Звісно, ні до якого ООН Москва не звертатиметься (бо там тему Криму взагалі краще не порушувати), тому, певно, Кремль залишив ревний заклик кримських «парламентаріїв» без офіційної відповіді. Не прореагував на гучну заяву й офіційний Київ. Виступили лише кілька діячів, чию спільну думку можна висловити просто: все це бздура. У чому вони, безумовно, мали рацію.
Схильність обласної ради до закликів вселенського масштабу зрозуміла, адже набагато цікавіше займатися великою геополітикою, ніж набридлою соціалкою-комуналкою. Заяву колишніх колег по депутатському корпусу назвав маячнею навіть Леонід Грач, колишній спікер і головний комуніст Криму, котрий після безнадійного відсунення від владного корита часто-густо критикує кримський режим (щоправда, з позицій «вірного путінця»). Його зауваження про те, що гучні звернення місцевої влади до всього світу є насправді ознакою її небажання займатися своїми прямими прозаїчними обов’язками, можна було б визнати цілком слушним. (Можна було б навіть навести купу інших прикладів, причому не лише з Криму, а й з українського материка, зокрема гарячі «геополітичні» голосування в облрадах та навіть райрадах із питання, що перебуває в компетенції виключно ВРУ: визнання Росії агресором.) Але аплодувати Грачу ми не поспішатимемо, бо слідом за цим забутий усіма більшовик скаржиться, що слово «геноцид» стосовно останніх подій першим ужив саме він, а «Госсовєт» підступно вкрав його «копірайт».
Слово «геноцид» є дуже міцним. Із ним пов’язані найжахливіші картини сучасності: масові поховання в Югославії, знелюднені селища Руанди, винищення «невірних» в Іраку та Сирії. А якщо трохи заглибитися в минуле, то посеред нас досі живуть люди, що, може, й не знають новомодного терміна, але пам’ятають саме явище: український Голодомор, єврейські розстріли, кримськотатарська депортація.
Читайте також: Заради чого все це було?
На жаль, цей термін став дуже модним, ним задля красного слівця зараз розкидаються направо й наліво. Страшне слово стрімко дешевшає та з кожною фальшивою тривогою втрачає своє грізне забарвлення. Минулої осені слідом за запізнілим, але цілком справедливим рішенням Верховної Ради про визнання геноцидом сталінської депортації кримських татар деякі народні депутати в Києві намагалися офіційно проголосити «етноцидом» і сучасне становище кримських татар у підросійському Криму.
Тимчасові перебої з енергопостачанням та краснодарські харчі на столі замість херсонських — це далеко не геноцид. А прагматичне й працьовите пристосування абсолютної більшості національної меншини до малоприємних, але цілком стерпних нових умов — це далеко не етноцид, навіть на тлі беззаконня щодо окремих осіб. Етноцидом (хоч би як хотілося випустити це слово в гніві!) не є навіть гестапівське полювання російських окупантів на все українське, адже багато тисяч біологічних екземплярів українського походження процвітають на «новій батьківщині» та вже навіть створили якесь лояльне до Путіна національне об’єднання під назвою «Українська національно-культурна автономія» (досі не відаю, що там за люди, і не хочу цього відати, бо боюся впізнати знайомі обличчя).
Читайте також: Прощавай, старий рік
Геноцид ми тут очікували в березні 2014-го, коли з російської юрби вилітали нетерплячі вигуки про швидку розправу з «бандерами і татарами», коли на воротах наших будинків вночі з’являлися якісь позначки крейдою, коли сусідка-росіянка спроста ділилася із сусідами-татарами, що їй уже давно подобається їхня хата, а тим часом на блокпостах перед камерами жонглювали кинджалами звіроподібні сербські четники, знані експерти в патранні людських тіл… Біси геноциду аж низали під хмарами, наша армія відходила, міліція переприсягала, і перспектива вціліти цілком залежала від милості Путіна. Карликовий монстр таки помилував нас: блокпости щезли, звіринець розійшовся по норах, але відтоді слова «геноцид» та «етноцид» для мене важать дещо більше, ніж для незнайомих із його страхом кримських росіян і для благонамірених київських депутатів.
І коли такими словами політичні картярі б’ють одне одного, мов козирями в підкидному дурні, затулити їм пельку хочеться дуже жорстоко. Бо ніхто ні від чого не застрахований на майбутнє, зокрема й на найближче. А сусіди, до речі, так і живуть поруч,
вітаючись зранку. Ніби нічого й не було.