Коли я — діло грішне! — гортаю відео в соцмережах, рекомендації вважають, що треба безкінечно підкидати мені щось про ТЦК. «Адвокати», які щедро роздають поради, як уникати мобілізації, незрозумілі уривки з людьми у формі, підписані «чергові звірства ТЦК» та щось інше в такому роді. Раз на кілька місяців я їх переглядаю та заходжу в коментарі суто з дослідницькою метою — і добре бачу, що люди щораз менше добирають слів: «людолови» — це ще найм’якший вираз, яким люди послуговуються, щоб описати цю інституцію. Звичайно, що така зіпсута репутація — то «заслуга» частини службовців ТЦК, але перевищення своїх повноважень, корупція, неефективність не є чимось новим під сонцем України. Наша міліція/поліція, на жаль, відзначалась не краще, але вдостоїлась лише скромного «мусори». ТЦК ж — феєрверків радості в коментарях новин про теракти, смерті, диверсії.
Звісно, частково це також вдала робота ворога — росіянам невигідно, щоб наша мобілізація була ефективною, і вони хапаються за будь-який привід, використовують всі наші, на жаль, численні помилки, і майстерно грають нашими емоціями і роздмухують іскри тих наших почуттів, які їм на руку. І їм дійсно є чим грати і що роздмухувати: людям страшно. Війна, а надто повномасштабна — це не той досвід, до якого легко й охоче готуєшся, і який спокійно проживаєш. І, попри те, що українська культура заточена вважати хлопчиків захисниками — певна частина цих вирослих хлопчиків ніколи не вважала, що «статус захисника» колись потребуватиме від них конкретних вчинків та дій. «Статус захисника» був зручним у мирний час — можна було отримувати подарунки на «день армії», бути «звільненим» від домашніх обов’язків і догляду за дітьми, не мати обмежень у виборі професії. Була строкова служба… Але, не пам’ятаю, щоб хтось активно виступав проти неї — хлопці або їхні батьки часто вдавалися до корупції, щоб уникнути призову, і це, знову таки, всіх влаштовувало. Ці чоловіки не хотіли емігрувати до війни, вони, так би мовити, «продовжували підписку» на Україну з усіма її недоліками, про які тепер згадують у відмовах її захищати; з усіма пунктами законодавства про примусову мобілізацію, про які теж задумались тільки зараз. Бо часи змінилися, і країна потребує своїх захисників. І проблема не в тому, що людям страшно, бо це нормальне відчуття. А те, що вони обирають не приборкати цей страх, а порушувати закон своєї країни. Об’єднуватися в умовну категорію «ненароджені для війни» і ревно боронити свій страх. Ніби й любити Україну — але захищати Україну мають хтось інші, такі спеціальні люди, і бажано до кінця свого життя. І влада заграє саме з такими цивільними — бо інакше були би чіткі терміни служби; вчасне прийняття “непопулярних” законів; дії, щоб зробити мобілізацію більш прозорою і справедливою; невідворотне покарання для тих, хто мобілізацію в той чи інший спосіб зриває.
Я далека від того, щоб ідеалізувати нашу армію, і тим паче наші ТЦК і сам процес мобілізації — іноді вити хочеться, коли згадую «кул-сторі» зі своєї служби чи чую чергові прояви театру абсурду від побратимів і друзів. Але нема в нас іншої армії, нема іншого щита між нами та росією. Щита, в якому треба латати діри, а не відкидати.
Там, де страх перед ТЦК поглинає всю увагу, повз людське сприйняття, не чіпляючи, проходять новини про те, що посилюється мобілізація у російську армію на окупованих територіях, що кожен шостий полонений має український паспорт… Це не нова практика: ще з часів АТО копати під кулями росіяни змушували цивільних. Ті, хто волає «у нас не краще!» — свідомо перебільшують.
Не-соцмережна реальність, звичайно, теж підкидає мені роздуми. Не так давно ми з чоловіком сіли в таксі, щоб їхати по справах. Таксисту — це був чоловік років сорока́, — прийшло сповіщення на телефон. Він трохи розгублено глянув на мого чоловіка.
— На виїзді з вашого масиву — ТЦК. Можливо, об’їдемо?..
— А вам є чого боятися? — запитав мій чоловік.
— Та ні… — зам’явся таксист. — Але, може, ви…
Мій чоловік розцвів усмішкою, як дитина в очікуванні атракціону. Напевно, всі чоловіки-військові, яких я знаю, радіють, якщо працівники ТЦК підходять до них. Я не допитуюся, чому так — можливо, своєрідне підтвердження того, що вони все ще такі, як були до армії, здоров’я не посипалось, волосся не посивіло, а в очах не відбивається те, що не хотілось би ніколи бачити.
— Я їх дуже розчарую, якщо вони нас зупинять.
На виїзді дійсно стояла поліцейська автівка, біля неї двоє людей у чорній формі і двоє — у піксельній перевіряли документи якогось чоловіка. Нас не зупиняли, і ми поїхали собі далі. Таксист розслабився і почав:
— Он які бугаї стояли, їх би в окопи, а вони інших відловлюють…
Перш ніж я встигла вставити щось передбачуване, мовляв, щоб гнати на цих «бугаїв», треба бодай документи в них спитати — бо не всякі поранення видно неозброєним оком, і так далі; як мій чоловік каже таксисту:
— Паскуди*, правда?
*Він вжив більш грубе гомофобне слово, але з поваги до аудиторії я те слово замінила.
Таксист розгубився.
— Е-е-е, ну так.
— І депутати, що відмазують своїх синків, і прокурори, що купують інвалідність — тоже паскуди?
— Паскуди.
— А піхота, що сидить в окопах, і хлопці, наприклад, із Азову — молодці?
— Канєшно, молодці.
— От мене часто дивує в людях, — продовжує мій чоловік. — Що вони вибирають бути з тими, кого вважають паскудами. От чим кращі ті, які кажуть про синків депутатів, якщо ні одні, ні другі́ не в окопах?
Таксист замовк на десяток секунд — видно, перемикався на інший рівень психологічного захисту.
— Та я й «срочку» не служив, не військова я людина. Це ж треба вміти…
О, я навіть трохи люблю, коли чоловіки таке починають говорити. Подобається бачити на їхні обличчя, коли відповідаю:
— Знаєте, перед тим, як підписати контракт у 19-му, я розмальовувала імбирні пряники. Класна, до речі, була робота, я її дуже любила. Але нічого, навчилася і поправку на вітер рахувати, і декомпресійну голку ставити, і…
І більше ми ні про що не говорили, доїхали мовчки. Якби ця розмова відбувалася на днях, то таксист ще, напевно, почав би казати про скоре перемир’я і кінець війни.
Що ж, надіятися на це не грішно, але, але…