У 1918 році було створено установу, що нині називається Національною академією наук України. Біля її початків стояв гетьман Павло Скоропадський, а першим президентом був великий учений зі світовим ім’ям Володимир Вернадський. Саме тоді, у листопаді 1918-го, народився хлопчик, якого назвали Борисом і якому судилося керувати Академією
52 роки. Хоча НАНУ не дала жодного Нобелівського лауреата, однак Книга рекордів Ґіннесса їй світить саме завдяки адміністративному довголіттю очільника Бориса Євгеновича Патона.
Тут ми вже точно «попереду всієї планети». За кілька років НАН України святкуватиме свій 100-літній ювілей. Тож є нагода поговорити про науку й саму поважну структуру, про минуле й майбутнє українського наукового Олімпу, про, так би мовити, блиск і злидні. Оскільки останні 23 роки нашою країною керують діячі, не обтяжені глибокими знаннями і філософічною мудрістю, зате з могутнім хапальним рефлексом, вони час від часу порушують питання про непотрібність чогось Україні, і це щось унаслідок доведення його необов’язковості, а подеколи навіть шкідливості може бути приватизоване, оптимізоване й утилізоване на користь вузького кола обмежених людей. Оскільки НАНУ за десятиліття свого буття нажила чималий шмат власності, на неї регулярно поглядали неситим оком і підкидали ідеї про переформування чи перепідпорядкування, заради пристойності камуфлюючи такий сильний у посткомуністичних державах «основний інстинкт» дерибану глибокодумними запитаннями про те, чи потрібна бідній країні академічна наука. Коли грабували армію України, питалися: а чи потрібна миролюбній українській нації власна мілітарна машина, коли в нас по всьому периметру кордону суцільні друзі?.. Та й угоди, міжнародне право, світ не дозволить…
Не всі країни можуть дозволити собі фінансування потужної фундаментальної науки. Це доволі дорого. Однак саме така наука забезпечує своїй країні великі й довготермінові конкурентні переваги, передові проривні технології, стратегічні перспективи тощо.
Тут дуже багато залежить від того, чи здатні лідери держави мислити стратегічними, а не вузькобізнесовими або адміністративно-кар’єрними інтересами, чи здатні дивитися на багато років наперед…
Велика наука розрахована на тривалу історію існування соціуму. Вона неможлива за перебування при владі метушливого, крадійкуватого класу торгашів, які мислять тільки на рівні тут і тепер, змушуючи країну постійно, щопонеділка розпочинати «нове життя» з кожною новою групою, якій вдалося взяти під контроль державний апарат. Саме тому знаний соціолог Євген Головаха назвав їхнє панування «моментократією».
Велику науку плекають ті нації, які в цьому світі збираються жити серйозно і довго, які не вимірюють своє життя скороминущими імперативами «нам би день простояти та ніч протриматися», де все вичерпується коротким проміжком від виборів до виборів.
Українці, всупереч усьому, залишаються доволі освіченою, здатною до навчання та інтелектуальної діяльності нацією, а в Академії наук ще зберігаються деякі сильні наукові школи, традиції, навички організації досліджень тощо.
Саме науковий потенціал досі є одним із небагатьох справжніх козирів України в міжнародному розподілі праці. Без передової науки (а шанс зберегти й розвинути її є) Україна швидко скотиться в третій світ, ставши країною сповільненого розвитку, а радше пришвидшеної деградації.
Наука за належного ставлення до неї суспільства й держави може давати Україні нові технології, інновації, фундаментальні відкриття, що змінюватимуть ландшафт виробництва, спосіб життя, взаємодію з довкіллям тощо. Якщо її знищити, то що в нас залишиться у сфері визначення орієнтирів поступу? Зграя бізнесюків, яка не здатна нічого бачити за межами безпосереднього комерційного успіху. Та й міжнародна вага України без наукової складової буде значно меншою, бо наука – то потенціал, можливості, які нехай і не дуже сьогодні реалізуються, але без них буде однозначно погано й безнадійно. Це можна порівняти з Британією і Францією без ядерної зброї. Чи багато вона їм дає, враховуючи суттєву перевагу світових ядерних надпотуг і наявність ядерної парасольки США, під яку вони завжди можуть сховатися? Проте без неї вага згаданих держав у Європі та світі різко й помітно зменшиться. Ось так і тут. Україна з наукою – це одне. Україна без науки – щось зовсім інше.
Читайте також: Звернення науковців до влади
Отже, академічна наука необхідна. Однак чи потрібна така форма її організації, як НАН України? Те, що ми бачимо нині, – типовий продукт радянської дійсності з усіма його чеснотами і хибами. Тому він дуже важко вписується в сучасні умови.
