Слова, винесені в заголовок тексту, належать українцеві з Донбасу Сергієві, який був у полоні терористів, дивом зумів утекти й вибратися з родиною з окупованих територій. До камери смертників він потрапив за доносами своїх земляків, яких не влаштовувала його проукраїнська позиція, відтак пройшов усі кола пекла, був свідком катувань та розстрілів співкамерників, а водночас об’єктом торгу ласих до грошей садистів. Таких, як він, багато…
Полон. Це страшне слово, не так давно вдершись у нашу дійсність, уже встигло набути цілком конкретної некнижної страшної суті. «Муки від нестачі води, спека й сморід не були такими жахливими, як усвідомлення того, що в будь-який момент відчиняться двері й прийдуть убивці, — каже Сергій. — Усе, ти вже не володієш своєю долею! Можна скільки завгодно стискати кулаки, тримати себе в руках силою волі, але від тебе нічого вже не залежить. Відчуття таке, нібито під ногами розкрилася безодня, жах невідомості здавлює серце й підштовхує благати про пощаду».
(Військово)полонені без війни
За офіційними даними, у полоні окупантів залишаються 123 українці, з них третина цивільні. Ще 690 вважаються зниклими безвісти, і цілком можливо, що частина з них іще живі. У точності озвучених цифр можна і треба сумніватися, бо з бардаком, який бачимо в усіх без винятку державних органах включно з тими, що займаються обміном полонених, на інше сподіватися не варто. Зрештою, заявлена кількість звільнених — 3,2 тис. осіб — теж навряд чи точна. Справжнього моніторингу ніхто не робив, принаймні попервах, коли ситуація нагадувала радше взаємовигідний неконтрольований бартер людей і трупів.
Попри наявність і постійне тасування певних цифр, такого поняття, як полонені, в Україні офіційно не існує. Немає війни, а отже, і полонених — є лише заручники в терористів, незаконно позбавлені волі особи. Цей нюанс дуже важливий, адже кидає свою тінь на всі пов’язані із цим процеси: утримання, надання медичної та іншої допомоги, звільнення та реабілітації.
Читайте також: Після полону
Опинитися в полоні з початком конфлікту на Донбасі міг майже кожен, кому довелося там мешкати чи випадково перебувати. Для цього не конче було братися до зброї та їхати захищати Батьківщину. Як розповідає Тижню Сергій, приводів могло бути безліч. У 2014 році склалась обстановка загальної підозрілості. Патрулі хапали на вулиці всіх, хто без паспорта. А він мав бути з місцевою реєстрацією. Всі приїжджі автоматично потрапляли до кола підозрюваних у шпигунстві й опинялись у підвалах. Якщо не було документів, давали годину, щоб родичі їх привезли. Тоді покарання обмежувалося тижнем-двома копання шанців. Цих людей тримали окремо й згодом відпускали. Та, якщо паперів ніхто не надавав, це зразу вважали доказом диверсійної діяльності й затриманих відправляли на «розмінування», використовуючи як живий мінний трал. Живих майже не залишалося. Поранених та скалічених добивали на місці… «Мені особисто кілька разів погрожували таким розмінуванням», — каже Сергій.
Звісно, потенційними полоненими були журналісти, члени чи керівники всіх без винятку, окрім УПЦ МП, релігійних громад та організацій, ті, хто раніше виявляв патріотичну позицію, брав участь у проукраїнських мітингах або негативно відгукувався про «ДНР-ЛНР». На таких обов’язково писали доноси й забирали їх просто з дому чи місця праці. Шансів вижити в цих заручників було 50 на 50 залежно від настрою катів та вбивць і спритності тих, хто намагався витягнути їх із полону.
