Сама розповідь про заснування Рима відсилає до насилля. Братовбивство Ромулом близнюка Рема закладає непримиренність, ба навіть безупинно відтворювану ворожнечу з ескалацією запалу жорстокості. Закликаючи в місто вигнанців, утікачів і біженців, потрібно було забезпечити тяглість створюваної держави, бодай заради природного відтворення містян. І вихід знайшовся: запросивши на релігійне святкування сусідніх сабінянок, кмітливі римляни викрадали молодих жінок заради вкладання з ними шлюбу. У подальшу добу царів (VIII–VI століття до нашої ери) дедалі помітнішими ставали громадянські й сімейні конфлікти, а перехід врядування відбувався не без рясного кровопролиття. Із семи царів лише двоє померли самостійно. Сп’яніння владою мало кому вдавалося приборкати. І хоча монархія чимдалі підважувалася, жага царювати завжди когось доводила до одержимості.
Про це свідчить іще одна згадка про сексуальну наругу — зґвалтування Лукреції одним із царських синів. Група молодих римлян посперечалися, чия дружина найвідданіша. Проста перевірка показала, що такою виявилася Лукреція: коли чоловік був відсутній, вона ткала за верстатом разом із прислугою. Однак Сексту Тарквінію ця жінка не йшла з голови. Завітавши якось до неї по любовну втіху й діставши відкоша, ґвалтівник удався до сумнівного аргументу — ножа. Коли загроза не подіяла, він сказав, що таки досягне свого, а тоді вб’є її, раба й оберне все на випадок адюльтеру. Лукреція піддалася, але розповіла про пригоду чоловікові з батьком, а тоді вже вмертвила себе. Хай там як, а зваби можновладців зватися царями викликали ненависть. Щонайменше можна було наразитися на смішне прізвисько «цар».
Читайте також: Все не так — і наопак
Заснування Римської республіки пов’язане зі схожим епізодом. Патрицій Аппій Клавдій домагався юної плебейки Вірґінії. Прагнучи її, він підкупив підставного свідка, який визнав її рабинею хтивця. Бідолашному батькові не залишилося нічого, як зарізати доньку, у суперечливий спосіб порятувавши її від безчестя. Отже, до родинних противенств додавалися станові. Глум над дівчиною спровокував бунти проти тиранів. І все ж таки насильство не сприймалося за неприпустиме знаряддя політичної гри. Коли 133 року до нашої ери народний трибун Тиберій Ґракх намірився розподіляти землю серед бідних, реакція сенаторів була однозначною: реформатора із сотнею прихильників забили й укинули в Тибр. Десятьма роками пізніше та сама доля випала його братові з тисячею послідовників. Випадки зловживання владою в Римі зовсім не поодинокі: у середині 120-х років до нашої ери, опинившись у Теанумі, консулова дружина нарікала на недбало приготовану лазню, через що керівника міста прив’язали до стовпа, стягли одяг і нещадно били палицями. Так і верховоду облоги Помпеїв у 89 році до нашої ери Луція Корнелія Суллу вирізняв особливий садизм. У своєму будинку від полюбляв розставляти відтяті голови ворогів, цитуючи над ними уривки з грецької літератури.
З іменем Юлія Цезаря пов’язують розширення кордонів Європи, проте нечасто згадується, що для цього йому знадобилося знищити близько мільйона людей. Ясно, що називати галів невинними створіннями теж не варто. Утім, ідеться про становлення взірця західної цивілізації. Чи не через невідповідність йому Цезаря вбили в сенаті в не менш принизливий, хоч і майже провальний спосіб? Його наступник Октавіан Август лише поповнив моторошні приклади правління: особисто вирвав очі запідозреному в змові сановнику та не побоявся видавати себе за бога Аполлона на бенкетах у голодні часи. У 41 році імператора Ґая на прізвисько Каліґула («Черевичок») порубали на кавалки командири охорони за те, що той чіплявся до одного з них, зневажливо іменуючи «дівчиськом». Серед його витівок були плани зробити коня консулом, інцест із сестрами, приниження й погрози розправитися з урядниками. У цьому ряді має стояти й Нерон, який намагався вбити власну матір, але зробив це з вагітною дружиною, і який вигравав на лірі (коли 64 року Рим охопила пожежа), катуючи й звинувачуючи в лихові християн. Ба більше, Коммод погрожував у Колізеї сенаторам відрубаною головою страуса, Доміціан запрошував сенаторів на вечерю, інсценовану під їхні похорони, а філософ-імператор Марк Аврелій брутально карав полонених германців. Імператори загалом охоче визнавали себе і своїх родичів богами, зокрема Юлій Цезар, Август, Клавдій.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Ми достеменно не знаємо, з наскільки правдивими переказами маємо справи. Та, попри все, важливо відрізняти несамовитість правління від самодурства окремих державців. Одначе красномовним є спосіб передачі влади в Римі — її годі уявити безкровною. Важливо не безугавно захоплюватися, але й не демонізувати будь-який історичний період, щоб мати можливість зрозуміти, що робить нам злу послугу в наслідуванні, а щодо чого справді потрібно виробити чітку позицію й не повторити прикрі сюжети в сучасності.