НУ – величезне підприємство з десятками «цехів»-інститутів і лабораторій, тисячами працівників. Це ієрархізована структура, така собі піраміда, на верхівці якої перебуває вища влада: президент і президія НАНУ. Під ними академічна номенклатура: академіки і член-кореспонденти, ще нижче – наукові «посполиті», практично безправні наукові співробітники, навіть якщо вони доктори і кандидати наук. Бо від них практично нічого тут не залежить, вони ні на що в житті цієї організації не впливають, рішення ухвалюються без них і за них. А потім згори спускаються відповідні постанови академічної влади. Якихось прозорих, транспарентних, як тепер заведено казати, механізмів демократичного самоврядування, які відрізнялися б від псевдодемократичних радянських, не існує.
Вибори академіків і член-кореспондентів відбуваються без участі наукових колективів академічних інститутів (може, трохи демократичніше, ніж вибори понтифіка Колегією кардиналів, але не набагато). Усе вирішує номенклатурна академічна еліта кулуарним способом. Це має свої цілком закономірні наслідки. Членство в НАНУ і реальні наукові досягнення нерідко між собою не корелюються. Можна бути політичним діячем, шефом Адміністрації президента, нардепом, лідером політичної партії й ніким у науці, проте за сукупністю політичних «заслуг» і завдяки наближеності до влади стати академіком, часто-густо маючи весь «доробок» із кількох пересічних наукових статей та однієї монографії. Саме такий багаж був в одного діяча, який уславився під час президентської кампанії 2004 року мало не кримінальними діями, пов’язаними з фальсифікаціями результатів голосування. Це не завадило йому стати академіком. Принаймні серед академіків-гуманітаріїв є такі, чий великий внесок у науку їхнім колегам геть невідомий.
Тому система обрання академіків є абсолютно недемократичною, кулуарно-кастовою і номенклатурною, що аж ніяк не сприяє здоровим кадровим процесам. Так, за президентства власника «золотого батона» член-кореспондентом НАНУ за спеціальністю «історія» став кадровий історик партії (зрозуміло якої) товариш Солдатенко, а не знані науковці Кульчицький, Сергійчук та ін. Є й інший приклад. Уже п’ять років поспіль Інститут філософії висуває кандидатом у член-кореспонденти НАНУ Анатолія Єрмоленка, який має великий авторитет не лише в середовищі українських філософів, а й у німецькомовних філософських колах Європи, за ним великий науковий доробок. Проте верхівка академічної піраміди ці пропозиції непохитно ігнорує. До обрання академіків і членкорів треба допустити наукові колективи НАНУ, бо інакше ніякого оновлення не буде, зате гарантована система геронтократії, влади старих. Так, багато з них зробили свій внесок у науку. Але в науці, якщо вона не хоче дегенерувати, має відбуватися природний процес зміни поколінь. Звісно, він утруднений, адже самому президентові НАНУ в 2014-му виповнилося 96 років… Але ж віце-президенти мають поважний ветеранський вік.
Читайте також: Гуманітарні виклики для освіти й міністерства
На жаль, НАНУ досі не подолала духу радянщини і москвофільства. Найскладнішим виявом цього стало обрання іноземним членом української Академії злісного українофоба і провінційно-пересічного російського діяча з економічною освітою Сєрґєя Ґлазьєва. Нині керівні ветерани НАНУ на смерть стоять за Ґлазьєва, заявляючи, що почесного статусу його ніяк не можна позбавити. А авторові цієї статті доводилося особисто як експерту відповідати на запит народного депутата України щодо підтримки науковим співробітником Інституту історії НАНУ наміру певних політичних сил установити в Києві пам’ятник російському імператорові Алєксандру II.
Незважаючи на всі згадані вище хиби, Національну академію наук треба зберегти, радикально й докорінно реформувавши, причому не обмежуючись у цьому лише полярно відмінними зразками США і РФ: або повна віддаленість від держави, або цілковите державне управління. Академія повинна бути демократичною самоврядною структурою. У цьому сенсі варто придивитися до досвіду деяких посткомуністичних держав Центральної Європи, наприклад Чехії. Там АН не розігнали, а зберегли, суттєво модифікувавши структуру й менеджмент. 54 її інститути працюють як на гроші державних програм, так і на гранти (приміром, є гранти на роботу окремих учених вдома) завдяки фінансуванню, зокрема, Євросоюзу. Модель за бажання можна знайти. Проте зрозуміло, що й далі існувати в нинішньому архаїчному, забюрократизованому вигляді НАНУ не може. Вона перетворюється з живої та діяльної організації на пам’ятник самій собі. Потрібні нові ідеї, нові форми, нові керівники. Історія кидає виклик. На нього треба відповідати.