Третя численна категорія — місцеві підприємці. Їхні будинки грабували, влаштовуючи там бази, а самих господарів кидали в підвал, вимагаючи викупу. Хто хотів жити, платив. Такса коливалася в еквіваленті 1 млн грн у твердій валюті. За Сергія також вимагали грошей. Знаючи, що його родичі за кордоном мають непогані статки, хотіли $400 тис., потім збили ціну до $100 тис., але чоловікові пощастило втекти. Каже, не вірить, що відпустили б, навіть якби рідня передала кошти. Коли бранцеві показали доноси на нього й він запитав навіщо, то почув запевнення, що живим усе одно звідти не вийде.
Опинялися в казематах і цілком лояльні до терористів громадяни, схоплені на якихось дріб’язкових кримінальних проступках. Їхня доля, як розповідає Сергій, могла бути зовсім непередбачуваною. Якось він став свідком допиту хлопця, що попався на крадіжці мобільного телефону: у процесі дізнання того забили до смерті.
Найбільшу і, звісно, особливу категорію полонених становлять захисники Української держави: бійці добровольчих батальйонів, солдати ЗСУ, працівники спецслужб та волонтери. У кожного своя історія, і цих історій тисячі. Безумовно, наймасовіші втрати були під час численних бойових сутичок, виходу з Іловайського котла, боїв за Савур-могилу чи Дебальцівського відступу. Чимало тих, хто опинився в лабетах ворога, можуть цілком завдячувати своїми поламаними долями непрофесійності або, що вже гріха таїти, зраді власного керівництва. Десь не прийшло обіцяне підкріплення, десь не спрацювала арта, десь у найвідповідальніший момент зламалася техніка, десь пролунав наказ без підготовки та належної розвідки кудись висуватися чи щось атакувати… Абсурду й загадок вистачає. Волонтери розповідають, що перед сумнозвісним парадом полонених у Донецьку групу наших військових було відправлено на підсилення одного з блокпостів на лінії зіткнення. Коли вони туди приїхали, блокпост виявився пустим, без жодних слідів бою, а з тилу їх накрили чеченці. Потім цих нещасних провели парадом і показали по ТБ, та не це найболючіше. Коли полонених били, то натякали, що їх здали свої. І ця версія, на жаль, може бути правдою, твердять волонтери. Може й не бути, але дізнатися, як сталося насправді, складно.
Читайте також: Спогади на волю
«На підвалі»
У полоні терористів уже більш ніж 19 місяців перебуває полковник розвідки Іван Без’язиков. Його історія — яскравий приклад безглуздя або відвертого непрофесіоналізму військового керівництва, про зраду поки що промовчимо. Без’язиков потрапив у полон поблизу села Степанівка Донецької області. Його відправили до бойовиків, щоб забрати поранених і вбитих. Існує припущення, що офіцера «злили». А якщо й ні, то явно не подумали, відправляючи керівника розвідки в лапи ворога. Утім, дальша епопея з його звільненням усе-таки наштовхує на думку, що версія про зраду й про чиєсь небажання, щоб він повернувся, небезпідставна. Надто багато зусиль спрямовано на компрометацію та очорнення полковника, котрий, як свідчать ті, хто зустрічався з ним у катівнях терористів, тримається на «відмінно» та ще й підбадьорює побратимів.
Нерідко причини полону такі безглузді, що в них майже не хочеться вірити. Десь помилилися дорогою, десь не спрацював GPS, хтось попався здуру, а хтось навіть через пиятику. За два роки війни траплялося різне, але знову-таки не це найстрашніше. Оскільки наші полонені де-юре вважаються заручниками, на них не поширюється міжнародне право, а тому те, чи виживуть вони й чи повернуться додому, залежить виключно від доброї волі та людяності ворога. Ну ще від рівня його жадібності й продажності.
Умови утримування заручників-полонених важко назвати людськими. Більшість зазнає жорстоких допитів, побиття або просто знущань. Нерідко людей змушують працювати на важких шкідливих роботах, довший час утримують у непристосованих приміщеннях, позбавляючи можливості задовольняти звичайні потреби, а на знак покарання позбавляють їжі, води, не надають найнеобхіднішої медичної допомоги. Волинянин Роман Лановий, який потрапив у полон біля Савур-могили і провів у неволі понад місяць, каже, що ставлення до українських полонених спочатку було неоднозначне. Часто доволі скотиняче, хоча траплялось і багато людей, які намагалися полегшити становище бранців.
