Упродовж тисячоліть епідемії були справжнім бичем людства, але захищатися від нього ми навчилися відносно недавно. Щоразу, коли запобіжні заходи дають збій, у суспільстві пробуджуються давні страхи, які штовхають людей до деструктивних, а іноді відверто дикунських дій. Таких прикладів не бракує і в українській історії. Достатньо пригадати спалення «упирів» у селі Нагуєвичі, яке описав в етнографічній розвідці Іван Франко. Це сталося під час епідемії холери 1831–1832 років, коли хворіло 6% населення Галичини, а смертність подекуди перевищувала 50%. Шукаючи швидкого порятунку від моровиці, нагуєвицькі селяни вирішили знайти й знищити «упирів», які, за повір’ям, можуть бути призвідниками всіляких лих. «Упирів» знайшли серед односельців. Жертвами розправи стали семеро чоловіків. У ті часи такі випадки пояснювали залишками архаїчних вірувань, але це пояснення хибне. Бо через 60 років, у 1892-му, під час чергової епідемії холери, за аналогічним сценарієм розвивалися трагічні події в Юзівці (нині Донецьк), знані як холерний бунт.
Холера, що призвела до трагедії в Нагуєвичах, прийшла на Захід із Російської імперії, де в 1830–1831 роках забрала життя 200 тис. осіб. Однак практичних висновків царський уряд не зробив. Тому під час другої епідемії 1848-го загинуло вже 690 тис., і холера знову посунула на Європу. Бунт у Юзівці стався під час третьої епідемії, що спалахнула влітку 1892-го й згубила 300 тис. людей. Донбас був одним із вогнищ епідемії, оскільки багато робітників і шахтарів там жило в тісноті й антисанітарії, на що уряд і земства старанно заплющували очі. Приміром, у 1879-му (вже після двох епідемій холери!) в Катеринославській губернії був лише один лікар на 14 тис. населення, а в Бахмутському повіті, до якого належала Юзівка, рівно удвічі менше: один на 28 тис. Словом, холері було де розгулятися. Влітку 1892-го захворіло близько 3% юзівських робітників, причому смертність становила 45%. Ефективно запобігати поширенню холери не вдавалося: з епідемією боролись ізоляцією хворих в окремих бараках та дезінфекцією вапном — дієвіших засобів у лікарів не було.
Читайте також: Народження і крах «Республіки Крим»
Природною реакцією місцевого населення був страх, який спонукав шукати винних. Легенд про упирів на Донбасі не знали, але в робітничих низах циркулювали інші химерні теорії. Провину за епідемію покладали на євреїв та медиків, які в люмпенській свідомості зливалися в єдину групу впливових та підозрілих чужинців. В історичних документах збереглося чимало зразків народної конспірологічної творчості. Одні вважали, що лікарів-євреїв прислали з Ростова труїти робітників, інші — що лікарі засипають вапном живих людей, треті багатозначно зауважували, що на холеру не хворіють ані євреї, ані англійці. Попри необґрунтованість, чутки призводили до реальних наслідків. Студент-медик Вегнер, який приїхав у розпал епідемії, скаржився, що робітники не ховаючись змовляються розправитися з ним. А студент Смідович (знаний потім як письменник Вікентій Вересаєв) згадував, як шахтаря Степана Бараненка, який добровольцем допомагав у холерному бараці, побили за те, що він «зрадив товаришів, зв’язавшись із докторами». Усе це рано чи пізно мало закінчитися трагедією.
Якщо в Нагуєвичах «упирів» обмовив місцевий хлопчик, то в Юзівці події розвивалися спонтанно. 2 серпня 1892-го на холеру захворіла дружина шахтаря Павлова, і один із лікарів розпорядився доправити її до холерного барака, від чого вона категорично відмовилася, наслухавшись чуток про звірства «фершалів». Поки Павлову вмовляли отямитися, по сусідніх халупах пішов поголос, що її силоміць тягнуть до барака. До речі, як згадував Вересаєв, на людей наводило страх саме слово «барак», у якому місцевому малоосвіченому люду чулося «байрак», і уява малювала вже зовсім страшні картини розправи з хворими. Дуже скоро під помешканням Павлової з’явився натовп із 30–40 осіб, який швидко розростався й рушив, щоб зруйнувати холерні бараки та помститися ненависним лікарям.
