За будь-якої погоди, будь-яких курсу долара, керманичів країни та політичної ситуації. Бо питання майже завжди єдине — невиплати грошей. Зараз уже кілька днів не вщухають протести шахтарів біля Селидового, де заборгували заробітну плату за кілька місяців, а деяким і за минулі роки. Люди цілими родинами вийшли на вулицю, перекрили дорогу на Красногорівку, навіть взяли штурмом адмінбудівлю шахти. Листи в усі інстанції пишуть дружини шахтарів, нарікаючи, що чоловіки йдуть під землю на важку фізичну роботу голодними: купити продукти просто нема вже за що. Якщо їм не повернуть заробітну плату, вони обіцяють не просто страйк, а й «голодний бунт».
«Дружини шахтарів з м. Вугледара повідомили мені, що 16 лютого збираються провести мітинг біля мерії через те, що заборгованість шахтарям із заробітної плати на ДП «Ш/У «Південнодонбаське» № 1 «становить 65 млн грн, зокрема 12 млн за 2015 рік. А на сусідньому ДП «Шахта ім. М. С. Сургая» заборгованість із зарплати становить 39 млн грн», — озвучив на своїй сторінці у Facebook план розгортання цьогорічного страйку Михайло Волинець, голова Незалежної профспілки гірників України. Загалом протест охопив кілька шахт і триватиме до 21 лютого.
Читайте також: Вибухова хвиля
«Штормить» у нас періодично в різних суспільних осередках: перекривають дороги невдоволені правилами перетину кордонів та реєстрації машин, виходять на акції щодо недосконалих законів чи конкретних випадків несправедливості. Десь вимоги суто економічні, десь більш соціальні. Нічого дивного в популярності такого виду вирішування проблем немає. Українське суспільство переважно не готове до конструктиву та наполегливої праці громадськості, але вже не хоче терпіти те, що заважає жити та розвиватися. Хтось бажає вирішувати питання, зокрема, з роботою більш радикально, ніж періодично стукати касками по асфальту. На жаль, шахтарі — одні з тих, хто майже позбавлений засобу, який використовують для свого захисту працівники інших професій. Це плинність робочої сили, що за своєю ефективністю не поступається страйкам. Якщо кожний менеджер (продавець, водій, будівельник) не задоволений низькою зарплатою, поганим ставленням адміністрації чи відсутністю засобів безпеки, може її залишити й шукати щось краще навіть на території свого населеного пункту. А в тих, хто заробляє на життя видобутком вугілля, вибір невеликий. Бо проблеми на всіх шахтах майже однакові. Тому власники та керівники шахт можуть спати спокійно: масового звільнення на шахтах не відбудеться, навіть якщо не платити зовсім. Специфіка праці шахтаря не дуже спонукає його до постійного самовдосконалення: після важкої зміни під землею не багато хто бажає витрачати час та сили на отримання якихось додаткових навичок чи професій. У кращому разі на приємні хобі чи захоплення. Та й чи варто вимагати цього від кожного — хтось повинен виконувати і важку чоловічу роботу, коли вона в такому вигляді ще потрібна для забезпечення життєдіяльності суспільства. Тому багатьом питання зміни професії дуже болюче, особливо якщо йдеться про цілі династії. Можливо, тепер більшість із них просто подасться в сусідню Польщу, але це теж навряд чи стане тенденцією.
Читайте також: Де нас чекають
Можна скільки завгодно іронізувати про «рабську психологію» шахтарів, яких тільки лінивий у новітній історії не використовував у своїх політичних іграх. Але навряд чи це єдина причина ситуації, що склалася. Так, вони роками спускаються в забій, купуючи за свої гроші робочий одяг і нехтуючи засобами безпеки, на які шахти вже багато років не вважають за потрібне витрачати кошти. Без героїчної патетики, просто будні — вони кожної робочої зміни ризикують опинитися в метановому пеклі, залишивши дітей сиротами, а дружин вдовами. Але вони йдуть туди, навіть коли розуміють, що їм не заплатять за роботу сьогодні. І завтра, і післязавтра. «Колись же ж повернуть. А що, вдома сидіти?» — відповів якось шахтар на моє запитання «навіщо?». Коли ж терпець увірветься (здебільшого в жінок, бо в простій шахтарській родині бюджетом зазвичай керує дружина), тоді на страйк. Це начебто такий дозволений викид емоцій — як метану, щоб не накопичувався та не призвів до справжнього вибуху.
Власники (чи керівники) шахт уважно вимірюють температуру розжарювання атмосфери, щоб вчасно зрозуміти, які саме суми потрібні, щоб заспокоїти натовп. На інші дії тут не підуть, і з обох боків такої дивної гри на витримку це знають. Бо якісь кардинальні зміни з наглядом за безпекою на робочому місці можуть зумовити закриття деяких шахт, удосконалення технологій — скорочення штатів. А цього люди, звичайно, бояться навіть більше, ніж заборгованості. І навіть більше, ніж смерті. Але гроші, що заробили, треба віддавати і крапка. Хіба ж тут посперечаєшся? Тому ми періодично чутимемо про вибухи шахтарських емоцій, які, на жаль, аж ніяк не врятують від справжніх вибухів метану через економію на безпеці.