Спершу солдат опинився в лапах кадировців. Ті відразу кинулися всіх бити, відібрали взуття, але заступився російський офіцер. Наказав не чіпати, бо полонені потрібні живими. Як виявилося, бійців готували до спілкування з журналістами. Картинка вийшла неабияка. Пропагандисти показали нещасних босих та обдертих українських солдатів, яким добрі конвоїри з «ДНР» дарують новий одяг і черевики. Потім після параду всі ці обновки, звісно, заберуть, давши взамін якесь лахміття, але то вже буде потім. Як пригадує Роман, спочатку їхню групу кинули в підвал донецького СБУ, але згодом перевели в архів. Там були залізні стелажі, що мали служити за нари. «Ми стелили картонки, щоб не спати на залізі, під голову клали папки. Лише згодом, коли приїхали якісь репортери й обурилися побаченим, нам виділили трохи гуманітарної допомоги. Годували двічі на день: маленьке горнятко каші й кусок хліба. У туалет водили по 10–20 осіб тричі на день і двічі вночі. Митися не давали, хіба що лице й руки. Почнеш мити ноги — можеш бути покараний за затримку. Нас було 200, тож це займало багато часу. Кілька разів відпроваджували в душ, але перестали. Милися тільки на роботі. Там спочатку була хороша завскладу, яка й рушник давала, й підгодовувала. Коли вона звільнилась і прийшла інша, все припинилося. М’яса солдатам не давати, рушника не давати, хай миються де хочуть. Власне, на роботу й ходили, щоб привести себе до ладу чи зателефонувати додому. Від неї можна було відмовитись, але висидіти в приміщенні, набитому двома сотнями людей, яке не провітрюється багато днів, вкрай непросто».
Читайте також: Зниклі безвісти й військовополонені: про реальну ситуацію
Іноді бойовики виявляли людяність. Наприклад, ті, що повернулися з українського полону і впізнали хлопця з батальйону «Донбас», який надавав їм там медичну допомогу, змусили перевести його в кімнату до солдатів ЗСУ, де були кращі умови. Із добровольців ПС та батальйону «Донбас» знущалися найбільше. Також добряче перепадало артилеристам і мінометникам. Серед охоронців теж різні були. Траплялися нормальні, котрі добре ставилися, навіть давали подзвонити рідним і відмовлялися брати за це гроші. А були такі, що знущалися. Хоча особливо й не катували. Лише на початку. Але це, мабуть, така традиція. Спочатку всіх б’ють, а потім як вийде.
Звісно, становище полонених за два роки війни зазнало помітних змін. Ті, кого нині звільняють, кажуть, що умови покращилися, людей не катують і харчування більш-менш нормальне. Але така ситуація не всюди й не завжди. Є волонтери, які домовляються й передають бранцям якісь харчі, речі, цигарки. Але найчастіше адресатам мало що із цього перепадає. Є складнощі з медичною допомогою. Місцеві лікарі часто не хочуть або й не можуть надавати її належним чином. Роман Лановий пригадує, як один із хлопців, що пережив контузію, звернувся до медика зі скаргою на постійний головний біль. Той відповів, що зараз відріже голову й нічого не болітиме. Іншого разу бійцеві з Херсона, у якого була зламана нога, дуже халтурно наклали гіпс. І лише коли медики з ОБСЄ зчинили скандал, йому повторно склали ногу й він почав одужувати. Втім, не бракує і протилежних свідчень. Місцева медсестра як могла допомагала в усіх потребах полоненим, постійно приносила ліки і, коли одному з них на параді пошкодили нирку й він тиждень мочився кров’ю, на прохання українського фельдшера дістала дефіцитні антибіотики, тож хлопця
вдалося виходити.
