Захоплива подорож
Бувають книжки-есенції любові — до української столиці та її творців, які століття тому відстоювали символічний і дійсний Київ, вплітаючи в нього силу ідеї та дух нації. Такою є книжка «Столиций Київ: як воювала, творила і бешкетувала наша еліта 100 років тому», яка нещодавно вийшла у видавництві «Стилет і стилос». Це захоплива, щемка і ціннісна подорож у минуле, де на сторінках оживають постаті, що в умовах війни й культурного тиску відроджували українське військо, суспільство, мистецтво, творячи той Київ, що став серцем нашої історії й національного відродження.
«Нам довго бракувало зв’язку з тими, хто творив українську історію Києва на початку ХХ століття, адже сторіччя тому фундатори українського відродження були знищені, зламані або вигнані з Батьківщини», — пишуть авторки у вступному слові. І додають на першій презентації у книгарні «Сенс», що ця книжка створює міф, який у нас забрали, і дає нове звучання голосам, жорстоко придушеним у ХХ столітті.
Важко уявити більш слушний час, аніж нині: наше воєнне сьогодення, а разом з ним — небувале національне піднесення мають чимало точок дотику з тим, що відбувалося в Києві століття тому. Вони, тодішні, теж створювали українські інституції з нуля в умовах війни й тотальної русифікованості, вони теж мусили стрибати вище голови, щоб творити культуру в максимально несприятливих обставинах, вони теж налагоджували культурну дипломатію, щоб Україна асоціювалась у світі не лише з війною… Тож зрозуміти їх — живих, а не бронзових діячів минулого, – нам, сьогоднішнім, здається, значно легше. Власне, ми підхоплюємо й дороблюємо те, чого вони не встигли втілити.
Книжка об’єднала трьох авторок: Надія Харт, на додачу до візуального оформлення, написала розділ про мистецький Київ; історикиня Тетяна Швидченко описала військово-політичну еліту Києва доби Української революції; співзасновниця видавництва «Стилет і стилос» Діана Андрієвська стала авторкою розділу про літературний Київ. Щоправда, це неочевидно з книжки, оскільки окремі розділи не підписані іменами авторок. Наприклад, чий голос лунає в оцінці Київського музею старожитностей, що святкує нині 125-ліття, — невідомо, проте це ніяк не псує захопливого читання («Для мене він є однією з ключових точок на мистецькій мапі як старого, так і нового Києва», — пише одна з авторок).
Читайте також: 125-річчя Київського міського музею старожитностей і мистецтв
Може виникнути бажання побурчати і про те, що не були б зайвими підписи до будівель на світлинах — позаяк на сторінці часом згадано кілька адрес і не завжди зрозуміло, яку саме з київських перлин зображено. Та, зрештою, книжку замислено й позиціоновано як артбук, а не енциклопедичний довідник, що дає творцям майже цілковиту свободу форми і змісту.
«Столиций Київ» наповнений продуманою візуальністю, що надає особливого шарму книжці. На презентації книжки мисткиня Надія Харт демонструвала ескізи ілюстрацій і розповідала про джерела натхнення — графічну спадщину творців українського стилю Георгія Нарбута, Василя Кричеського, Павла Ковжуна. Навіть позірно декоративні елементи промовляють на рівні символів і сенсів: трикутні ґрона на обкладинці є омажем на рослинну стилізацію Кричевського, яку він вперше втілив на київському будинку Івана Щитківського; кінцівка в тексті про Євгена Коновальця відсилає до графіки Ковжуна з альманаха про Січових стрільців…
Книжка складається з 33-х нарисів про окремих діячів, однак кожен має відсилання до інших постатей, згаданих у книжці, оскільки йдеться здебільшого про одну «бульбашку». Це створює особливий чар епохи й середовища однодумців, що творили український Київ сто років тому.
Творці українського стилю
Знаковим є рішення авторок почати з Людмили Старицької-Черняхівської, її покоління й кола — перших українських дітей міста, яких батьки-громадівці виховували в національному дусі за умов цілковитої русифікації. Це вона після смерті Миколи Лисенка очолювала клуб «Родина», який створив Центральну Раду 1917-го. Одна з ілюстрацій Надії Харт у цьому нарисі — горщик із написом «Родина», з якого виростають квіти з літерами УНР. А небога Людмили Старицької-Черняхівської Ірина зберігала архіви модерністів і проводила у своїй квартирі на нинішній вулиці Чикаленка, 20 салони, що поєднували покоління тих, хто творили Україну сто років тому, і тих, кому судилося побачити втілення мрії 1991-го.
