У нашій країні виборчі перегони традиційно зачіпають не так розум через програми чи ідеології, як різноманітні психічні тригери, які дістають із підсвідомості тіні з минулого, що одразу перетворюються на проекції майбутнього. Тому найсильніша емоція, яку я відчула в більшості своїх знайомих, що мають досвід окупації, військових дій, екстреної евакуації, полону чи втрати близьких та знайомих, — страх повторення та реваншу.
Психологи стверджують, що це природна реакція людини з посттравматичним синдромом: знов і знов переживати подію, яка травмує, або відчувати близькі до того емоції. Важче за все спостерігати за відчаєм людей, які пережили загибель рідних або які самі були в полоні: більшість із них відчуває тепер безглуздість жертв, що загрожує важкими психологічними станами — від панічних атак та депресії до втрати сенсу життя. Неможливо без сліз читати, наприклад, відверті пости Ірини Довгань, яка пережила приниження та катування в полоні, чи Сталіни Чубенко, що поховала сина-школяра, вбитого за синьо-жовту стрічку та українські переконання. Інші просто усвідомлюють загрозу повторення сценарію, коли знову треба буде хапати дітей і тікати світ за очі або сидіти в підвалах під обстрілами.
Читайте також: Інша Донеччина: життя та смерть Степана Чубенка
Але, на жаль, списати все тільки на знервованість і травмованість переселенців чи мешканців прифронтових територій не можна. Бо цей сигнал про реванш так само чітко почули «на русском языке» й ті, хто всі ці п’ять років на нього відверто, але мовчки чекав. Навіть серед моїх знайомих, які, точно знаю, підтримували «русскую весну», почалося помітне пожвавлення у Facebook, куди вони плавно перетекли після закриття «Одноклассников». Ті, хто раніше постив виключно родинні фото та орхідеї, стали доволі агресивно коментувати й висловлювати власні погляди, які загалом про те, що «настав наш час». На ринках і в громадському транспорті можна почути розмови про можливе об’єднання з окупованими територіями, повернення пам’ятників Лєніну, перейменування назад міст та вулиць. І реальні погрози тим, хто всі ці роки не приховував свою патріотичну українську позицію.
Уже багато аналітиків висловилося про те, що феномен Володимира Зеленського базується не так на спрощеній системі комунікацій, яка дає змогу доносити популістичні тези більшості, як на тому, що ці тези можна дуже вільно трактувати. На прикладі Донбасу видно, як це спрацювало в діаметрально протилежних таборах: в абсолютну більшість, навіть для доволі монолітного місцевого електорату, прихильників Зеленського об’єдналися і ті, хто без вагань ходив на так званий референдум, і ті, хто від початку війни волонтерив чи виявляв активну громадянську позицію, але так і не помітив рушійних змін, особливо на місцевому рівні. Одні голосували за повернення старого, інші — за народження принципово нового. Одні бачили в цій весні продовження «русской», інші — оновлення та відродження після падіння диктатури олігархів. Але якби вони спромоглися хоча б поспілкуватися одне з одним щодо ключових позицій та своїх очікувань, то обов’язково пересварилися б. А поки вони до крові билися в баталіях виключно зі своїми опонентами, розповідаючи про корупцію та кадрові «зальоти» Порошенка, проросійська більшість, яка нікуди не ділася з Донеччини та Луганщини, думала про своє. Боюся, що значна частина цих суперечностей стане актуальною вже дуже скоро — у традиційно гострий для України період травневих свят. Бо всі впевнені, що почули саме те, що хотіли. І дуже хотілося б, щоб обійшлося хоч би без людських жертв: і серед тих, у кого на грудях будуть червоні маки, і серед тих, хто обов’язково вийде з георгіївськими стрічками. Хоча, можливо, це суто мій тригер і страх.
Читайте також: Заборонена Україна
А відчути себе знову в меншості в рідному регіоні було не дивно. Цього разу навіть не так боляче, бо майже всі по-справжньому близькі люди виявились однодумцями. І хоча мене, як і багатьох, традиційно для цієї виборчої кампанії звинувачували в некритичному мисленні, я намагалася зрозуміти мотиви опонентів. Ті, хто чекає на зменшення тарифів, збільшення пенсій і скасування безвізу (нащо вам їздити, коли моя сусідка на ковбасу не має!), не дуже цікаві: мабуть, тут узагалі будь-які аргументи підуть як вода в пісок. А ось стежити за активними та дієвими продуктивніше. Хтось щиро вірить, що єдине рішення всіх проблем — політична воля керівника країни. Але що робитимуть, якщо воля виявиться не зовсім та, на яку вони очікують, не знають. У крайньому разі поїдуть із країни або «скинуть» кумира, хоча жоден із тих, з ким я знайома особисто, навіть на минулий Майдан не їздив. І, боюся, ніколи й не поїде. Більша частина радикально налаштованих патріотів, що голосували за Зеленського, готова активно включитися в роботу з новим президентом, тому що мала певні образи та розчарування за минулі п’ять років: їх не побачили, їхні реальні зусилля з рятування України тут, у самому пеклі боротьби, не оцінили та віддали перевагу «старій еліті».
До речі, неможливість обирати нових людей до місцевої влади, багаторічний пресинг і фактично нечесні вибори в регіоні теж стали причинами протестного голосування. А повалений власник «адмінресурсу» — своєрідна сатисфакція за це. Утім, навіть на виборчих дільницях, куди всі йшли, приблизно вже усвідомлюючи результат, не відчувалися святковість і піднесення: на Донбасі вже звикли чекати від цих стрімких весен чого завгодно…