Тема етнічних конфліктів завжди делікатна. Найчастіше на ній спекулюють політики, часто її досліджують історики й зовсім рідко за неї беруться письменники. Уродженець Перемишля Лукаш Сатурчак написав сміливу й гостру повість «Ґаліція», з якою український читач має змогу ознайомитися завдяки видавництву «Темпора». Тиждень порозмовляв з прозаїком під час його презентаційного туру нашою країною.
У. Т.: У «Ґаліції» йдеться про драматичні події 30-х – 40-х років ХХ століття на українсько-польському пограниччі і трохи про сучасність цих теренів. Чому ти обрав саме цю тему?
– Щоразу, коли сідаю за які-небудь тексти, хоч це й може видатися смішним з огляду на мій вік (25 років. – Ред.), я вибираю між двома можливостями: писати так, як мені хочеться, чи писати про важливі речі. Мені подобається читати тексти Януша Рудницького, Кшиштофа Варґи, Дороти Масловської, Андрія Бондаря чи Сергія Жадана, але мені також імпонує, коли література порушує важливі питання, хоч і розумію, що вона давно втратила свою силу й мало кого ще може в чомусь переконати. Колись були списки забороненої літератури, книжки палили. Сьогодні ніхто не звертає на них уваги. Пишучи «Ґаліцію», я не думав, що викличу такі емоції в рідному Перемишлі. Не очікував, що хтось, прочитавши про ксенофобію та взаємні упередження, взагалі дасть якісь коментарі, а я спричинив справжню війну, що точилася на місцевих інтернет-форумах, де мені бажали смерті.
Читайте також: Україна й Польща: час відкинути міфи
У. Т.: Як писалася «Ґаліція»?
– Ідея прийшла до мене наприкінці мого навчання в ліцеї і важко сказати, що було безпосереднім імпульсом. Мабуть, «Ґаліція» – це своєрідний підсумок мого «відкриття» України в Перемишлі. Село, де я виховувався, ще до війни було повністю українським. Усе це мене оточувало й зачіпало, але залишалося таємницею. Україна була інтегральною частиною моєї буденності, наприклад, вона сильно відчувалась у мові, яку я чув щодня, однак тривалий час усе це було для мене табу. Я не спілкувався з українцями, не мав серед них приятелів і не розумів, чому це так. У моєму домі не порушували цих питань. Так само ніхто не згадував ані взаємних кривд, ані того, що інші люблять про це поговорити…
У. Т.: Скільки у твоїй повісті художнього домислу? Чи спирався ти на якісь історичні джерела?
– Насправді все фікція. Я навіть зайшов задалеко, бо описав речі, яких не могло статися теоретично. Тому вся фабула вигадана й лише в кількох місцях я звернувся до свідчень істориків, наприклад Ґжеґожа Мотики.
У. Т.: Чи існує в Польщі панівна інтерпретація фактів, які ти описав у книжці? Як цю тему трактують історики й літератори?
– Історики пишуть на цю тему досить охоче, але думки, що домінувала б, немає – факти трактують усі по-різному. А література цього майже не зачіпає. Хіба що зрідка й дуже тенденційно. Коли говорити про українсько-польські стосунки загалом, то можна починати ще від «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича й закінчувати детективами Марека Краєвського. Тему конфліктів після 1945 року розробляв Влодзімеж Одоєвський, із дуже антиукраїнської позиції. Я все сподіваюся, що хтось візьметься за неї, зовсім відмовившись від політики, але, думаю, ще треба трохи почекати.
ПРЕТЕНЗІЇ ЗАРАДИ ПРИНЦИПУ
У. Т.: Як у Перемишлі ставляться до сучасної України?
– Скільки себе пам’ятаю, перемишляни завжди висловлювали до неї якісь претензії, і мені важко сказати, звідки таке береться. Думаю, це природна риса мешканців пограниччя. Націоналізм як зброя проти чужої культури, котра теоретично може нас завоювати! Це, звичайно, дивно, бо в околицях Перемишля загинуло в десятки разів більше українців, ніж поляків, тому страх якийсь невмотивований. Аргумент про звірства УПА дуже люблять використовувати в місті за будь-якої суперечки: «Ви злочинці, і з вами нема про що говорити».