Читайте також: Аристократка, феміністка, діячка Центральної Ради
Молодий харизматичний галичанин Лесь Курбас приїздить до Києва і створює на ментальній мапі дві символічні локації — Молодий театр і Мистецький льох. Олександр Мурашко засновує свою студію у славнозвісному «хмарочосі» Гінзбурга» на Миколаївській, Василь Кричевський проєктує «сміливі й прості» будинки. Деякі з них досі прикрашають місто, як «Роліт» чи концепція меморіального музею Шевченка у провулку його імені, втілена Кричевським. Інші загинули у вогні більшовицьких пожеж — як будинок Михайла Грушевського на Паньківській з інтер’єрами Кричевського та його власною майстернею, обстріляний запалювальними снарядами з бронепоїзда в січні 1918 року, чи Будинок вчених, у якому 1936 року відбулася велика персональна виставка митця, а в 1941-му його замінували енкаведисти під час відступу.
«Праця наша проходила від постійний акомпанемент стрілянини», — згадував Кричевський. І нам сьогодні це нескладно зрозуміти…
Звісно, не минуло в книжці й без «ложі Нарбута» в Георгіївському провулку — його постать у козацькому кунтуші так пасувала до брами Заборовського. Його останній — київський — період втілив друге цвітіння бароко в Українській державі.
Гостюючи у Михайла Бойчука, Нарбут випив сирої води й заслаб, після чого так і не одужав — помер у свої 36 і знайшов спочинок на Байковому кладовищі, не встигнувши втілити багатьох задумів, проте відродивши школу української графіки. Бойчукові теж присвячено окремий нарис — із його київськими локаціями, від Академії мистецтв та реставрації Софійського собору 1919 року до останньої адреси митця на Банковій, звідки його забрав чорний воронок у 1937-му.
У книжці знайшлося місце і для народженого в Києві авангарду і його амбасадорки Олександри Екстер, і для Броніслави Ніжинської, засновниці «Школи руху» на Фундуклеївській, з якою співпрацювала Екстер. Їхні дороги пролягли в еміграцію.
Корифей оперної сцени і киянин Михайло Донець уник репресій у 30-х, збирав виноград на Звіринці і грав у більярд із Рильським та іншими з тих, хто вижив, але вже 1941 року був заарештований і розстріляний. Він був майже приречений на забуття — його звіринецьку садибу зрівняли з землею в 1983-му, а ім’я не часто згадували. Однак 1991 року, під час першої хвилі декомунізації, Київрада перейменувала вуличку біля Відрадного на його честь, і співавторка «Столицого Києва» Надія Харт, що жила на цій вулиці в дитинстві, увічнила Михайла Донця в окремому нарисі. Навіть його голос можна послухати — в мережі є арія Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» у його виконанні. Скільки ще таких призабутих постатей чекає на належне пошанування?..
Олександр Кошиць нині більше інтегрований у міський текст Кам’янця-Подільського, звідки його капела вирушила в світ створювати позитивний імідж України. Проте і з Києвом його пов’язує чимало, про що можна почитати в його захопливих «Спогадах», рясно цитованих у книжці.
Гармати й музи
Головний отаман Симон Петлюра показаний гідно й без знущань над його минулим — іпостасі семінариста, журналіста, бухгалтера нарешті не викликають кпинів. Про них теж згадано — поруч із формуванням Гайдамацького коша Слобідської України просто в готельному номері на Фундуклеївській, де жив Петлюра з родиною. Неподалік, у колегії Павла Галагана, розташувалося міністерство військових справ. Уже скоро їм довелося придушувати більшовицьке січневе повстання 1918 року. Атмосферу доби передають художні ілюстрації з кулеметом, зверненим до вікна готельного номера, і спогади про те, що навіть «панночки машиністки» мали при собі револьвери.
А от до заставного портрета Михайла Грушевського домальовано столик із філіжанкою й цукерочками, на іншому малюнку творець історичного гранд-наративу позує з домальованим келишком вина з «кавказького погребка» (загалом гастрономічний дискурс посідає у книжці вагоме місце). Після гетьманського перевороту Грушевський певний час переховувався, проте голитися для конспірації відмовився: «Мою бороду знає вся Україна, і я краще розлучуся з життям, ніж з нею».
