«Мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці» – так звикли називати за Хутором-Михайлівським тих українців, котрі не підпадали під означення «слов’янських братів» та «православних співвітчизників». Ці означення, хоч і різні за походженням, вказували на той самий тип – «зрадливих хохлів», які чи не щогодини «готові зрадити велику справу поєднання» під омофором Кремля. Водночас існування таких «неправильних співбратів» уможливлював витвір кола тих, хто «більш відповідні» чи «вірогідні». Вирішивши прибрати ім’я Мазепи з прилеглої до Лаври території, Київрада (Довгий, Журавський і Ко) вкотре проявила угодовство і лягла під регіоналів та їхнє всуціль антиукраїнське трактування історичного процесу. Відповідно можна очікувати наступних кроків у напрямку повернення безликостей радянської доби до української столиці. Київрада фактично стала на шлях акультурації – визнання іншої культури (бачення історії) вищою, правильнішою, ніж власна. Себто маємо справу з черговим витком утвердження малоросійських комплексів меншовартості замість виразного бажання їх позбутися.
Постать Мазепи, попри те що була піддана Московською церквою за наказом Петра І анафемі, не могла існувати поза історією українського православ’я. За часів гетьмана було відремонтовано (збудовано) київські, та й не тільки, храми – від Києво-Печерської лаври до Микільського військового монастиря. Ті, хто заперечує його заслуги у розвитку українського церковного будівництва, стилю козацького – мазепинського, зрештою – бароко, автоматично таким чином приймають візію Москви. Після цього можна сміливо перебудовувати грушоподібні бані Лаври, Софії на рязансько-суздальські цибульки задля утвердження «єдино правильного» канону православного храму. Подібно до того, як це робить Московська церква на Закарпатті, не заперечуючи, приміром, проти того, як «свідома» громада спалить свій дерев’яний храм у карпатському бойківському чи лемківському стилі, зариє попіл у ямку та збудує на тому місці мурований храм, увінчаний бірюзовими цибульками із золотими зірочками. «Как на родінє»…
У2001-му до десятиріччя незалежності в Херсоні адміністрація колишнього радянського «інтуристівського», а згодом найпрестижнішого в місті готелю «Фрегат» звернулася до міськради з проханням надати прилеглому до нього скверику назву Сквер Незалежності. Комісія у справах перейменувань відхилила прохання, оскільки «суспільство не є готове, і це питання може викликати дискусії і протести». Це позиція страуса, який не хоче бачити в собі найшвидшу після гепарда істоту на світі. Боятися власної незалежності? Боятися свого найвизначнішого (з багатьох поглядів) гетьмана, котрий намагався вирвати вітчизну з усіх її майбутніх нещасть: знищення козацтва, виморення голодом селян, руїни церкви, депортацій та вигнань із рідної землі. Київській міськраді, як і десятиліття тому Херсонській, бракує почуття гідності, від природи непритаманному страусам. Їм легше прогнутися перед Московським Патріархом Кирилом, аніж запитати самих себе: якщо ми у себе вдома, чому маємо реагувати на «протести» іншої країни, яка прагне вибудовувати під себе спільну історію? Натомість їх не хвилюють протести української громадськості, для них це свої, а отже, нестрашні. А дарма. Оскільки той, хто має свою, не чужу думку, є природно сильнішим, ніж ті, хто як маятник хитається залежно від волі того чи іншого хазяїна.