У. Т.: А як на історію дивляться нові покоління?
– По-різному. Можна ще зустріти тих, хто наслідує своїх дідів і ненавидить Україну заради принципу. Але більшість цими питаннями взагалі не цікавиться, їм по цимбалах. Однак не забуваймо: байдужими легко маніпулювати. Позиція «мене це не стосується» також політична. Вона показує, що ти дозволяєш політикам будувати свою доктрину на ненависті. І найменшою є група охочих щось змінити.
У. Т.: Чи знають у місті щось про Україну, окрім дешевих цигарок та спиртного?
– Звичайно ж, тільки горілка та цигарки. Але як сприймають поляка в Німеччині? Як чорнороба й пияка. Упередження і стереотипи існують всюди. Змалку я бачив тільки українських контрабандистів і торгівців, але це тільки тому, що кордон надто близько. І тільки коли почав приятелювати з українцями, читати їхніх письменників і нарешті виїхав із Перемишля, моє сприймання стало іншим. Змінюється й сам стереотип. Люди розумнішають. Хоча медаль має два боки. У нас показують бідних українців на кордоні, щоб не говорити про поляків, які також заробляють на контрабанді. Підкреслюють всюдисущість вашої корупції, щоб приховати її в нас, тощо…
У. Т.: Чи збереглися якісь сліди лемків на Підкарпатті після акції «Вісла»?
– Жодних. Зрештою, лемки – це переважно Бещади та Низький Бескид. Біля Волівця, де мешкає Анджей Стасюк, є село з двомовним українсько-польським написом. Лемки пробують відродитись у Нижній Сілезії, куди їх власне й депортували. Але, мабуть, у них нічого не вийде. Я дуже хочу це описати в наступній книжці. Такий у мене план.
У. Т.: Як думаєш, стосунки між двома націями вже на нормальному рівні чи маємо ще над чимось попрацювати?
– Польща першою визнала незалежність України 1991 року. Але вона намагається впливати на політику визнаної нею країни. Наприклад, мене просто виводить із себе, коли я чую про польські протести проти присвоєння стадіонові у Львові імені Степана Бандери. Бо як це – сприймаємо суверенітет держави, але вирішуємо, яких вона матиме героїв? Двосторонні відносини мають правильний напрямок, але з нашого боку відбудеться зрушення тільки тоді, коли ми зрозуміємо, що Україна не маріонетка, а самостійний партнер. Поки що я такого не бачу.
З ЛІТЕРАТУРОЮ В МАЙБУТНЄ
У. Т.: Зараз ти пишеш дисертацію про образ України в польській літературі другої половини ХХ століття. Можеш розповісти трохи про свої наукові гіпотези? Що саме ти хочеш довести?
– Я доводитиму тезу про те, що поляки колонізували українців аж до 1939 року. Ця думка не нова, дедалі частіше її можна почути в Польщі, але я відстоюватиму її з погляду художньої літератури. Чи справді після 1945 року в нас писали про українців із позиції панів, проти яких збунтувалися раби? Наприклад, якщо почитаєш про польський Львів, то не знайдеш ані слова про українські прагнення до незалежності, а якщо і знайдеш щось про ваш народ, то досить негативне.
У. Т.: Наскільки популярна українська література в Польщі?
– Пік зацікавленості нею, мабуть, уже минув за часів Помаранчевої революції, коли вийшли вірші українських поетів у перекладі Богдана Задури, книжки Андруховича, Прохаська, Жадана, Ірванця. Хоча вона завжди дістає в нас добрі відгуки. Мені здається, що в Україні значно більше польської літератури, ніж української в Польщі.
Читайте також: Польське у поліському
БІОГРАФІЧНА НОТА
Лукаш Сатурчак народився 1986 року в Перемишлі. Закінчив журналістику та creative writing Вроцлавського університету. Зараз навчається в аспірантурі, пише дисертацію про образ України в сучасній польській прозі. Нариси, есеї та рецензії публікує в культурологічній та літературознавчій періодиці своєї країни. Автор повісті «Ґаліція». Твори перекладено німецькою, англійською та українською мовами. Мешкає у Вроцлаві.