Іще один важливий момент, який стосується медичної допомоги полоненим, — це документація. Сепаратистські довідки в Україні не діють, довести після повернення, що ти зазнав контузії чи іншої біди, непросто. Потрібна домовленість про можливість приїзду бодай зрідка незалежних лікарів, які проведуть діагностику й забезпечать медикаментами. У «Червоного Хреста» начебто є таке право, але його лікарів на окуповані території часто не допускають.
Спершу, коли на Донбасі панував хаос і всі процеси, пов’язані з життям та смертю, залежали від волі численних отаманів і комбатів терористів, усе мало вигляд цинічно спрощений. Полоненого могли вбити, залишити для обміну з безпосереднім противником через лінію зіткнення чи використовувати для торгу з рідними. Звичайно, домовлятися про рівноцінний обмін і тоді було важко. Як твердять волонтери, з найбільшими труднощами витягували снайперів, артилеристів та добровольців із батальйонів «Айдар» і «Донбас». А бійці ДУКу чи інших націоналістичних організацій узагалі майже не мали шансів. Їх очікував або розстріл, або катування і все-таки розстріл, тому вони рідко здавалися живими, воліючи ліпше підірватися останньою гранатою. Згодом ситуація дещо покращилася. Такого масового вбивства по той бік фронту вже не спостерігається, але водночас дуже ускладнилася можливість звільнення. Домовитися по телефону про обмін чи навіть викуп майже нереально. Обмін полонених із часом набрав обертів великого бізнесу. Причому досить часто, за свідченнями волонтерів, і з нашого боку траплялися випадки непорядності переговірників, вимагання грошей нібито на адвокатів та посередників. Але, відколи процес переріс у велику політику й відбувається на найвищому рівні, усе взагалі вкуталося пеленою таємниць, недомовок та брехні. У якийсь момент питання обміну зависло в повітрі, й він надовго припинився. Зацікавлені сторони не раз анонсували чергову спробу, але завжди щось заважало. У зриві домовленостей обидві вони звинувачували одна одну, втім, виявити, хто насправді винен і на якому етапі стається збій,
доволі проблематично.
У переговірних лабіринтах
Як твердять безпосередньо причетні до цього люди, причина тут і в політиці, і часто в дивних та незрозумілих процедурах з українського боку. А простіше кажучи, у неорганізованості й безвідповідальності системи. У якийсь момент обмін одного на одного перестав влаштовувати бойовиків. Вони почали протискати ідею амністії, записану в мінських домовленостях. Українську сторону це, природно, не задовольняло, але й змінювати пропорції на одного до двох чи до трьох також довго не хотіли. Бувають випадки, коли терористи вимагають видати їм конкретних осіб, а не всіх підряд, але ці люди за прикрим збігом обставин або ще не пройшли відповідної процедури із судами й не можуть бути виміняні, або просто не знайдені. Схожі історії відбуваються й по той бік. Кожна зі сторін намагається викрутити ситуацію на власну користь, виміняти якусь важливу для себе персону за когось незначного. Українські перемовники часто нарікають, що їхні списки не беруть до уваги (мовляв, «таких у нас немає» або «вони не хочуть повертатися додому»), зате пропонують тих, кого не шукають і ніхто не знає. Але такі ігри та взаємна недовіра тільки ускладнюють і гальмують процес. Полонені в самопроголошених «республіках», яким вдається іноді виходити на зв’язок, кажуть, що найбільша проблема і причина хаосу — це безсистемність роботи обмінювачів. Не сформовані й відповідно не дотримуються якісь базові принципи, що мали б уже вималюватися за такий довгий час. Абсолютно незрозумілі алгоритм і критерії складання списків та вибору кандидатів на обмін. Як наслідок — процвітає корупція, причому по обидва боки.