Доля ясновельможного пана гетьмана склалася навпаки: у його нарисі наголошено на стрімкій зміні життєвих обставин від переховування на конспіративній квартирі до замешкання в апартаментах будинку Шлейфера на Інституцькій, а згодом — у палаці генерал-губернатора на Липках. На жаль, Павла Скоропадського висвітлено дещо однобічно — підкреслено його симпатії до «хороших росіян», а не внесок у розбудову української державності. Водночас кількаразово сказано й про те, як з приходом гетьмана до влади суттєво покращилося побутове життя киян. Зацитовано джерела про гастрономічні вподобання гетьмана та особливості церемоніалу в київських декораціях. Згадано і про особисту трагедію Скоропадського — втрату сина.
Читайте також: Український балет в умовах еміграції та бездержавності
Зрештою, як зауважили авторки, в книжці немає нікого, кого б вони не любили. Саме тому Володимир Винниченко не удостоївся окремого нарису, зате кілька разів зображений із ріжками — чи то як відсилання до його найбільш київського тексту «Записки кирпатого Мефістофеля», чи то як оцінка його підривної діяльності в державному будівництві та розвалі української армії.
Натомість із глибокою пошаною написані нариси про військових — Євгена Коновальця, Всеволода Петріва, Михайла Омеляновича-Павленка, Василя Тютюнника. Описи вуличних боїв у київських декораціях змушують здригатися й зіщулюватися. Проте тогочасний Київ не лише був ареною воєнних дій — кав’ярні, театри, бальні зали і пляжі були переповнені, доки найкращі сини й доньки гинули на фронті. Це ігнорування реальності й загрози більшовицького наступу, так ніби вже закінчилася війна, викликало нерозуміння навіть світоглядних опонентів — від Дмитра Донцова до Ґео Шкурупія. Ті, хто усвідомлював пріоритети, були в меншості: наприклад, Євген Коновалець, увійшовши до Києва з куренем січових стрільців, віддав один із перших наказів про перейменування вулиць на українські назви, що викликало опір Сергія Євремова та інших соціалістів, для кого це було «не на часі».
Чимало уваги в книжці присвячено жіночим постатям. Наприклад, Харитина Кононенко порівняна з Оленою Телігою: обидві були змушені залишити Київ і виїхати до Праги, долучились до ОУН і зберігали в серці любов до української столиці, обидві загинули від рук нацистів. Харитиною Кононенко опікувалась її тітка Валерія О’Коннор-Вілінська, і це, вочевидь, було непросто: підлітка палко, до необачності вболівала за українську справу, відкрито висловлювала свої погляди у дівочому пансіоні, насиченому русофільськими поглядами. З початком революції вона — у вирі подій: тисне руку першим богданівцям, бере участь у маніфестаціях. Далі — перші жертви, втрата друзів під Крутами, вимушена еміграція. Вона й далі не могла сидіти склавши руки — долучилася до Червоного Хреста, а 1943 року була заарештована й розстріляна Гестапо.
Читайте також: Дипломат співу
Авторки книжки чітко артикулюють стратегічне значення освіти, науки, культури для національного самоусвідомлення та державотворення. Тому в розділі про «тих, що несли меч», поруч із генералами на полі бою та політиками на велелюдному майдані, знайшлося місце для освітянок і науковиць. Софія Русова відкрила в Києві перший українськомовний садочок на Хмельницького, 23, інвестуючи в майбутнє. А Наталя Полонська-Василенко виїхала з Києва вже під час Другої світової й вивезла з собою спогади про Київ неокласиків і золотого гомону, Київ своєї юності і юності української держави.
Окремий розділ присвячений літераторам, що творили київський текст і лишили на ментальній мапі цілі маршрути, якими так і хочеться гулятися. У ньому багато літературного побуту й правдивої поезії, а ще — ідей, що й кого почитати, аби краще відчути столиций Київ і його творців.
Герої цієї книжки пронесли в серці незбутню київську весну 1917-го, що надихала їх на подальші чини. Олександр Мурашко звіряється, що народився разом з Україною. Всеволод Петрів висловився подібно: «Я ще молодий, бо ж народився у 1917 році, коли постала українська держава».
Ця книжка — про пам’ятання, забуття, пригадування і повагу до традиції. Про діячів минулого, що стають героями сьогодення в назвах вулиць, на футболках і торбах. Про свідомий вибір українства і пробудження нації, про кабріолети на Хрещатику, посиденьки у винних льохах, таємне пошиття прапорів, безсонні ночі під обстрілами, дівочі мрії, гумор у листах до близьких і кулемети на підвіконнях готелів. Про пасіонаріїв, що навіть перебуваючи в меншості, спромоглися на величне, бо любили свою землю так, що слів було замало.