Але до бараків натовп так і не дійшов. Шлях пролягав через Торгову площу, на якій були зосереджені шинки та крамниці, значна частина з яких належала євреям. Тому, забувши про «фершалів», розбурхані пролетарі взялися чинити звичайний погром. Щойно почалися пиятика й грабунок, кількість бунтівників стала зростати в геометричній прогресії. До Юзівки рушили шахтарі з довколишніх селищ. Зрештою в 20-тисячному містечку безчинствувало від 10 тис. до 15 тис. осіб. Для порівняння: у знаменитому Горлівському повстанні 1905 року братиме участь лише 4 тис. робітників. За неповні дві доби бунту в Юзівці розграбували й розтрощили 180 крамниць, 12 шинків, 7 приватних будинків, готель і синагогу. Торгову площу спалили вщент — після бунту її перебудували наново. Не обійшлося й без людських жертв. «З числа бунтівників вбито 23, згоріло 15, безвісти зник 1 і перебуває на лікуванні 5», — писали «Катеринославські губернські відомості». Утім, в інших джерелах ідеться про 80 загиблих. Безпосередні збитки від бунту оцінювали в 1,5 млн руб.
Читайте також: Пошуки столиці для радянської України
Діставалося не тільки євреям. Француза Гоб’є, який теж здавався погромникам підозрілим, від розправи врятував цар. Втікаючи від натовпу, Гоб’є заскочив до аптеки. Аптекар, прагнучи захистити бідолаху від розправи, а свою аптеку від розграбування, вийшов назустріч бунтівникам із портретом царя. Зіткнувшись лицем до лиця із самодержцем, ті знітилися, зняли шапки й посунули геть. Але такі хитрощі не надто допомагали. Якщо попервах натовп зупиняли ікони, які власники крамниць виставляли у вікнах як знак своєї неналежності до євреїв, то потім грабувати й трощити стали всіх і все підряд. Погромники поривалися навіть убити православного священика о. Олександра Матвієвського, що, як писалося в катеринославській газеті «Дніпровський край», на колінах благав їх отямитися й розійтися по домівках.
На британський манер. Задля покращення санітарно-гігієнічних умов біля робітничих казарм Юзівки стали будувати туалети, у яких також стояли печі для спалювання відходів
Кінний загін донських козаків не зміг розігнати бунтівників навіть залпами гвинтівок. 3 серпня натовп вдерся до тюрми й звільнив звідти близько 80 осіб, яких вдалося арештувати в перший день бунту. Потім посунув громити контору металургійного заводу, щоб помститися ще й начальству. Але проти бунтівників вийшли самі його робітники, тож довелося відступити. Безчинства вщухли тільки під вечір, коли погромники зачули, що до Юзівки їде віце-губернатор із двома батальйонами солдатів. Реакція влади була жорсткою. По гарячих слідах було заарештовано 497 осіб, і всіх 8 серпня випороли. «Аж небу було жарко, як пороли», — писав очевидець подій журналіст Павло Сурожський. Остаточний вердикт щодо холерного бунту Одеський військово-окружний суд виніс лише в березі 1893-го: чотирьом присудили шибеницю, вісьмом — каторгу, шістдесяти вісьмом — арештантські роти та тюрму. Щоправда, смертні вироки замінили на довічну каторгу.
Читайте також: Вселенська змова провінційного масонства
Керівники підприємств і представники влади схильні були вбачати в холерному бунті підступи соціалістичних провокаторів. Однак ця версія залишається сумнівною, адже жодних соціальних чи політичних вимог бунтівники не висували. І в Нагуєвичах, і в Юзівці людьми рухав тваринний страх перед загрозою, справжні причини якої більшості були малозрозумілими. Однак цей страх породжував гарячий попит на швидкі й ефективні рятівні рішення. Приборкувати епідемії непросто і в ХХІ столітті, а в лікарів та державних структур ХІХ століття таких рішень не було й поготів. До того ж особливої довіри ані до медиків, ані до держави не було, особливо серед найнижчих прошарків населення. Найбільш беззахисні перед епідемією і водночас найменш освічені низи охоче піддавалися спокусі простих рішень, які підказували їм чи то провокатори, чи то колективна підсвідомість. Одне з них полягало в тому, що достатньо розправитися з «упирями» чи «фершалами» — і смертельна загроза відступить.
Жертвою таких простих рішень міг стати хто завгодно. Це могли бути цілком випадкові люди, як у Нагуєвичах, або носії тих чи інших «чужинських» рис: представники іншого соціального прошарку, віри, професії, як це було в Юзівці. Тому такі масштабні лиха завжди загрожують ще й своїми побічними ефектами: бунтами, розправами, масовим психозом тощо. Особливого розмаху такі побічні ефекти набувають у середовищах зі слабкими інститутами, які не в змозі приборкати паніку й забезпечити порядок. І в Нагуєвичах, і в Юзівці опанувати ситуацію не змогли ні представники світської влади, ні лідери місцевих громад, ні церква. У результаті деструктивні сценарії були запущені й розгорталися стихійно: вдавшись до простих рішень, налякані та розлючені маси рішуче примножували власні збитки й страждання.