Родичі полонених часто нарікають на непрофесійність СБУ. Там, мовляв, оперують даними, які надають їм самі сім’ї або ж волонтери, чи просто використовують неперевірену інформацію. Одна з найбільших проблем — ніхто ні за що, по суті, не відповідає. Відповідальні постійно змінюються. Дзвониш одному — він уже не займається, другому — той лише ознайомлюється із ситуацією. Усе йде по колу й без результату. Зате, коли родичі починають шуміти, спецслужбовці дуже ображаються. Не лізьте, мовляв, у процес, ми працюємо. Почекайте. Тільки часто виявляється, що, поки не здіймеш ґвалту, справа не зрушить із місця. «Я ставлю під сумнів роботу наших спеців, — каже дружина одного з полонених. — За весь час не бачила там поступу й бажання працювати. Приїздиш у СБУ — усі з таким поважним виглядом пропускають тебе через купу пристроїв, що пікають, забирають паспорт, виписують перепустку за два дні до приїзду, оглядають зусібіч, а в таких питаннях нічого не можуть зробити. Я не хочу їх образити. Ми ніколи раніше не воювали, не знали, що таке війна, але за стільки часу вже можна було якось мобілізуватись».
Читайте також: Звільнити рядового…
Є ще один момент, що дуже важливий, але про нього мало говорять. Військове керівництво нерідко, послуговуючись якоюсь своєю логікою або з метою приховання власної непрофесійності, видає тих, хто потрапив у полон, за дезертирів, і це неабияк впливає на справу обміну. Понад те, повернувшись із пекла, ті люди опиняються в лабетах уже власного правосуддя й мусять доводити, що ні в чому не винні. Таких випадків чимало. Бюрократична військова машина так і не змінилася, й історії про те, що на живих приходять похоронки, а дружинам звільнених полонених телефонують і кажуть, що нібито справи їхніх чоловіків у розробці й над їх звільненням держава працює, на жаль, не байки. Щоб уникнути таких речей і якось упорядкувати ситуацію, очевидно, треба не лише централізувати зусилля та інформацію, а й змусити людей, котрі цим займаються, хоч якось регулярно звітувати, і не лише скупими цифрами, а й тим, що зроблено. Конче потрібен певний центр, до якого люди зверталися б зі своєю бідою і який забезпечував би дотримання прозорих та зрозумілих принципів.
Звісно, ми усвідомлюємо, кажуть бранці й ті, хто вже повернувся з полону, що не все залежить від нашої сторони, але все залежне від неї має бути зроблено. Звільняти треба всіх, тільки процес не повинен бути хаотичним. Треба хоч якось вибудовувати пріоритети, дотримуватися їх і суворо контролювати процес обміну. Ті, хто захищав інтереси країни, повинні бути для неї на першому місці. Військових треба міняти на військових, а особа волонтера мусить бути підтверджена його колегами. Якщо йдеться про цивільних, то їх теж треба обмінювати адекватно. Врешті, й армійські частини та керівництво повинні брати в цих процесах безпосередню участь. Саме на них має лежати відповідальність за долю кожного солдата, вони повинні сприяти обмінові бійців, звітувати про виконану роботу й бути зацікавленими у впливі на потрібні структури. Дуже часто ніхто там навіть не ворушиться.
І найважливіше. Як твердять причетні, обміни після довгої перерви відновилися завдяки міжнародному тиску. Але й забуксували вони через надмірну політизацію. Питання полонених треба вилучити з мінських домовленостей. Щойно його знімають, як воно перестає бути предметом політичного торгу, а відтак має шанс помалу вирішитися. Україна повинна різкіше вимагати звільнення своїх людей. Заяви із запевненнями, мовляв, усіх витягнемо й нікого не залишимо, на жаль, не завжди підкріплені діями. Ми чекаємо, що вороги нам зателефонують, покладаємося на їхні добру волю та пропозиції, ведемося на вибрики, і вони з превеликим задоволенням користуються нашою безхребетністю, постійно диктуючи умови. Понад те, дозволяють собі погрожувати розстрілами
наших полонених.