинки з національним чи антинаціональним змістом. Калнишевський — то історія України, тобто історія кожного, хто вважає себе частиною української громадянської нації, а отже, має повну свободу на її інтерпретацію, дбаючи лише про аргументи. Саме тому й не беруся судити, якими мають бути ікони. Адже свобода (совісті чи слова) на те й свобода, щоб не бути
несвободою для інших.